«Брехні слухають, а брехунів б'ють»

Народна мудрість, як завжди, влучна. Брехати погано, але хто ладен вірити першим-ліпшим побрехенькам? І якщо люди вірять наклепам, в чому проблема: у наклепах або у нашій легковірності?

Так, у вільному перекладі, звучать уривки з арії La Calunnia у опері «Севільський цирульник». Хто не чув цей класичний панегірик наклепу проникливим басом Анатолія Кочерги? І хто не бачив у житті на власні очі моторошного процесу, оспіваного у цій арії?

Покарання за наклеп мають давню історію. Наприклад, за «кримінальним кодексом» вавилонського царя Хаммурапі, вибитим на чорному базальтовому стовпі більш ніж три з половиною тисячі років тому – наклепника, що неправдиво звинуватив когось у крадіжці, належить вбити.

«Регіонал» Віталій Журавський вирішив повернутися до класики жанру: вніс законопроект № 11013 про кримінальну відповідальність за наклеп. Його підтримали в першому читанні.

Зараз вже лунають істеричні припущення, що за анекдоти про Януковича нам світять реальні строки і тюрма (рік виправних робіт чи 17 000 грн. для «простих смертних», два роки чи 25 500 грн. для журналістів та громадських діячів). 

Однак насправді не такий страшний наклеп, як його малюють.

«Наклеп, тобто умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи або підривають її ділову репутацію, якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки» – досить чітке юридичне формулювання.

«Завідома неправдивість» відомостей означає, що в суді має бути доведено: винною особою, по-перше, поширено «відомості», а не оціночні судження; по-друге, ці відомості «завідомо неправдиві», тобто, обвинувачений заздалегідь знав, що каже неправду.

Причинний зв’язок наклепу із «тяжкими наслідками», по-третє, означає, що внаслідок наклепу потерпілому має бути спричинено страждання, що викликали суттєве погіршення здоров’я або матеріальні збитки на суму не менш ніж 4 250 грн. (про визначення змісту поняття «тяжких наслідків» нещодавно вийшла грунтовна стаття Р. Лемехи в «Часописі Академії адвокатури України»).

Якщо ці три умови не виконані, склад злочину відсутній.

Наприклад, якщо ви скажете «Вітя гандон» – це не наклеп, бо ви лише ображаєте Вітю, не поширюючи про нього ніяких неправдивих відомостей. А якщо ви скажете «Вітя вкрав державне майно, я таке читав в газеті», це не буде наклепом, бо, навіть якщо насправді Вітя не вкрав державне майно, ви все одно могли не знати, що в газеті опублікована брехня.

Якщо ви збрешете, що у бабусі, яка торгує насінням біля входу в метро, все насіння з Чорнобиля – це буде наклепом тільки у тому разі, якщо бабуся доведе, що ви розвалили її підприємство і вона ніяк не могла купити дозиметр та демонструвати всім охочим, що насіння не радіоактивне. З іншого боку, бабуся може подати на вас в суд цивільний позов, вимагаючи стягнення з вас моральних збитків у розмірі вартості дозиметра, який вона змушена була купити з вашої вини. І якщо суд виявиться незвично справедливим, або якщо бабуся нагодує суддю насінням, її позов матиме всі шанси на успіх.

Небезпечний не сам закон про кримінальну відповідальність за наклеп, а тенденції, які він відображає. Ясно, що за цим законом мало кого буде засуджено, однак можна чекати на епідемію обшуків, зокрема, в редакціях та оселях журналістів у пошуках доказів «умисності» поширення недостовірної інформації. Під час обшуків вилучатимуть редакційну документацію, розкриють конфіденційні джерела, «знаходитимуть» зброю, наркотики, порнографію. І це буде спричинено не самим законом про наклеп, а тим, що це щоденна практика діяльності правоохоронних органів. Вони і зараз можуть вдертися у будь-яку редакцію чи оселю журналіста на цілком законних підставах, просто не роблять цього, бо хочуть виглядати пристойно. Прийняття закону про наклеп буде сигналом всім «правоохоронцям», що про пристойність тепер можна турбуватися менше.

До речі, кримінальної відповідальності за наклеп не існує у Великобританії та США – країнах, де найбільше цінується індивідуальна недоторканність людини. Замислимося, чому так. Ми вчимо дітей, що не можна лізти у бійку, коли тобі кажуть неприємні слова, і це абсолютно правильно – це культурно. На брехню і образу треба відповідати відкритістю, прагненням порозумітися та з’ясувати стосунки, у гіршому разі, вимогою про відшкодування явних збитків. Якщо людина живе в країні вільних та гідних людей, цінує себе, добре знає правду, знає, що інші люди не дурні і не повірять першим-ліпшим побрехенькам про неї – така людина не кинеться з кулаками на брехуна.

Тепер оті «товариші», що «служать народу України», заціджуватимуть кулаком апарату легального державного примусу в пику кожному наклепнику. Отже, наша держава не хоче вчити людей бути гідними і розумними, плекати незалежність власних суджень, самостійно відрізняти правду від брехні, зло від добра. Натомість держава лізе в бійку з наклепниками. Це може бути правильно і логічно тільки в одному випадку: якщо цій державі не потрібні свідомі громадяни, натомість вона бере під захист право легковірних дурників залишатися легковірними дурниками, не потерпаючи від наклепу – тобто, явної брехні, яку будь-яка розумна людина бачить наскрізь за кілометр, бо шила в мішку не сховаєш.

А далі, панове, нас чекає елементарна монополія держави на наклеп. Бо з новим табу буде так само, як з іншими: всі наклепники підуть шукати захисту до вождиків з начальства і знайдуть такий захист у формі гігієнічного ошийника. І будуть брехати далі – бо не можуть інакше – скажімо, про злочинну опозицію та про гнилий кризовий закордон, на який не слід орієнтуватися. Ласкаво просимо до тоталітаризму.