- И что вам дала эта «нєзалєжнасть?» – питає сусід, з яким я маю приємність їхати аж до Чопа. Його напарник мовчить, лише відкорковує нову пляшку пива і дудлить з горла. Горілку вони прикінчили ще в обід.
- Вот раньше, – продовжує балакун, – я доезжал сюда за 10 часов. А теперь – в два раза дольше. Какие-то кардоны, мытницы, хрывни. Кому это надо?
Напарник закінчує пиво і приєднується до розмови:
- Моя бабушка была из хохлушек, Чапленко. Так она говорила, что никакого хохлацкого языка на самом деле нету. То есть был когда-то, во времена Шевченко. А теперь – какая-то галицийская хрень, смесь польско-австро-венгерского.
- Да, – відгукується балакун, – вот что это за «рэшта», «наразє» или вот какое-то «тло»?!
- А «потяг», – докидає пиворіз. – Вот моя бабушка ходила раньше в Киеве на базар и все понимала. А теперь, говорит, взяла в руки какую-то книгу – и ни фига непонятно!
Я мовчу, бо зарікся вживати російського мату, а іншою мовою дискутувати з подібними персонажами не випадає. Мене завше вражала готовність цих культуртреґерів – московської грязі, як сказав би Шевченко, – повчати всіх сусідів, якою мовою їм розмовляти, який правопис використовувати, до якої церкви ходити і за яких президентів голосувати. Зрештою, не бракує такого сміття і в Україні, що пояснює аборигенам, які слова в їхній мові «правильні», а які – ні. Це так, якби я взявся тлумачити юдеям, як їм читати Тору, а мусульманам – які сури в Корані фальшиві. В цьому, власне, й полягає ота їхня славнозвісна «вселенская отзывчивость».
- А правда, – не вгамовується балакун, – что у вас перевели Пушкина как «Сашко Харматный»?
Я виходжу в коридор провітритися.
- Ви, хлопці, поміняли б шкарпетки, – кажу, зачиняючи двері.