Мовні жорна

Мовні баталії потрохи вщухли: адже у політиків наразі є важливіші справи – на порядку денному офіційний початок передвиборчої кампанії.

Мовні баталії потрохи вщухли: адже у політиків наразі є важливіші справи – на порядку денному офіційний початок передвиборчої кампанії. Саме починаючи із 1 серпня відкриються усі карти: партійні списки мають бути нарешті оприлюдненими, а мажоритарники – повинні чітко задекларувати свої наміри балотуватися у конкретному виборчому окрузі.

Проте біля Українського дому залишилася купка протестувальників - небайдужих людей, яких наразі більше за політиків підтримують діячі культури та київська інтелігенція. Ба, більше: кількість голодуючих проти остаточного ухвалення „мовного” законопроекту Колесніченка-Ківалова зростає кожного дня.

Фактично, влада досягла бажаного ефекту: головний меседж своєї передвиборчої кампанії запущено, парламентська більшість зуміла „під шумок” скористатися ситуацією та ухвалити ряд цікавих з точки зору можливого корупційного ефекту законопроектів (стосовно тих самих тендерів, виділення коштів на встановлення камер спостережень на виборчих дільницях тощо), суспільство – роздратоване, українофоби – задоволені, Путіну &Ко ніби й все рівно, але ж у глибині душі – точно не розчаровані такими ініціативами вітчизняного політикуму.

Дуже швидко стало зрозуміло, що опозиції ситуація із ескалацією “мовного” питання теж грає на руку. Це була дійсно реальна можливість із гордо піднятою головою покинути стіни парламенту, розписавшись у власній неспроможності бодай силою та організованістю протистояти провладним церберам парламентської більшості.

Інформаційний шум довкола найбільш контраверсійного питання і в політичному житті держави, і у історичному дискурсі української державності – виконав свою справу. А саме – запустив турбіну передвиборчої кампанії Партії регіонів. І зауважимо – запустив досить таки кволу за змістом, але сильну за своїм емоційним наповненням!

Єдине, чого не свідомо не врахували „регіональні” політтехнологи – зростаючого градусу незадоволення економічною та суспільно-політичною ситуацією звичайними громадянами – майбутніми виборцями. Ставки зроблені на найбільш безпрограшне (з точки зору провладних сил) „мовне” питання, що за задумом - неодмінно дасть свій ефект, зосередить увагу та мобілізує „свій” електорат.

Проте, попри загальні зусилля парламентської більшості, голосування за „мовний” законопроект більше додав електоральних балів, наприклад, тим самим комуністам: вони на всі 100% задовольнили очікування своїх прихильників. Тоді як значна частина електората „регіоналів” голосували на минулих виборах за них саме із надією вирішення інших – більш нагальних та важливіших питань в соціально-економічному секторі. Тому проблема „перетікання” незадоволених очікувань виборців до інших електоральних преференцій – питання часу.

А хворобливе бажання Партії регіонів та її очільників у будь-який спосіб офіційно затвердити вживання російської мови у повсякденному житті – це ніщо інше, як резидуї пострадянського політичного минулого. Усі аргументи стосовно того, що, мовляв, нинішня влада – проросійська – не більш ніж політичні декларації інших політичних сил, які намагаються на такому антагонізмі вербувати собі нових прихильників.

А насправді, відповідь проста: чинна влада дійсно не є українською за своєю суттю. Вона є радянською. І питання мови в даному аспекті використовується тільки із метою загравання із певною електоральною групою – такою самою постколоніальною за суттю. Це не питання "українськості" чи "зросійщення" української держави. Це питання хвороби еліт, а фактично - відсутність як такої конструктивної правлячої еліти.

Тому нині розчарованих громадян – з усіх штучно розділених політикою сторін – більш ніж достатньо. І вже зрозуміло, що ці передвиборчі маневри політиків українське суспільство розкусило: його стає все важче ввести в оману і підготувати до провокацій. „Мовне питання” – це своєрідна ширма для самих політиків. Адже вирішувати інші важливі питання – їм і невигідно, і непотрібно. Та й вони і не в змозі вирішити його цивілізовано, професійно, натомість намагаються уникати та не помічати інших – незручних – для них проблем.

А ескалація проблем у суспільстві відбувається зовсім у інших сферах: передусім це працевлаштування, гідна заробітна плата, проблеми медицини, соціального забезпечення, пенсії, проблеми в освіті, в ЖКХ, майнова нерівність, неможливість цивілізованого ведення бізнесу тощо.

Самі по собі українці вже не ті, що були 20 або 10 років тому. І вони про це нагадають – якщо не цієї осені, то впродовж наступних років. Адже своєрідну „політичну школу життя” за останні 20 років пройшли усі покоління свідомих громадян. І питання іншого – конструктивного - вибору політиків постане так чи інакше.

Залишається лише сподіватися на витримку та політичну зрілість українців, а також активно працювати у напрямку пошуку саме того потрібного дискурсу, в якому житиме інша – оновлена Україна. А нинішній владі – щиро побажати порозумнішати та нарешті вмикнути елементарні рефлекси самозбереження. Адже якщо нинішнім політикам таки несвідомо вдасться розколоти суспільство, то вони першими ризикують потрапити під жорна протистояння всередині суспільства.