Зваба для голосування

Т.Повалій – до Регіонів, А.Шевченко та О.Ступка – до Королевської, М.Матіос – до Кличка. Мабуть найперша реакція багатьох українців – подив і деяке розчарування.

Т.Повалій – до Регіонів, А.Шевченко та О.Ступка – до Королевської, М.Матіос – до Кличка. Мабуть найперша реакція багатьох українців – подив і деяке розчарування. По-перше, тому що український політикум дуже спровокований одіозними особистостями, що явно не дотягують до рівня державних мужів. Йти в політику, у Верховну Раду України зі сфери спорту чи мистецтва, сприймається як певна зрада Світу Прекрасного.

Звісно, одним із напрямків діяльності держави є культурна політика, і хто як не люди мистецтва можуть найбільше проникнутися цими проблемами. Але як не парадоксально, це стає каменем спотикання. Державний діяч має бути перш за все менеджером, адже його обов’язки створити план розвитку та, найголовніше, організувати роботу. Будні його роботи – рутина, план, чіткі задачі, стоси паперів, пошук ефективних методів виконання, затрата мінімум зусиль і досягнення максимуму результату. І це тип менеджера, а не бюрократа. Що, до речі, не враховує адміністративна реформа.

І М.Матіос, і В. Кличко, і А.Шевченко, О.Ступка можуть, коли пройдуть до парламенту, піти працювати до Комітету з питань культури і духовності, чи Комітету з питань науки і освіти або врешті Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму. І, зрозуміло, займатися там питаннями, які стосуються їх сфери діяльності. Проте, це абсолютно різний штиб роботи: забивати м’ячі і будувати стадіони, писати книги і займатися комп’ютеризацією шкіл та ін.  

Досвід, яким  володіють ці шановані люди, справді важливий і потрібний у розбудові держави, але з тим же успіхом вони можуть надавати консультації держаним мужам, стати їх радниками, при цьому залишаючись відданими своїй справі та не включатимуться у рутинну систему, в якій людині Світу Прекрасного дуже тісно. 

Більше того, прогрес будь-якого суспільства, держави полягає перш за все у тому, що кожен займається своїм ділом, «сродною працею», як писав Г.Сковорода. Чи не більше принесли б користі і слави Україні А.Шевченко та В.Кличко, коли би, наприклад, відкрили тренувальні школи по країні, підготували б майбутню гордість держави…? Чи М.Матіос – створюючи нові шедеври, збагачуючи сучасну українську літературу…?

Але найбільш прикро навіть не це. Сьогодні в українському парламенті вдосталь і спортсменів, і письменників.

Розчарування. Бо їх імена – це лише частина політичної технології, звичайне використання «репутаційного капіталу» визначних людей України у погоні за електоральними голосами.