Місія: врятувати арабський світ

Втручання однієї країни чи групи країн у внутрішні справи іншої з метою допомогти її населенню у боротьбі за краще життя, дещо нагадує приказку про «благі наміри».

Суспільно-політичне явище, яке вже встигли найменувати «арабською весною», другий рік привертає до себе погляди світової громадськості. Туніс, Ліван, Судан, Єгипет, Лівія, Сирія – і це ще не повний перелік країн, де розгортаються досить схожі сценарії.  Виступи громадськості, але спершу не масові, - далі заява міжнародних організацій про допомогу, звернення до глав держав – охрещення їх диктаторами, висунення проти них санкцій – повалення режиму.

Аргументи, які висуває ООН – беззаперечні: порушення основоположних прав і свобод людини і громадянина. Проте, важко повірити у «благі наміри» безкорисної допомоги прагматично орієнтованого Заходу.

Філософія ринкової економіки передбачає завжди наявність вигоди чи то пак прибутку. І в країнах, де вона міцно затвердилася, переважає у свідомості прагматизм, зокрема у політиків, та загалом, у населення. І тут ці прагматисти, з гуманістичними настроями простягають руку допомоги, наприклад, Лівії, в якій за часів Каддафі рівень життя збільшився у кілька разів, була безкоштовна електроенергія, молодь отримувала кошти для придбання першого житла, освіта та медицина безкоштовні, за народження дитини мати отримувала 5 тис.дол.  і т.д.

Звісно, терор Каддафі не може бути виправданих за жодних умов.

Настав час Сирії. Нині преса майорить заголовками про збройні сутички між владою та опозицією. Президента Башара Ассада звинувачують у терорі, у той час як він звинувачує західні країни у тероризмі. Варто відмітити, що політтехнологи у Ассада доволі непогані, його інтерв’ю німецьким та російським журналістам просто зразки демократичного лідера.

Башар Ассад, за професією лікар-офтальмолог, стажувався в Лондоні, справляє враження досить спокійного та врівноваженого політика, можна навіть припустити безамбітного.  Можливо, молодшому сину Хафеза Ассада, колишнього президента Сирії, випала би інша доля, наприклад, очолювати елітну лондонську клініку, якби не смерть його брата. Очевидно тоді Хафезом та його оточенням було вирішено серйозно взятися за підготовку наступника. Башар Ассад здобуває військову освіту, йому доручають командування Республіканською гвардією, а після смерті батька, для нього чи то пак під нього вносять зміни до конституції про віковий ценз президента з 40 до 34 років.  

Сім’я  Ассадів у Сирії доволі впливова, відтак можна припустити, що Башар скоріше маріонетка чи фронтова фігура у грі цього клану. Брат Башара – Махер тепер командує Республіканською гвардією, чоловік їх сестри – Асад Швакат – очолює секретні службу, також у Башара є два кузени, брати Маклуф, один з них ледь не зразок корупції у Сирії, інший – очолює таємну службу у Дамаску. Тобто, як у кращих традиціях їх батька – є всі можливості за контролем суспільства. 

Сирію підтримують Росія та Китай, і це більше, ніж справа бізнесу. Скоріше, це чиста політика, тобто звична для цих країн роль альтернативи західнім країнам, прояв «характеру», своєї відмінності від решти. А звідси – і улюблений прийом політиків – «набивання собі ціни»: коли Кофі Аннан погоджує план виходу із ситуації із Башаром Ассадом, і після цього  телефонує до Міністра закордонних справ РФ С.Лаврова, для того, щоби домовитися з російською владою з цього питання.

Постійні новини про загиблих у сутичках та жорсткостях режиму, оприлюднення Вікілікс по Сирії, – це інформаційний плацдарм для подальших інтервентних дій для миротворчих сил ООН. Схоже, що цей сценарій досягає своєї кульмінації, і через кілька днів ми дізнаємося про долю ще однієї країни, яку охопила і навіть захлиснула «арабська весна».

Збройне повстання народу проти влади – це фактично останній аргумент. Країна приречена на хаос, але коли в цій ситуації з’являються зовнішні «рятівники», вона приречена на розкол та розруху. Ніхто, крім власних громадян не може знайти оптимальний варіант вирішення проблем. Бо це власне і є зразок громадянського суспільства – здатність до самоорганізації.

Неозброєним оком видно, що між владою та народом України є багато незгод. Проте, в жодному випадку ми не повинні слухати вказівок «рятівників», які трохи «загралися у демократію» (як писав Василь Симоненко: «Хай мовчать Америки й Росії»), і шукати сили у собі, вчитися поважати себе, прагнути бути розумнішими.