Хто кого колисав,

або про походження східних слов'ян

Кожна свідома людина прагне дізнатись якнайбільше про своє коріння, щоб знати, хто вона і як може розвиватись. Проте важливішим за знання власного родоводу є знання історію свого народу. Ми досі слухняно дозволяємо підгодовувати себе баєчками-нісенітницями про «спільну колиску» слов’янських народів та провідну роль у нашій історії «старшого брата». Чи справді це всього лиш вигадки?

І ми, і росіяни є східними слов’янами. Наукові дослідження етногенезу східних слов'ян мають уже майже двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій. У царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі.

Найбільш розповсюджена серед лінгвістів та археологів «курганна гіпотеза» передбачає, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор'я в межиріччі Дніпра та Волги, а самі вони були напівкочовим населенням степових районів сучасних сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V-IV тис. до н.е. З предками індоєвропейців, відповідно до цієї гіпотези, ідентифікується населення, що відносилося до середньостогівської, самарської та ямної культури. Далі у зв'язку з переходом цих племен до бронзового віку та прирученням коня почались інтенсивні міграції індоєвропейських племен у різних напрямках.

Під впливом трипільців Правобережжя автохтонні племена дніпро-донецької культури на багатому північному сході (Полісся, Лівобережжя Дніпра й Надпоріжжя) з традиційними способами господарювання — мисливством, рибальством і збиральництвом — у IV тис. до н. е. почали переходити до скотарства. Вони поступово стали трансформуватися в найдавнішу індоєвропейську спільноту — так звану середньостогівську культуру між Дніпром і Доном.

Слов'яни з'явилися на історичній арені не раніше кінця III тис. до н. е., найвірогідніше, спочатку між Середнім Дунаєм і Тисою, а потім поступово розселилися на північніших землях. Лише гіпотеза середньо-дунайської прабатьківщини слов'ян, відзначеної й автором «Повісті минулих літ», задовільно тлумачить незрозумілий потяг слов'янських племен до Дунаю в епоху Великого переселення народів у V—VI ст. і стійку пам'ять про нього серед усіх слов'янських та деяких прибалтійських народів, більшість із яких ніколи не були пов'язані з цією річкою ні географічно, ні історично.

Про слов’ян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення «Словен», «Славен», і то звуть так тільки західних слов’ян. Сама назва слов’ян найімовірніше походить від слова «слово» — тобто се такі люди, що говорять зрозуміло, по-людськи.

Спільнослов'янський (або праслов'янський) період тривав до середини І тис. н. е. Але вже на початку н. е. праслов'янська спільність розпалася на західну і східну підгрупи з розмежуванням їх по Західному Бугу. Західна частина стала прабатьківщиною західних слов'ян (поляків, чехів, словаків, верхніх і нижніх лужичан), а східна частина — прабатьківщиною східних (українців, росіян, білорусів) і південних (сербів, хорватів, болгар, словенців, македонців) слов'ян.

Східнослов'янський ареал після його відмежування від західнослов'янського ареалу ще п'ять століть являв собою досить стійку етномовну спільність, в якій у IV—VI ст. н. е. стали виразно виділятися два масиви — північний і південний.

У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь (так зване Велике переселення народів у VI—VII ст. н. е.). Повільно розселяючись на нових землях, східні слов'яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином утворилися білоруська та російська народності.

Що стосується «спільної колиски» трьох східнослов’янських народів ― білорусів, українців  та росіян ― учені спростували таку теорію, яка мала суто ідеологічне підґрунтя. Від фінно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом великими князями, пізніше царями) московськими, а своїх підданих – московськими людьми. Назви «Москва», «Московия», «Московское государство» були офіційними урядовими назвами держави. Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі — Середньої Наддніпрянщини ­­― і не має до неї жодного стосунку.

Поступово зростала територія російської держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети і культура загалом, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.

Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покровський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.).

Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що «російський брат» за віком зовсім не «старший», а наймолодший. Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо поки народився, «колиска» вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також перейняли етнічну назву — Русь.

Отже, хоч українці, білоруси і росіяни є східними слов’янами, вони є трьома окремими народами, історії яких часто перетинались, але не ніколи співпадали повністю.