Завтра: Світ, Україна, Я.

Пірнувши в суть, пізнавши глибину, занурившись у світ всім тілом, свідомо бачу я й свою вину в тому, що Україна так зомліла...

  Швидкими темпами кудись мчить час: ще вчора я бігала рудим дівчам до школи, а сьогодні – на порозі в доросле життя.

  Навіки вже закриті двері у дитинство – з роками бачу, як змінилась Я.

  Поволі згасає юнацький запал. Широко відкриті очі мої спостерігають за ледь помітними контурами блідої України, що губиться у Світі.

  Безглуздість у верхівках влади настільки в печінках, що мотивів вже немає й порадіти…

  Споглядаючи на ситуацію в цілому, стає аж надто прикро, точніше, смішно. Стовідсотково, це той сміх, що майже ототожнюється з істеричним.

  В такі моменти кругозір дитячий стає пригноблено-цинічним.

  Я – мізерна, але частинка України. Малюю я для неї невтішний день сьогодні скрізь призму власних роздумів, напевно.

  Не маю й долі сумнівів у тому, що Завтра зміниться все достеменно.

  По суті, нам пишатись є чим, якщо відкинути «роботу» заядлих кнопкодавів. (Вибачте, що так на речі я дивлюсь відверто!)

  Тому і діяти потрібно разом: цілеспрямовано, нахабно, вперто.

  Стратегія до успіху прозора – обов’язково розпочну із себе: ввімкну Я посмішку свою, щоб посміхнулась Україна.

  І зрозуміти має кожний: ми всі пов’язані єдино!

  Тоді завуальована реальність сьогодення відкриється для нас новою сторінкою завтрашнього дня. Оптимістичні надії справджуються завжди – тож необхідно їх створити.

  Хай випробовує нас час: зціпивши зуби, мусимо все пережити!

  Пам’ятаю, колись Довженко писав, що «Україна у вогні», Ліна Костенко побачила її у багні, а я скажу, що зовсім скоро ми будемо пишатися Україною у … Світі!

  Головне, не просто вірити – треба сильно захотіти!