Запись моей беседы с Евгением Сверстюком

Евгений Сверстюк не нуждается в представлениях. Диссидент, правозащитник, литератор. Он в свои 83 продолжает отстаивать принципы, борьбе за которые посвятил всю жизнь.

 Глядя на этого мощного старика понимаешь, что время не властно над духом. Его мысль ясна, ум подвижен, а слова убедительны.

В самом начале беседы пан Сверстюк желая меня приободрить сказал, чтобы я не боялся критиковать. Я ответил, что критиковать мне его не за что, и это правда.

Скажу больше, на мой взгляд сегодня Евгений Сверстюк актуален. Актуален хотя бы потому, что на фоне нынешних элитных революционеров самих организующих на себя гонения и самих же их доблестно пережидающих на заграничных курортах он демонстрирует другой, - высокий стандарт гражданского отпора. Спокойного, без суеты и кликушества.

Таких не любят. Своей цельностью, «настоящестью» Сверстюк выглядит немым укором нашему веку торжествующего пиара.

Не жалует таких как он и государство. Упрямые как гвозди, твердые, как камни, своей твердостью они способны сломать жернова любой репрессивной машины. Но именно на таких камнях строят здание национальной Свободы.

***

 - Пане Евген, мой первый вопрос о «мовном» законе. Недавно нас вновь разделили. Далеко ходить не буду, я это почувствовал на себе, когда мои хорошие знакомы с западной Украины, взвешенные, разумные люди вдруг заговорили языком лозунгов призывая «люто боротися за первородство з “українцями” російської та єврейської крові». Это практически цитата.

Где нам взять волшебный клей, чтобы склеить им нашу такую разную Украину?

А может нужен не клей… В Ветхом Завете Бог говорит о евреях: «и расплавлю их, как плавят серебро, и очищу их как очищают золото». Может и нам нужна национальная идея, которая как кислота расплавит и Запад и Восток. Вспомним, как изменило древний мир появление христианства. Св. Павел писал: «Нет уже Иудея, ни язычника; нет раба, ни свободного; нет мужеского пола, ни женского: ибо все вы одно во Христе Иисусе». Может и нам нужна нацидея после которой уже не будет условно говоря не еврея, не русского, не галичанина, не «донбасянина», а каждый с гордостью будет говорить «Я – украинец!»  

Что вы думаете по этому поводу? Возможно ли сегодня появление такой Идеи, или Украина в обозримом будущем останется Украиной регионов?

 - Ваша відкритість і доброзичливість, Максиме, може замінити найкращі міркування про національну ідею. Власне, нам, вихідцям із закритої зони, найбільше бракує свободи спілкування і відкритості. В країні, де усе було засекречено, нас отруїли недовірою і підозріливістю.

Згадаймо, як після вибуху революції 1917 р. стали перегукуватися українці з Київщини, Слобожанщини, Куба­ні, Волині, Галичини. Усі жили під чужими державами, які воювали між собою, і раптом з’явилося слово «соборність». І усі заспівали «Ще не вмерла…» або «Розпрягайте, хлопці, коні». Очевидно, українців ще від Київської Русі і козаччини, єднав селянський світогляд. Про це добре пише Микола Костомаров («Две русские народности»). Не тільки між собою, а з іншими сусідами українці віками звикли мирно жити.

А от коли нам принесли «класову боротьбу», «громадянську війну», «партійну пильність» і «пролетарську принциповість» — то було збурено і загострено найнижчі людські інстинкти, раніше стримувані вірою і культурою. На цьому нині хочуть грати кремлівські підполковники в цивільному і в рясах. А КОКІ завжди можна купити і запустити в дію, в ослаблений суспільний організм.

Мені здається,  Ви надаєте надто великого значення хворобливій і неадекватній реакції тих галичан, які висловили обурення антиукраїнською провокацією з  тим законом, який узаконює іґнорування української мови в Україні. Ви, може й маєте рацію, коли кажете, що провокація вдалася.

Але чому вона вдалася? Бо вона довго і безперешкодно готувалася добре фінансованою аґентурою згаданих підполковників.

Гра на негативних емоціях юрби, оживлення завчених лозунгів «прочь», «долой»,  «покончить» — то нині вдається найлегше, але як важко дається щось конструктивне, що кличе до спільної праці на відбудову зруйнованого і затоптаного…

Адже усі знають аксіоми незворотного ходу історії. Час імперій минув — і не треба плювати проти вітру. Русский мир» з політизованим попом Росії не потрібен. Росії, як і нам, треба повертатися до закону і правди та почати лікувати скалічений        народ євангельською наукою. І зректися ворогування з мирними сусідами.

А українці за 20 років уже наче зрозуміли, що Україна встоїть на своїх ногах навіть під керівництвом вождів, які не знають її і не люблять її. Вона обікрадена і бідна, але Богом написана їй дорога відродження під ударами тих, що звикли до насильства і лжі.

Я не знаю, чи якась ідея піднесе нам національну самоповагу. Ми маємо змінитися і заслужено поважати себе, як господар, задоволений зі своєї праці.

  - Так сложилось, что словосочетание «моральный авторитет», как и сам феномен человека, своей нравственной силой, силой своего убеждения влияющего на жизнь общества имеет четкую географическую привязку, а именно Запад и Центр Украины. На Востоке слово «авторитет» скорее рифмуется со словом «криминальный». Я это объясняю наследием эпохи дикого капитализма, капитализма который Донбасс с его мощной индустрией, в отличии от остальной Украины хлебнул с избытком. Или всё-таки существуют другие причины? И Востоку ещё только предстоит найти и сформировать своих моральных авторитетов?

 - А от щодо прив’язки моральних авторитетів до місцевості, то Ви явно недооцінюєте Донеччину. То край, куди тікали переслідувані за віру і правду. Життя їх жорстоко м’яло у своїх жорнах, а все ж таки не косило цвіту так, як після війни в Західній Україні.

Микола Руденко, і Олекса Тихий — з Донеччини. Іван Дзюба і Василь Стус — випускники Донецького педінституту. Іван Світличний і Надія Світлична — з Луганщини. В 60-ті роки я один з серед них був з Волині…

Інша справа, що Донеччина не знає і не шанує своїх моральних авторитетів. Там домінують кримінальні і комуністичні «авторитети», а з цього зерна овоч не виросте.  А людський матеріал на Донеччині добротний, Його душить скорумпована духовно закостеніла маса, яка творить зрусифіковану зону. Не забуваймо, що в сталінські часи ту маску лояльності натягували на себе і ті, кому вона була огидна, і ще одна повчальна притча: тільки українські незахищені обличчя з Донеччини засвітилися і заясніли! Куди  ж дівалися обличчя, захищені маскою?

 -  Хороший вопрос. Ну коли мы заговорили о роли личности в истории, я с вашего позволения продолжу эту тему. Для меня, и думаю не ошибусь если скажу, что и для большинства жителей Донбасса, олигархи, - чужеродное тело. Да, их пока боятся, пока за них голосуют, но уже не уважают.

В политике «своих» «пересічний» житель Донбасса тоже не видит. Почему так?

Почему никто так и не стал «своим» в полной мере?

Кстати нечто подобное произошло и на западе Украины. Там тоже разочаровались во многих политических кумирах.

Почему в Украине до сих пор не нашлось Объединителя? Того, кого бы признали «своим» и на Западе и на Востоке?

Может быть не время? Или ещё не вызрели исторические условия для прихода такой личности?

Или дело не в личностях, и в отсутствии Большой Идеи украинцам все-таки нужно идти по пути Универсалов, некоего свода этических норм, признаваемых по обе стороны Днепра? Или нужно и то и другое?

- А от чому над нашим часом не височать Особистості?  І то не тільки в Україні… Споживацька епоха не гартує людей. Особистості підіймаються на високій дорозі, сповненій випробувань і великих страждань. І освітленій великою любов’ю.

- Следующий вопрос хочу начать с цитаты: «Перед нами той випадок, коли автор книги не міг залишитися живим.» - пишите вы в предисловии к книге Евгения Грицака «Норильское восстание». «Очолити повстання в’язнів сталінського концтабору означало для нього останній етап. Грати в житті останню роль. З таким усвідомленням можна було вже не думати про збереження життя, а тільки про розумне ведення справи так, щоб тобі вірили п’ять тисяч чоловік, чию гідність ти захищаєш. Люди, яких ти представляєш, читають твої кроки й живляться твоєю впевненістю. Головне – не завагатися». Конец цитаты.

Пане Евген, вы, ваше поколение было сильно личным примером. Поступком. Мое по-бабски болтливо. Мужчины болтают без умолку часами напролет по социальным сетям. Почему так?

Почему мужское не модно, и есть ли перспективы у такого общества?

Ведь во все времена революционные перемены было делом молодых. А сегодня согласно социологии, больше половины украинцев 18-29 лет готовы уехать из страны. Кто-то называет это эмиграцией, я это называю «бежать».

Оправдывают этот побег просто, мол «рыбка ищет где глубже, а человек, где лучше». Но в том-то и дело, что человек не рыбка и не рачок, у него есть долг перед Отечеством, перед своим народом.

Что нам делать, без этого готового ко всему авангарда?

- Про молодь мені важко однозначно сказати, я бачу серед наших молодих також ідеалістів. Але не забуваймо, що він замолоду пройшов під час війни сувору школу ОУН, потім був на фронті, а потім в лагері він був серед вірних бандерівців, а також сміливців з різних народів. В ньому жила акумульована енергія повстанців.

А тепер уявімо собі, що їх усіх помилували і випустили за кордон… Твердіші з них відмовилися б виїжджати, а слабкі потонули б в теплих водах.

Нам треба думати про організацію шкіл суворого духовного і фізичного виховання. Я думаю, діти наших сучасних парвеню —  то нещасні діти…

- В прошлом сентябре, я разговаривал с донецкими «афганцами» и «чернобыльцами». Среди них были и те, кто «штурмовал» ВР. На мой прямой вопрос о Януковиче цитирую «вы считаете, что ему нужно дать время и дать шанс доработать?» Ответы были такие: «Однозначно», «Конечно», «Нельзя его делать крайним за работу парламента и правительства». Прошел год у моих собеседников забрали льготы. Тем не менее, ничего не происходит, народу дают по чуть-чуть и этого хватает.

Что должно случиться, чтобы люди наконец-таки перестроились? Экономический кризис? Голодный бунт? Война? Или не стоит ждать катаклизмов, а кто-то должен возвысить свой голос?

- Люди, з якими Ви розмовляли про лідера, по-моєму, уникали серйозної відповіді. Адже усі вони знають, чого можна чекати від того, хто не пройшов ні академічної, ні моральної, ні політичної школи…

У нашому суспільстві бракує самоорганізації, витворення громадських об’єднань, де ставлять високі принципи і дають виклади безкорисного служіння. Здається, на Донбасі є протестантські громади. Вони рятують від деградації, але на відміну від європейських протестантів, вони громадсько пасивні. Молодь потребує справжньої школи протистояння споживацтву і пристосовництву. Над східними областями України домінує «Русский мир», а це загроза потонути в калюжі інфантилізму духовного та інтелектуального.

Західна Україна активніша, більш європеїзована. Між Східною і Західною Німеччиною досі велика різниця. Але який там інтенсивний обмін людьми і досвідом!

Я вважаю першочерговим завданням — постійні контакти між дітьми, студентами, діловими людьми сходу і заходу України. Донеччина в приспаному стані задіює мізерну частку своїх моральних, духовних, інтелектуальних сил. Про це свідчать Ваші розмови з афганцями і чорнобильцями.

- На митинге в поддержку ТВі вы сказали, «Нас приучают, чтобы мы молчали». На мой взгляд, все с точностью до наоборот, - нас приучают говорить, а вернее болтать, потому–что, когда много говорят и ничего не делают это болтовня. Вот ее-то, и хочет от нас власть. Во-первых болтуны безопасны, во-вторых, болтунов никогда не уважали в народе, что опять таки плюс в глазах режима. Почему мы все горазды только на словах? Почему, «настоящих буйных мало»? Где их взять?

- Колись, в часи застою, відомий письменник Григір Тютюнник писав: «Ми говоримо. Але мовчимо». Є старий афоризм «Во многоглаголании несть истины».

Нам забороняли говорити про головне, тобто привчали до многоглаголании …

Нині можливості словесної розрядки необмежені. А змістовної розмови на телеканалах не практикують, пристосовуючись до споживача найнижчого рівня. Високого голосу не чутно, та й чи почули б його?

Але треба заповнювати порожнечу. Треба повторювати аксіоми. Треба нагадувати забуті істини і треба сіяти з вірою, що посіяне зійде.

- Кстати о том, как власть борется с революционными настроениями. 

Как-то вы сказали, что сегодня «мещанин купается как вареник в масле». Это правда. Сегодня чтобы жить хорошо, нужно встроиться в потребительскую цепочку. И власть быстро смекнула, что идеология «вареника в масле» эффективное средство нейтрализации революционных настроений. Сейчас из шахтеров, металлургов ускоренно лепят мещан, прививают потребительскую культуру, закрепощают в кредитное рабство. Как противостоять этому процессу духовной маргинализации? Какую роль в борьбе за души и умы может сыграть христианская традиция? Ведь как вы правильно недавно заметили «Свобода має підґрунтя релігійне. Вона зобов’язує.»…

- Міщанство — явище вічне і незнищенне. Воно як подушка, на якій спокійно спить влада. І воно як сукновальня, яку атакують Дон-Кіхоти усіх часів. Я виховувався на літературі, яка не те, що звойовувала б пошлість і міщанство — вона вчила бачити його, як ворога усякої  життєвої молодої сили, що прагне змін. Міщанин був ситий, але не оспіваний.

На хвилі революційного романтизму Горький навіть накинувся на Толстого і Достоєвського, які начебто своєю проповіддю самовдосконалення і непротивлення злу насильством культивують пасивне ставлення до життя. Він називав їх ворогами життя і противниками всяких соціальних змін.

Мене  тривожить те, що нині не видно борців проти міщанства. Найпопулярніші телепрограми — міщанські. Реклама культивує пошлість. Я вже не кажу про злочинні програми, які розтлівають молодь і навчають убивства. Поняття пристосовництва, конформізму, розкоші і ситості стали на місце тих ідеалів, за які боролися юні і хоробрі усіх часів. Культ сексу витіснив поняття кохання, а про любов вже й соромляться говорити. У нас ставлять пам’ятник великій  блудниці Катерині і судять за пошкодження пам’ятника найбільшому убивці 20-го століття…

- Короткий, но важный вопрос. Из Евангелия мы знаем, что дом построенный на песке не устоит. Устоит ли украинское государство, построенное на грабеже и обмане? Может ли быть народ без чести? Я имею ввиду изнасилование нашей страны в 90-х. Не потому ли мрут украинцы как мухи? Ведь жить без чести невыносимо.

- Ви ставите питання. «Чи встоїть Українська держава, побудована на грабунку і обмані?»

- Так

 - Жодна держава не встоїть. Але мені здається, що нинішня мало відрізняється від УРСР, яка не була ні українською, ні державою. Ваше питання риторичне. Ті, що складають більшість у Верховній Раді, знають, що їхня держава устояла 7 десятиліть, а тепер вони думають, що легалізований кримінал удосконалить того монстра. Між знеціненням особи і вимиранням народу, безперечно, є причиновий зв'язок. Питання ж стоїть про те, чи встоїть така влада. А щодо держави, то вона може утриматися на законі, порядку і на плечах чесних громадян.

Особисто я вірю в те, що в Небі і під Небом панує лад, створений до нашої появи на світ. Ті, що занечистили Землю і зневажили вічний Лад — то нещасні покоління, які загинуть безслідно.

Усі наші високі поняття про любов і красу, правду і добро, про честь і гідність — усі вони тримаються на заповідях Творця і живляться його Словом.

Але за законом свобідної волі можна повернутися до того спиною…

- Пане Евген, скажите хотя бы коротко, что вы думаете о прошедших выборах? О результатах основных политических сил? И вообще, эти выборы оправдали ваши ожидания, надежды? 

- Якихось несподіванок від виборів 28 жовтня не чекалося вже тому, що опозиція проти мафії сама не мала виразного обличчя, привабливого для виборців. На Донеччині, подібно, як у Білорусі, по-моєму, не вибори, а голосування “за наших”. А хто “наші”? Кримінальна атмосфера залякування діяла скрізь як “адмінресурс”. Але приємно, що всупереч тискові вийшло дві політичні сили – “УДАР” і “Свобода”, а це обіцяє боротьбу і пожвавлення в політикумі.

Приємно, що народ залучився до боротьби проти шулєрства у мажоритарних округах.

Кожен раз після виборів переконуюся, що народ мудріший, ніж про нього думають. А от пасивність молоді викликає тривогу більшу, ніж активність пенсіонерів… І тут особливо відзначилися “совкові” регіони. Отже,

Лупайте сю скалу, нехай ні жар ні холод

Не спинить вас…

 - Дякую!