Феномен «Фемен»: українська культура в колізіях між Діогеном та Іудою Іскаріотом

Історія української культури приховує в собі такі явища та процеси, без спеціального осмислення яких можливі трагічні наслідки...Одним з таких явищ є "Фемен"...

Кожні чергові, і не тільки, вибори Президента чи Парламенту є межею подвійної атестації соціально-політичної зрілості суспільства: в першому аспекті суспільство атестується на засвоєння досвіду двадцятилітньої незалежності, а в другому – атестується на засвоєння досвіду в рамках терміну діяльності політичного інституту, який обирається. Вибираючи відповідь на запропоноване в бюлетені тестове запитання, суспільство керується знанням та розумінням історії двох вищезгаданих періодів і відповідно до проявлених старань в їх освоєнні отримує залікові бали у вигляді рівня життя, який створює обрана влада. У вивченні цих двох історій України є різні явища та процеси, котрі вимагають спеціального детального розгляду, оскільки нехтування ними може привести до провалу атестації та повторного проходження курсу (що, власне, відбувається з нами вже більше 20 років). Одним з таких явищ є «Фемен».

Феноменологія «Фемен» як строга наука…

А что это за девочка?

И где она живёт?

А вдруг она не курит?

А вдруг она не пьёт?

В першу чергу совісному учню вивчення якогось явища варто почати із  його визначення. Благо, матеріалу для виконання такого завдання вистачає з надлишком. Отже, спочатку скажемо тільки очевидні речі, які не вимагають жодної інтерпретації. «Фемен», як нам підказує Вікіпедія, це – незареєстрована, скандально-відома організація, яка діє в Україні. Прославилася своїми епатажними піар-акціями. Під епатажністю мається на увазі оголення верхньої частини тіла в публічних місцях. Учасниці «Фемен» – це дівчата спортивної, хоча можна підібрати і більш влучні епітети, зовнішності, зокрема студентки. Власне, це і вся інформація, яка є несуперечливою, однозначною, а її публічне оголошення не містить небезпеки бути звинуваченим в упередженості. Тому, надалі, я усвідомлюючи всю небезпеку бути викритим як заангажований автор, спробую викласти свою версію феномену «Фемен».

Наступне, чим повинен зацікавитись допитливий студіоза – якщо «Фемен» це організація, то якого вона  характеру в соціально-політичному та фінансово-економічному плані. Надати соціально-політичне визначення організації складно, в першу чергу тому, що ми не маємо його чіткого самовизначення. Проблематичною виявляється їхня ідентифікація як феміністичного руху. «Феменки», як то пасує дамам, є справжніми кокетками, коли справа доходить до декларування власних переконань.

Як зазначають Марія Маєрчик та Ольга Плахотнік, авторки чи не найцікавішої аналітичної статті (Радикальні «Фемен» і новий жіночий активізм), присвяченої «Фемен» (крім всього іншого їхнє дослідження виділяється екстравагантною «голосоамериканською» мовою), «самопозиціонування «Фемен» відносно фемінізму ймовірно відбувається під впливом отих соціяльних упереджень щодо нього та публічної стигми. Можливо тому акціоністки такі непослідовні у своїх висловлюваннях про причетність до фемінізму. В різних інтерв’ю, у блогосфері та коментарях натрапляємо на мозаїку аж до цілковитої протилежности висловлювань: то так, то ні, то холодно, то тепло.» Активістки руху заявляють у своїх інтерв’ю, що вони не погоджуються з прагненням класичного фемінізму до урівняння жінки та чоловіка, а мають на меті утвердження та розвиток даної жінці, Природою чи Богом, унікальності.

В чому полягає задана жіноча унікальність вони не розкривають, послідовно залишаючись і в цьому моменті справжніми жынками. Проте, в своїй суспільній діяльності активно, ба навіть більше – агресивно використовують зовнішній прояв власної гендерної специфічності. Іншими словами, вони обирають своєю стратегією демонстрацію «істинної жіночої сутности» біологічного характеру, демонстрації того що в тіл з двома Х-хромосомами відмінне від тіл з XY-хромосомами, за для досягнення певних цілей. Тому, згадані вище авторки для визначення ідеологічної приналежності «Фемен» використовують приставку нео-, пост-, тобто постфемінізм чи неофемінізм. Проте, як на мене, дівчата з «Фемен» однаково далекі як від різних нео- та постів-, так і від класичного фемінізму. Власне, вони взагалі не розуміють що це таке. Ось, наведу уривки з інтерв’ю активісток «голосоамериканівським» журналісткам:

«...Ну, я проти фемінізму тривіяльного, того... мені не подобаються ті феміністки, які, як в історії склалося. От звичайний фемінізм, він мені зовсім не подобається, я навіть проти нього. Чому, тому що ті феміністки, вони просто знищили якимось там способом, вони знищили жінку як таку. Тому що вони просто захотіли бути кимось іншим. Кимось іншим – це чоловіком <...>. Я за те, що жінка має зберегти себе як створіння, яке дійсно створив Бог чи природа <...>. Можливо, це фемінізм, але новий фемінізм. Фемінізм для демократичного суспільства, для сьогодення, так...» (Інна Шевченко)

«Я называю себя не феминисткой, а ультрафеминисткой. Потому что для меня феминизм в классике – это американский феминизм, который к нам пришел. Для меня это было немножко странно потому что опять же [это] равноправие. Для меня важно не равноправие, а изменение понятий в голове. То есть, чтобы женщина понимала, что она не наравне с мужчинами, она просто другая. То есть, уравниловки нету». (Анна Дєда).

Як бачимо, феменки вважають, що основна мета фемінізму – перетворення жінки на чоловіка (можливо, парадоксальність заяви пояснюється жіночою логікою, напевно це і є та невизначена, але заявлена жіноча сутність), нехтування їхніми відмінностями, а їхнє досягнення – це відкриття та показ жіночої унікальності. Хоча, відмінність та унікальність жінки в порівняні з чоловіком (так само і навпаки) завжди усвідомлювалась людством, тільки якраз ця унікальність і була підставою правового обмеження жіноцтва, чи, сучасною правничою термінологією – гендерної дискримінації. А основний порив, основна ідея фемінізму якраз і полягала в урівнянні в правовому сенсі двох антропологічних унікальностей. Очевидно, те що заявляють дівчата з приводу своїх ідеологічних переконань є нічим іншим як «порожніми словами». Що стосується політичної орієнтації, то тут справи ще складніші, феменки критикують та люто нападають на представників всіх політичних таборів – як на комуністів так і на капіталістів. Тому, напрошується висновок про повну відсутність у дівчат з «Фемен» будь яких соціально-політичних переконань. Запам’ятаємо цей висновок для наших подальших міркувань…

Інформація фінансово-економічного характеру завжди була і залишається по цей час чи не найбільш засекреченою та закритою. У випадку «Фемен» засекреченість є подвійною, а то і потрійною. Джерело фінансування руху – таємниця за сімома замками. Відповідно, це створює різні чутки. Феменки наполягають на тому, що їхня організація існує лише на громадських засадах, тобто їх ніхто не фінансує і ніякої зарплатні вони не отримують, а акції здійснюють на голому ентузіазмі. Маєрчик та Плахотнік ведуть мову про фінансовий аскетизм фемен-активісток, а самі дівчата в інтерв’ю  малюють себе яскравими фарбами як послідовниць Григорія Сковороди та переконаних безсеребринниць:

«Саша Шевченко разливает чай из кастрюльки – чайника в квартире, которую она снимает еще вместе с двумя девушками, нет. Не хватает и чашек: “Я тебе в баночку чай налью, ладно? – предупреждает она свою подругу и соратницу Аню Гуцол. – Хорошо еще, что печенье имеется – родители привезли. До этого я неделю голодала. Но зато похудела, для съемок это хорошо”»[Н. Радулова].

Розмови про бідність феменок є, по-меншій мірі, сумнівними. Очевидно, що на одних «печеньках» та чаю дівчата не можуть зберігати таку блискучу форму та зовнішній вигляд. І неменшою загадкою, у випадку крайньої бідності активісток, залишається те, на які засоби лідерка «Фемен» Анна Гуцол проводить час в «Купідоні», модному київському кафе, де вона є постійною відвідувачкою. Злі язики джерелом фінансування руху називають то Сергія Тігіпка, то німецького мільйонера Гельмута Гайєра, то його співвітчизницю Беату Шобер. На даний час дівчата проживають в Парижі та несуть світло фемінізму пригнобленим француженкам, напевно розповідаючи останнім хто така Сімона де-Бовуар. Тому, сам факт їхнього перебування в Європі спростовує розмови про доброчинні засади їхньої діяльності,  адже в буржуазному Парижі повний пансіон таких вишуканих дам – річ не з дешевих.  Проте, в будь якому випадку, несуперечливе встановлення спонсора дівчат є доволі проблематичним. Хоча, насправді, це не так вже і важливо.

Отже, в наслідок відкидання неможливого та констатації очевидного, можемо підвести маленький підсумок та коротко описати феномен «Фемен». «Фемен» – це організація, з невизначеним джерелом фінансування, без жодних соціально-політичних поглядів, котра практикує публічне оголення та беззмістовне базікання. Проте, це є тільки первинним схопленням феномену.  Надалі, віднайдення в людській історії деяких схожих до «Фемен» феноменів та проведення між ними аналогії обіцяє дати цікаві результати…

Від публічної мастурбації до тридцяти срібняків…

Перед очима афінської публіки він на ринку робив «те, що властиве Деметрі, і те, що властиве Афродіті», тобто срав, сцяв і мастурбував (можливо і злягався).

(Петер Слотердайк «Критика цинічного розуму»)

Попереднє схоплення феномену «Фемен» виявило нам, за великим рахунком, лише зовнішню оболонку. Щоб виявити внутрішню структуру та сутність цього явища я пропоную провести певні історичні аналогії між ним та схожими (за характерними ознаками) явищами.

Оголення на публіці як вияв певної соціальної позиції, тобто як культурне явище, а не медичне (відхилення, яке в психіатрії називається ексгібіціонізм – це тема окремої розмови) зовсім не є чимось новим та незвичайним для людської цивілізації. Петер Слотердайк розповідає одну цікаву і повчальну бувальщину про те, як 1969 році в аудиторії Франкфуртського університету група молодих людей заступила дорогу до кафедри відомому німецькому філософу Теодору Адорно. Серед цієї групи виділялися студентки, котрі, протестуючи, оголили на очах у мислителя груди. (І чим вам не наші «Фемен»?!). Слотердайк додає до цього такий коментар: «правильне й неправильне, істинне й неістинне остаточно змішалися в цій сцені таким способом, який геть типовий для цинізму. Цинізм наважується висувати голі істини, які в тому вигляді, що він їм надає, містять щось не істинне» Тут мова йде про цинізм як про ознаку невідповідності (розриву) зовнішньої сторони якогось явища його внутрішньому змісту. Тобто, мається на увазі невідповідність акту оголення місцю де він відбувається та цілям які він переслідує (важливим моментом є те, що виконавець це усвідомлює).

Проте, класифікація «Фемен» як певного прояву соціального цинізму не буде зовсім точною. Цинізм в першу чергу пов'язаний з певною позицією зверху, тобто з позицією осіб які знаходяться при владі. Конкретніше – цинізм є «невідповідністю/розривом зверху». Наприклад, цинізм проявляється у невідповідності програми по доступному соціальному житлу практиці її здійснення – найвищі посадові особи заявляють про соціальне (тобто некомерційне) кредитування для отримання житла категоріям громадян які цього потребують, наперед знаючи що саме зазначені категорії нічого не отримають (оскільки вимоги для отримання кредиту розроблені так, що незабезпечені верстви населення, на які, власне, і орієнтується програма, не можуть його отримати).

У «Фемен» інша невідповідність, у них цинізм іншого толку, це більше схоже на кінізм – «невідповідність знизу». Найпростіший приклад кінічної невідповідності – прохання до Олександра Македонського від волоцюги Діогена не затуляти йому сонце. Найяскравішим представником кінізму є Діоген. Пропоную цитату із Слотердайка, в якій чітко схоплюється сутність кінічного способу досягнення певних цілей:

«У kinismos дістає вияв такий спосіб аргументації, з яким і дотепер не може дати собі ради серйозне мислення. Чи не брутально й гротескно колупатися в носі, коли Сократ заклинає свого даймона й говорить про божественну душу? Чи можна назвати це інакше, ніж вульгарністю, коли Діоген на заперечення платонівського вчення про ідеї голосно пердить – чи є це пердіння тою ідеєю, яку бог не врахував під час своєї космогонічної медитації? І що воно має означати, коли цей міський бурлака, що філософує, на високе вчення Платона про ерос відповідає публічною мастурбацією?»

За формою діяльність дівчат з «Фемен  є тотожною стратегії Діогена: немає суттєвої різниці між публічною мастурбацією/справлянням нужд та публічним руйнуванням християнських символів в оголеному вигляді. Лише одне зауваження. Діоген розумів і міг чітко пояснити мету своєї поведінки – це ціла філософія кінізму, а дівчата, як ми бачили, залишаються лише на рівні гучних заяв, не розуміючи їхньої суті. Тому я б класифікував фемен як псевдо- чи квазікінізм.

Атестація «Фемен» як квазікіністичного руху слушна ще в одному аспекті. На відміну від веселого кініка Діогена, діяльність якого переслідувала цілком конструктивні задачі, акції феменок мають повністю деконструктивний, руйнівний характер, я б навіть загострив цю думку – є контркультурними. Позитивна програма Діогена, власне як і епатуючих традиціоналістську публіку оголеними грудьми дівчат-гіппі, складалась із прагнення позбутися, вигаданих з метою експлуатації та пригноблення, умовностей цивілізації та утвердити свободу як вищу цінність людського існування. В дівчат ніякої осмисленої та послідовної мети, яка хоча б якось співвідносилась з якимись ідеалами (наприклад свобода для Діогена та руху гіппі в 60 роках минулого століття), які випрацювані людською культурою,  немає, про що свідчить розглянуті нами вище політико-соціальні переконання активісток (чи точніше, повна їх відсутність).

Культурна деструктивність акцій феменок найбільш яскраво проявилась при спилюванні ними хреста жертвам політичних репресій. По перше, хрест є сакральним символом для мільйонів українців і його руйнування означає глум над їхніми почуттями; по друге, спиляний дівчатами хрест є символом трагедії для цілих поколінь наших співвітчизників, котрі постраждали від голодомору та інших жахів загарбницьких режимів, тому його руйнування є глумом над національною пам’яттю. Власне, я бачу цю акцію як ляпас українській культурі та своєрідну повірку на опір системи руйнівним вірусам, яку система – в цьому конкретному випадку  українська культура – не пройшла. Суспільство показало нездатність захистити свої основи, свою неспроможність відстояти цінності та ідеали, які лежать в його фундаменті. Я сумніваюсь, що серед усіх журналістів та очевидців спилювання хреста не було ані українця, ані християнина, але чому тоді всім було байдуже? Цікаво, як би відреагували перехожі та журналісти в Тегерані, ставши свідками акту вандалізму по відношенню до мусульманських святинь?

«Фемен» у своїх акціях виступають проти влади – як сучасної так і минулої. Вони також і проти опозиції – виступали в підтримку ув’язнення Тимошенко та проти «Податкового майдану». Тобто, їхні акції спрямовані проти влади як такої, як певного елементу суспільства, який здійснює функцію організації та управління. В умовах коли лояльність народу до влади як такої і так невелика, висміювання та перетворення всіх серйозних політичних питань та проблем на буфонаду має руйнівні для суспільства наслідки – суспільство просто перестає ставитись до них серйозно. А це вже перетворюється у питання національної безпеки та проблему виживання народу. Квазікінізм «Феменок» вбиває певні механізми самозбереження суспільства, які полягають у актуалізації та ретрансляції фундаментальних для цього суспільства цінностей.

Для української нації не є новим породжувати зрадників та запроданців, така трагічна ознака притаманна всій нашій історії. Україну продавали різні люди: починаючи від найвідоміших лідерів, котрі йшли на змову з загарбниками переслідуючи свої політичні амбіції і закінчуючи останніми покидьками, котрі в угоду режиму кололи багнетами найблискучіших представників нашої культури. Завжди знаходились охочі отримати тридцять срібних монет. Хоча, напевно сучасні Іуди беруть вже у євро, адже в Парижі за цю валюту зручніше купити ділянку з осикою…

Микола Бійовський