З українських вишів ще не вивітрився дух партійної школи

Особливо на сході. Тільки зараз тут вже інша партія

Як перевірити, чи вільні студенти в своїх діях, чи мають місце певні невидимі негласні рекомендації та вказівки? Зрозуміло, що сьогодні вони вже не ідуть в письмовому вигляді з печаткою КПСС, однак особистості, що ностальгують за тим часом, із радістю вживаються в омріяну роль. Бачте, вони так самореалізуються, бо як ще це можна зробити, коли навколо альтернативний варіант самореалізації не практикується.

Ці особистості, що стоять в авангарді суспільного прогресу та, здавалося б, мають підтримувати, сприяти та заохочувати, міряють студентську активність не за рівнем ефективності, а за шкалою відповідності до власних політичних уподобань.

Я би назвав стан, в якому знаходяться деякі виші в країні, своєрідним перехідним етапом, коли університет ще не до кінця університет, але вже й не партшкола, де навчають «єдино правильному» виключно тих, хто бажає цьому навчатися. Назвемо тут партшколою не тільки безпосередньо комуністичні партійні школи, але й звичайні радянські університети – всі вони певною мірою виховували «правильну» політичну позицію. Деякі сьогоднішні виші – це так звана «демократична партійна школа», де ти можеш бути аполітичним і просто собі навчатися, однак, якщо забажаєш зробити щось більше, то повинен робити лише те, що скажуть і так, як скажуть. Ніхто нікого не примушує робити щось, однак і не завжди робити це щось дозволяється.  

Вам не здається, що за таких умов далеко не підеш? Університет просто залишиться будівлею, в якій більшість студентів продовжить переписувати книги, а деякі з них – виконувати чужі накази. Яке майбутнє чекає на державу, в якій один з головних елементів механізму розвитку працює, м’яко кажучи, не дуже добре?

Відповідно, постає питання: чия в цьому вина? Відповідь, можливо, вас не влаштує, однак не можна звалювати всі проблеми на когось, не намагаючись вирішити їх власноруч. В цьому винні частково ті, хто керує, а також частково ті, хто дозволяє собою керувати. Однак будьмо оптимістами – всі прояви неефективності відмирають природнім шляхом. Історія це підтверджує. Тому залишаться лише чекати.

Мені чомусь пригадуються слова сучасного українського поета та письменника Сергія Жадана, який в своїй книзі «Anarchy in the UKR» дуже влучно говорив про сучасний стан студентства та його активність:

«Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто – що вони думають. Адже вони щось думають, не може ж бути, щоби вони там покірно конспектували п’ять років різну лажу про квантову механіку, згадуючи потім із любов’ю все життя теплі й затишні аудиторії, в яких вони п’ять років пережовували тягучу, помірно дозовану жуйку вищої освіти. Чому вони завжди мовчать? (...) Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м’ясо, виганяти себе на мітинги і концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувались найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалось, власне, саме життя».