Чому я приєднуюсь до акції голодування за українську мову?

Банально сказати, що законопроект “Про засади державної мовної політики” збурив Україну. Він став дном тієї прірви національного приниження, в яку зіштовхнула нашу націю її нібито “українська” влада.

Ми надто довго мирилися і досі ще миримося з речами, з якими не може миритися поважаюча себе вільна людина на своїй землі. Приниженням людської гідности українця є, скажімо,  перебування на посаді міністра освіти й науки та ще й молоді та спорту такої людини, як Дмітрій Табачник – без огляду навіть на те, що він на цій посаді РОБИТЬ, закрити йому дорогу у будь-які міністри (не кажучи вже про молодь та освіту) 10 разів мало вже те, що він про українців сказав.

Великим соромом та приниженням країни є саме президентство Віктора Януковича. Мало сказати, що воно виставляє нас на всесвітнє посміховисько. Але що воно несе особисто моїй родині, мені, як батькові трьох синів? – Що я маю казати їм: “Зривай, синку, з людей шапки, виривай жінкам з вух сережки, і станеш главою держави, символом нації?”

Приниженням є ті продукти, які продаються у наших магазинах, і які ми щодня їмо.

Приниженням є виготовлені у різних країнах світу спеціально для нас низькоякісні промислові товари й та ціна, яку ми за них платимо. Приниженням є найнижчий в Европі рівень заробітних плат.

Приниженням є необхідність на кожному кроці давати хабара за вирішення найменшого питання, за те, за послуги державних органів та установ, уже один раз оплачених нами у вигляді податків, зрештою – просто “за те щоб дихати”. Але до цього всього МИ ЗВИКЛИ.

Здається (чи мені це лише ЗДАЄТЬСЯ?), що формально-юридичне оголошення україномовних українців людьми другого сорту в своїй країні стало, нарешті, тим, що дозволяє нам усвідомити всю глібину свого власного падіння.

Так, те, що коїться нині на Україні можливе лише у “пост-геноцидному суспільстві”. Але той СТРАШНИЙ ГОЛОДОМОР, злочинність якого заперечує (отже, вважає його НОРМОЮ) теперішній президент “держави Україна” В.Янукович минув, слава Богу, вже майже 80 років тому. Вже майже не лишилося живих його свідків. І навіть тих, хто у свідомому віці “застав сталінізм”, бодай “післявоєнний”, вже майже теж не лишилося. Лишилися страх, відсутність самоповаги та свідомість своєї меншовартости у найрізноманітніших її формах: від “там за нас всьо рєшат” та “не висовуйся” до прагнення вислужуватися перед визискувачами свого народу за їхні прокляті гроші та мідного шеляга не варті “почесті”.

Отже, чого, зрештою, ми сьогодні боїмось? Чи в наших містах та селах стоять, як колись, озброєні до зубів залоги НКВС? – Ні, вони пішли, бо їхні господарі певні, що МИ І ТАК ПОКІРНІ. Чи надаються всі нинішні “репресивні дії влади” хоч до якогось порівняння з масовими розстрілами та депортаціями, які пережило покоління моїх дідусів та бабусь? – Про це смішно навіть казати. Але ми все одно весь час чогось боїмось, хоча всі ці наші страхи на тлі кривавої історії наших предків виглядають настільки дріб’язковими, що про них соромно навіть говорити чи писати. 

Закономірним породженням боягузтва є пристосуванство. Наше власне ТОТАЛЬНЕ ПРИСТОСУВАНСТВО зробило українську “політику” тим, чим вона є – власне ПАРОДІЄЮ НА ПОЛІТИКУ, “постановочним спектаклем” чи “опереткою”, де люди НЕ ДІЮТЬ, а ГРАЮТЬ РОЛІ.

Як ми можемо сподіватися бути “представленими” в парламенті, міській чи сільській раді або ДЕ ЗАВГОДНО людьми, про яких ми чудово знаємо, що вони не є фактично тими, за кого себе видають? Ну, скажімо, що практично “всі ці опозиціонери” з усіма їх гучними заявами є не більше, ніж “паперовими тиграми” чи “говорящими папугами” для “політичних телешоу”? 
 
НАЙБІЛЬША ЗАГРОЗА походить сьогодні саме від цього, від небезпеки перетворення останніх національних святинь на “предмети політично-ужиткового мистецтва”.

І семеро молодих людей, ПЕРЕВАЖНО ДІВЧАТ з ново пробудженою громадянською свідомістю та людською гідністю, які проголосили намір замінити симулятивне “голодування” акторів політичних підмостків СПРАВЖНІМ голодуванням – на жаль, ще поки що надто невелика сила, надто “крихка у собі”, щоб я, і всі ми, мали право лишати їх “сам на сам із системою”, основою якої є тотальна брехня, і передусім – брехня самому собі.

Ми не повинні дати “уколишкати” ні себе, ні молодих голодуючих тим, хто говорить про “мертвий сезон”, “перенесення акції на осінь”, а тим більше – “ми досягли перемоги”. Якої перемоги ВИ досягли? Де дінеться та ваша перемога, якщо Єфремов, чи сам Янукович “зламають” завтра одну-єдину людину, через відсутність автографу якої одіозний законопроект № 9073 не є ВЖЕ СЬОГОДНІ законом? Що скажете ви тоді, панове-“переможці”? – А втім, вам не звикати казати сьогодні щось, несумісне з тим, що ви розповідали учора.

Акція голодування та, ширше, кампанія за українську мову має бути продовжена за кожну ціну. Я вірю, що це, вперше з 2004 року, буде справді не-маніпуляційна кампанія. НАРОДНА, а тому – СПРАВЖНЯ.

Тому я і вирішив брати в ній участь ПО-СПРАВЖНЬОМУ. Аби ніхто не міг дорікнути, що те, до чого я закликаю і що пропагую, я не підтверджую власним прикладом. Я ПІДТВЕРДЖУ, бо хочу жити завжди так, щоб слово моє не розходилося ні з думкою, ні з ділом.

PS Чому я називаю це “акцією солідарності?” Ну, в мене багато роботи, багато обов’язків, а тому я не можу дозволити собі весь день чи бодай основну його частину проводити на карематі під Українським Домом, стаючи, таким чином, “інтегральною частиною” колективу голодуючих. Студенти та інші люди, кому життєві обставини дозволяють це на це, ВАЖЛИВІ ТАМ. Я, поки що, важливіший у своєму офісі. Коли сили почнуть залишати – ляжу на каремат.

PPS Я обмежив кількість їжі, яку приймаю, З ВЕЧОРА НЕДІЛІ, 08 липня, проте офіційно моє голодування (повна відмова від будь-якої їжі) розпочинається з 22.00 вівторка, 10 липня. Треба ж “поступово входити”, по науці…

Свої відчуття та міркування в процесі голодування, а також – дані відповідних медичних обстежень, я вирішив публікувати у “Щоденнику голодувальника”, ось тут.