Храм над віками, релігіями й людьми

1 480 років Собор Святої Софії, або мечеть Ая-Софія, стоїть над Мармуровим морем та протокою Босфор. У ньому витає відголос Візантії, в ньому зливаються християнство й іслам, у ньому завмирає час.

У Стамбулі, щедрій душі Сходу, відчуваєш себе на перетині віків і культур. Тут аромати прянощів і міцної кави пливуть вузькими вуличками, тут біжить мінлива сучасність у кольорових вітринах, манить медовий присмак східних солодощів,  височіють над Босфором шпилясті мінарети. Чотири з них належать Собору святої Софії (турецькою – Ayasofya), що красується  в районі Султанахмет. Як православний храм він був збудований у 6-му столітті за наказом візантійського імператора Юстиніана. В 15 столітті до будівлі собору добудували чотири мінарети, замалювали християнські мозаїки й фрески. Так з’явилася Мечеть Ая-Софія. Із 20 століття храм був реставрований і відкритий як музей  першим президентом сучасної Туреччини Мустафою Кемалем Ататюрком.  До речі, Ататюрк кардинально змінив  державний лад – з монархії на республіку, а з ним і свідомість турецького народу. Турки надзвичайно його поважають. «Щороку 10 листопада о 9:05, у час коли помер Ататюрк, життя в Стамбулі завмирає на хвилину… хвилину мовчання. Навіть автомобілі на дорозі зупиняються, - розказав нашій групі екскурсовод Орхан, - Не дивуйтеся так, більшість турків дійсно його дуже люблять і поважають, як батька. Ймення  Ататюрк, тобто батько турків, йому дав сам народ».

Тож 1935 року фрески та мозаїки Святої Софії  очистили  від штукатурки, яку використовували під час перетворення храму в мечеть. Тепер тут можна побачити і зображення Ісуса Христа й Богородиці, і уривки з життя візантійських імператорів, і цитати з Корану та імена пророків за ісламом. Останні написані арабською на чотирьох величезних круглих щитах і вважаються зразком мистецтва арабської каліграфії. 

Важко повірити, що храм був побудований всього за п’ять років – неймовірно короткий термін для шостого століття. Однак внутрішні роботи тривали протягом кількох століть.  Софійський Собор не даремно називають  восьмим чудом світу. Він одразу переповнює величчю. Голоси розчиняються в тисячах квадратних метрів над головою і стоять гулким ехом угорі. На холодну мармурову підлогу лягає м’яке світло. Воно ллється з численних вікон і люстр… Здається, тут зупиняється час. Він такий же непомітний, як непомітний один день для цілого тисячоліття. Тому й стоїш у Соборі з відчуттям святості, і навіть не релігійної, а вищої, духовної, незбагненної. В такі хвилини осяює розуміння, що крізь храм проходили століття, мільйони життів і смертей, миттєве й нетлінне, а зараз тут проходиш ти, торкаючись вічності.