Діагноз Януковича — синдром Ющенка

Чи є в Україні влада?.. За крісла, звісно, гризуться не на жарт, але то локальні війни між тими, кого прийнято називати елітою. Жоден з цих конфліктів ще не приніс хоч якоїсь користі для суспільства.

«Совок — дєло тонкоє.»

Адже, активні учасники битв за мега-посади мешкають за кордоном, їх діти і внуки вчаться за кордоном, лікуються вони за кордоном, відпочивають теж за кордоном.  Сюди вони щопонеділка літають, як вахтовики, правда у бізнес-класах, щоби загрібати серед лохів бабло.

Посадові оклади для них — лише приробіток, наприклад, на утримання домашніх улюбленців або коханок. Тому безпосередні обов’язки виконують неохоче і лише тоді, коли в процесі прибутковіших занять з’являється «вікно». Тоді поважно воссідають в кабінетах, роздають інтерв’ю, скаржаться на долю, фантазують, немов малюки, про здобутки, сиплять графіками, відсотками, сумами, датами, номерами наказів і приписів, одним словом — брешуть. На слензі така робота називається «відстрілятися».

Коли ми довідуємося, що на території, яка називається Україною, чиновник «засвітився» шматком землі графських розмірів, прихопив завод, «стирив» приміщення чергової лікарні, з якої іменем святого покращення з інквізиторською люттю розігнали лікарів і пацієнтів, то не дивуємося. Нам не страшно і не смішно, не лютуємо, не проклинаємо, бо поводимося, як типовий українець — пхикаємо і розводимо руками. А дарма…

Так відбувається через те, що ми не знаємо, чому ми пхикаємо і чому лише розводимо руками. «Совок — дєло тонкоє». Тут безпечніше для власного мозку ввімкнути не інтуїцію, а фантазію. Пригадуєте, «бородату» мульку: приходить під ранок чоловік весь в помаді, шкарпетки в кишенях, а на порозі роздратована дружина. Він, бідака, всю ніч не спав, голова, як не рідна, і каже: «Ти ж не дурна — вигадай сама, де я був.» Пересічний українець по відношенню до «своєї» влади вже звикся з роллю такої дурепи.

В якому місці наш розум?

Один чоловік після більшовицького перевороту повернувся з Кубані на Сумщину, бо там мав у двох селах млини і олійні, за що його могли оголосити кулаком і розстріляти. Він втікав від розправи за те, що мав розум. Постреволюційної пори Сумщину зачищали від автохтонного населення особливо жорстоко. Наприклад, наказали священникові зібрати людей, мовляв, з ними буде радитися нова влада. Ґаздарі охоче прийшли, бо горіли цікавістю почути про подальше життя, і тут же комісари, зовсім молодесенькі адепти соціалізму в шкірянках, всіх перестріляли. За одно і дурного священика. Земля їм пухом! Про померлих слід розповідати тільки добре, але, де в цих людей був розум? Вчора вони з ними ще воювали, а сьогодні повірили в благочестивість?

Чи був у природі бодай один випадок, аби лисиця, яка проникла в курник, замість того, щоби дерти курей, почала квоктати і висиджувати яйця. Смішно! Бо такого не може бути. То, де був розум розстріляних? Чи не в тому ж місці, що й в сучасних виборців, які голосують за розтиражованих рекламою олігархів, купуючись, точніше свідомо даючи себе підкупити, набором з простроченої гречки, олії, бляшанки консервів і пляшки олії.

Сучасне українське суспільство вражене хворобою, яку можна назвати «синдром Ющенка» — ніхто нікому не вірить; оратори виголошують те, що хоче слухати певна аудиторія; ніхто не збирається виконувати жодних обіцянок, тому обіцяють, скільки вистачає фантазії; хто би з політиків що не розповідав, з нього автоматично кепкують. Якщо так піде далі, то термін політик невдовзі сприйматиметься, як синонім слова піде…с. А все через те, що «поганий» Ющенко «наобіцяв», а потім нічого з того «не виконав». Біблійна класика — ті, хто кричали осанна, ще дружніше вимагають кумирові кари.

«Помаранчевих» революцій було кілька.

Головне — вимагають так вперто і одноголосно, аж забули, з чого все розпочалося. Чи не хочуть згадувати? Кожен з критиків принципово забув, що він особисто робив «помаранчевої» доби. Всі дружно котять бочку на «Юща» і його кумів. Невже досі не дійшло, що помаранчевих революцій було кілька — одна для тих, хто вважає політику найкоротшим шляхом до корита; інші намагалися в такий спосіб відігнати від корита конкурентів; і лише серед тих, що мерзли в наметах, жила надія, що вони воюють проти корита. Але революційний шал простолюдинів вміло скеровувався в потрібні русла.

Хіба в «помаранчевих» областях не бачили, що творили «тутейші» князьки? Хтось кудись поскаржився?.. Своїм мовчанням ми і благословили бардак, який зараз проклинаємо, бо він нас доїдає з середини. Пригадую, як у 2005 році в Івано-Франківську від газогону кооперативної багатоповерхівки комусь забаглося зробити несанкціоновану врізку до щойно відремонтованого сусіднього будинку. Мешканці телефонували в різні місцеві редакції, але, почувши номер будинку, тої пори у ньому мешкало багато працівників тодішнього міськвиконкому, не приїхало жодне телебачення або радіо, не відгукнулася жодна газета. А в приймальні тодішнього міського голови секретарка, недослухавши скаргу, гонорово відрубала: «Вам не вдасться цим попсувати нерви помаранчевій владі». І кинула слухавку. Гадаєте, після такого неподобства біля міськвиконкому зібрався стихійний мітинг?..

А зараз логічне запитання: чому люди, які дозволяють себе принижувати, надіються, що комусь захочеться їх поважати?

Сучасна політика — рольові ігрища.

Невпевнена поведінка громади додає політикам впевненості у безкарності і вони роблять, що хочуть. Єдина незручність — шарпання поодиноких представників опозиції. Навіть дуже поодиноких, бо сучасна політика — рольові ігри, в яких так жорстко все розподілено, що вибори в таких умовах — розтринькування коштів. Бідося в тому, що покращення життя залежить не від партійної приналежності обіцяльників, а від їх людських властивостей. А тут ще один прояв діагнозу «синдром Ющенка» — з хорошими людськими властивостями в політику йти гордують, тому гордими правлять хитруни, жаднюги, неуки і ті хто з допомогою депутатського мандату рятується від Феміди. Ось чому під час голосування за суперечливі закони необхідна кількість голосів легко добирається з «опозиції».

Що з нами весь час відбувається? Черговий «месія» розраховує на народ, а народ — на «месію», і так сліпо вірять одне в одного, що кожен щедро перекладає на плечі кумира все, що слід зробити? Наприклад, на Прикарпатті після «помаранчевої» революції народ хмурився і темнів від складу місцевої «помаранчевої» команди, але хіба хтось кинувся вимагати змін, хтось чогось добивався, з кимось воював?

Ми дружньо пересиділи один дєрєбан, інший, наступний і, якщо кожен з нас не зміниться особисто, то зі своїм характером пересидимо може й сотні дєрєбанів. Не виключено, що дочекаємося, коли дєрєбанитимуть навіть нас самих.

Гарантія коритників — суспільна пасивність.

Причиною пасивності українців може бути наш ідеальний клімат. У нас не можливо вмерти від голоду або через раптові небезпечні примхи природи. Мінімум харчів є на столі навіть у бідних... Людям, звісно, не подобається, те, що роблять верхи, але вони цим не псують свої нерви. Пересічний українець в селі швидше схопиться з сусідом за шматок землі, у місті сусідки можуть роками сваритися через те, що хтось не так кладе килимок перед дверима або не так на нього наступає. Робота влади його цікавить на рівні «що там робиться в світі». Коли ми разом, то всі страшенно дружньо виступаємо проти корупції, розкрадання, а глибоко в душі в багатьох ятриться паскудненький вогник надії, що і йому пощастить добратися до халяви. Це теж з опису клініки захворювання «синдром Ющенка»

Млявий інтерес українців до політичних «баталій» зумовлений тим, що активні учасники гризуться не проти корита, а за право дорватися до нього. Людям це давно обридло і, окрім нанятих пенсіонерок та студентів, для всіх інших — нецікавий «лохотрон».

Через це не позаздриш тим, хто зараз хотів би пробитися в політику, щоби боротися там за справжні зміни. Серед цього безладдя вони можуть не докричатися. Такий стан вигідний теперішнім політикам, бо наша пасивність — гарантія їх перебування біля корита. У боротьбі з новачками влада і опозиція неймовірно одностайні — «нє пущать»! Один бізнесмен розповідав, як власник політичного тренду імені самого-себе просив у нього на вибори пів мільйона доларів. Чому так багато, — запитав бізнесмен, — адже в середньому витрати на округ — 200 тис. баксів, на що борець за справедливість відповів: «На непередбачувані витрати». Ось так…

Схід і Захід однаковий.

Якщо у світі політична боротьба — то змагання на тему, як покращити життя електорату, хоча і там не завжди все гладко, то в нас опоненти роблять все, щоби життя простих людей погіршувалося, бо тоді при ввімкнених телекамерах вони тицькають один в одного пальцями і до схочу ллють бруд.

Це передається і людям. Слава Богові, що не всім, але маємо прошарок активістів, які за відповідну плату «завжди готові» у тій партії, де заплатять. Тому не раз траплялося: не встигли депутати у Києві побитися, а їх адепти на місцях вже розповідають про «насильницьку» українізацію, або про «партію зеків». Наслідки такої діяльності іноді бавлять. Наприклад, мешканцям Галичини найодіозніші регіональні адепти інкримінують в провину їх бажання розповсюдження в державі Україна української мови. Напевне мріють, щоби всі мовчки пили горілку і вискакували під російську попсу?.. Захід теж не залишається в боргу і з найсвіжіших «гіпер-аргументів»: наша збірна програла через те, що матч відбувався в Донецьку. Це так само з історії хвороби під назвою «синдром Ющенка».

Хоча там і там просто маніпулюють людьми… Якби, наприклад, професійні патріоти були справжніми адептами українізації, то вони би давно зрозуміли, що одне добре україномовне кіно або україномовна комп’ютерна забавка заміняє тисячу факельних ходів і кілька сотень відвідин ток-шоу або прес-конференцій, де можна вигукувати гасла або плести язиками? Політикани про таке й думати не хочуть. Бо мітинги, демонстрації, шоу — то їх шматок хліба. З маслом, ковбаскою, ікрою, то автівки, маєтки, шубки для дружин і доньок, освіта в престижних вузах нащадків. А ще поїздки за кордон на доїння тупоголової діаспори… Яка користь з високозатратного кіновиробництва, якщо дурні кемерони і скотти затрачають на фільм по півмільярда зеленими? За таку копійку можна вимурувати не палац чи фортецю, а збудувати особистий проспект...

В Україні диверсанти живуть, як на курорті.

Що в таких умовах міг вдіяти Ющенко? Не думаю, що він не хотів системних змін, але на кого він міг опертися в цій «боротьбі»? Адже, від самого початку «коритники» почали гризтися. Цей настрій передавався все нижче і нижче, і через «дєрєбан» хиталася вся країна. Вона лежала на столі тремтлива, немов страва з агару. А навколо галасували і билися ненажери.

Не один зазначив, що Ющенко так вмів підбирати друзів, що йому вже не потрібно було мати ворогів. Не є вигадкою і твердження, що в нашій країні диверсанти на повному пансіоні. Вони приїжджають сюди, як на курорт, щоби відпочити і набратися сил, бо все погане, що мали би робити, виконують наші можновладці. Згадані на початку типажі, які прилітають сюди щопонеділка і банують за рідними аж до вихідних.

Ми так не любимо Ющенка, аж не хочемо пригадувати, що Євро-2012 — його заслуга. Він поводився так, як підказувала ситуація. І не завжди найгірше. Його провина у тому, що не вдарив на сполох, що мовчав, не звернувся зі скаргою на соратників до громади. Поводився, як ми з вами.

А міг скаржитися сміливо, бо після його зоряного часу соратники, де можуть, дружно поливають його брудом. Намагаючись перекинути особисту жадібність і бездарність на плечі бувшого вождя. На ньому справді безліч відповідальності за тисячі прорахунків, але, не забуваймо, що за час його президентства стався величезний здвиг — українство остаточно прокинулося. Навіть там, де вважалося, що його знищили на завжди. Маю на увазі крайній Схід. І нехай ті українці поки-що російськомовні, нехай вони несміливі, але вони вже усвідомили себе мешканцями великої європейської держави. Шкода, що він не набрався духу піти далі риторики. Не хотів чи не мав з ким іти?

Перепрошую, Україна все ще для людей?

Надходить пора збирати на горіхи і Януковичу. Традиційно для сучасної України, його найбільше критикують у тих краях, де ще недавно обожнювали… Ми ще не усвідомили велич дарунку від Віктора Федоровича. Яким би не був наступний парламент, аби його поважали, він буде змушений відмінити «закони» а’ля «піаністи». Хіба не сором на весь світ — творення нових законів шляхом кримінального підтасовування фактів. Зараз таке сприймається смішно, навіть трохи божевільно, але колись ми ще будемо дякувати Януковичу за унікальну нагоду.

Зрештою, у нього є ще час, аби довести, що він — президент великої держави. Держави з кіно, спортом, культурою, мистецтвами, наукою. Що Україна справді для людей, а Покращення — то не локшина для п’яного електорату. Україна чекає, чекає Європа і чекає світ. Колись Чехію відродили німецькомовні чехи, а фундамент великої російської культури і політики творили франкомовні росіяни.