Дисидентський рух в УРСР

Явище дисидентів на теренах Радянського Союзу виникає приблизно в 1950-1970 рр. Логічно, що нація, яка пройшла десятиліття терору, та яка перебуває під владою Хрущова, почала надавати значення своїй державності, традиціям, мові та іншому. Саме на цьому тлі виникають дисиденти. Як поборники прав та свобод, як люди, які вільно висловлювали власне невдоволення політикою СРСР та його владою. 

Найпомітнішими та найвідомішими організаціями, що утворили дисиденти, були:

Прояви дисидентства були різноманітними. Напевно, всі ми чули відому працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Саме з неї починається літературно-національна боротьба за свободу і визволення від московського гніту. 

Приблизно в 60-70 роках починають утворюватися таємні групи та спілки по всій Україні. Студенти в Києві почали збиратися біля пам'ятника  Тарасові Шевченку, не тільки для того щоб провести інтелектуально літературний вечір, але й для того, щоб відкрито критикувати політику тогочасного режиму. 

Але, не зважаючи на велику активність представників дисидентства, він не набув широкої популярності та був швидко подоланий у 80-х роках. Напевно, головною причиною цього стала відсутність політичної програми дисидентів. Питання, які вони ставили своїми проявами, були буденними, стосувалися кожного, але народ в ті часи потребував чогось більшого, аніж простого вирішення нагальних проблем суспільства. Звичайно, засуджувати за це дисидентів не потрібно. Адже їм протистояла потужня влада Москви, КДБ, та інші не менш страшні політичні установи. Важко навіть уявити, скільки хоробрості було у людей, щоб вступити у таку нерівну боротьбу. 

Радянська влада досить жорстоко придушувала кожне виялення самостійності з боку України. Ні, це не були привселюдні розстріли чи смертна кара. Вони діяли підступно, навмисно доводячи людину до самогубства, щоб потім написати коротенький некролог в газеті та забути про це. Влада намагалася ізолювати дисидентів від суспільства, не залишали їм надії на працевлаштування, у можливості здобуття освіти їхнім дітям та родичам і навіть подекуди відбирали житло. Тих, хто не зламався навіть під таким гнітом, засуджували або кидали до псих лікарні, де їм давали препарати, що руйнували людську свідомість та психіку. 

Найвизначнішими учасниками руху дисидентства були:  В. Чорновіл, І. Дзюба, А. Горська, С. Хмара, В. Стус, В. Симоненко, Н. Світлична, В. Мороз, Л. Лук'яненко, М. Руденко, Я. Лесів та ін.

Значення цього руху важко переоцінити. Він набув широкого розголосу по всьому СРСР та навіть за кордоном. Багато публікацій дисидентів зберігаються і нині, не тільки на Україні, але й в інших державах. Навіть у Москві було сформоване коло підтримки дисидентів у ті часи. Завдяки невпинній боротьбі дисидентів, у громадян почала зароджуватися думка, що український народ зовсім не менший брат Росії, а окрема держава, яка здатна сама встати на ноги та буду незалежною. 

І сьогодні рух дисидентів возвеличують, як людей, які були гідними своєї Батьківщини та намагалися врятувати її від лиха, що переслідувало нас протягом багатьох років. Проявом такої пошани є створений музей дисидентського руху, який зберігає в собі листи, петиції та доробки письменників та людей мистецтва. Також про дисидентів було знято документальний фільм в 7 серій. 

Отже, не забуваймо свого коріння, бережімо, плекаймо його. І намагаймося зробити кращою нашу державу. Адже за нас цього вже ніхто не зробить!