Людина – не острів для себе.

Про соціальну відповідальність і солідарність, або про те, що не у всьому винні політики.

30 листопада 2012 р. в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках VI суспільних днів УГКЦ був проведений круглий стіл «Соціальна відповідальність і солідарність - духовна основа незалежної України». У форумі взяли участь духовні особи, вчені, журналісти та експерти. Спеціальним та високоповажним гостем був Блаженнійший кардинал Любомир Гузар.

Захід відбувся у формі відвертої розмови про гострі соціальні проблеми сучасного українського суспільства, місце держави та кожної людини зокрема у їх вирішенні.

 Гостро було поставлене питання про соціальне сирітство в Україні. Зокрема, професор Бойко Алла Анатоліївна назвала дитбудинки ганьбою українського суспільства. Адже сирітство було поширеним явищем у найскладніші часи воєн, репресій, геноцидів. Чому ж у сучасній незалежній Україні і досі так багато дітей виростають у сиротинцях, коли у розвинених країнах світу пріоритетним є знайти кожній дитині справжню сім’ю? Що ж стає на заваді українським парам, особливо безплідним, приймати в сім’ю сиріт? Неякісна соціальна реклама? Надто складна процедура всиновлення і недосконалість законодавства? Чи банальний страх та стереотипи? Показову статистику про дітей-сиріт навела Марія Комісарова, представниця Всеукраїнського благодійного фонду «Зоряна мрія». В Україні налічують 95 956 сиріт, 70% з них проживають в дитбудинках сімейного типу, 32% безбатченків вважають себе нещасливими, кожен десятий не має жодної мрії, а кожен четвертий приховує свій статус сироти! Хіба ж може не лякати те, що у дитини немає мрії?! Значну допомогу та підтримку сиротам надає церква. Наприклад, у Львові та Одесі є будинки при церквах, де можна залишити на опіку дитину, від якої відмовилися так би мовити «батьки». Але навіть представники церков зійшлись на думці, що такі заклади не можуть замінити справжнє родинне вогнище. Кращою альтернативою є будинки сімейного типу. Проте й тут потрібно остерігатися шахраїв, які використовують дітей задля збагачення за рахунок соціальної допомоги.

 Також йшлося про солідарність заможних людей зі своїми співвітчизниками. Юрій Нестеряк зауважив, що більшість тих, хто живе в достатку, розглядають вклад грошей як певну інвестицію, хоч і не завжди матеріальну. Як показує історія, ще за часів Російської імперії впливові люди вкладали гроші, а часом і життя, задля військової нагороди або доброго імені. Кардинал Любомир поснив, що той, хто займається благочинністю з комерційною або рекламною метою, робить це виключно для себе. Але порадив журналістам частіше висвітлювати приклади людей, які чинять добро для ближніх, адже це виховує повагу до благодійників та співпереживання до знедолених. Блаженнійший не розділяє людей на бідних і багатих, а лише на тих, хто любить свого ближнього й ні: «І бідні, і багаті залишаються собою. Люди готові допомагати, адже навіть убогий ділиться кусиком хліба. Якщо така людина збагатіла, але має Бога, вона буде думати ширше.»

 Координатор заходу Тарас Іванович Петрів критично зауважив, що ЗМІ дуже багато пишуть про політику, натомість мало про соціальну відповідальність, вклад кожної людини в розбудову держави. Блаженнійший Любомир Гузар закликає журналістів привертати більше уваги влади та суспільства саме до соціальних проблем і пам’ятати, що слово – це сила, тим паче публічне слово. І журналіст, і кожен громадянин має нести співвідповідальність. Адже людина – це не острів для себе, це соціальне єство. І тільки єдність зусиль може принести гідний результат.