Притчі Року Єдності
25 грудня 2012, 17:45
Власник сторінки
Публічний інтелектуал, доктор філософії з права, правозахисник, дослідник і практик миру та ненасильства.
Я помер, коли заснув; весь світ помер зі мною.
ШЛЯХ ТВОРЦЯ Я помер, коли заснув; весь світ помер зі мною. Я воскреснув, коли прокинувся, і побачив порожнечу навколо себе. «Мені потрібне небо, щоб дивитися в очі нескінченності» – подумав я і створив небо. «Мені потрібен шлях, щоб наблизитись до нескінченності» – подумав я і створив шлях. Небо глянуло на мій шлях і вдарило в обличчя холодним вітром. Я поскаржився: – Боже, звідки цей вітер? Я не створював його! Бог відповів: – Поки ти рухаєшся до неба, небо рухається до тебе. МОВА НЕБА Я йшов своїм шляхом у тиші. Вітер загув: – Ууууууууу! Я зрозумів, що небо молиться за мене, благословляє пройти шлях до кінця. Вітер притих. Я зрозумів, що небо не хоче заважати моїм думкам про майбутнє. Вітер знову загув: – Ууууууууу! Це небо зраділо нашому взаєморозумінню. ОЧІКУВАНА ЗУСТРІЧ Я задумав зустріч і глянув у далечінь. Небо зрозуміло мій погляд без слів. За горизонтом мене чекав супутник. – Ми чекали цієї зустрічі,– сказав я. – Я теж чекав,– сказав він. – Знаю. Тому й кажу: ми з тобою чекали цієї зустрічі! РОЗМЕЖУВАННЯ Ми з супутником дивилися в небо. Небо сяяло спокоєм, палаючи у синьому полум’ї. – Давай поділимо небо,– сказав він. – Вас двоє, небо одно,– сказало небо. – Небо наді мною – це я. Людина поряд зі мною – це я,– сказав я. Він посміхнувся і взяв собі небо над пройденим шляхом, залишивши для мене небо попереду. ДВІ МРІЇ Ми йшли назустріч вітру, обмінюючись мріями. Вітер ніс наші мрії далі, приваблюючи нових супутників, які наздоганяли нас та йшли поряд. – Мені подобається йти з тобою,– сказала супутниця. – Для мене велика честь мріяти з тобою,– відповів я. – Я хочу, щоб у нас була одна мрія,– сказала вона. – Ця дорога нескінченна в обох напрямках. Якщо ти мрієш йти назад, поки я мрію йти вперед, це одна і та сама мрія про нескінченність. Вона не повірила і пішла за своєю мрією. Скоро я знову зустрів її за горизонтом. ВТІКАЧІ Хтось з супутників поклав руку мені на плече та переконливо зашепотів: – Ми могли б іти швидше? – Навіщо? – Хай переможе найшвидший! – Ми не змагаємося, а йдемо своїм шляхом. – Життя – це змагання! – На своєму шляху кожна людина стоїть попереду всіх. Це істина, від якої не втечеш, бо я створив цей шлях для себе, а не для втікачів. Деякі супутники побігли вперед, вигукуючи образи на адресу відстаючих. Небо проковтнуло їх попереду і виплюнуло ззаду. – Наздоганяйте нас! – кричали вони, все бігли та бігли наввипередки і перетворювалися на точки біля горизонту за нашими спинами. Вітер дмухнув сильніше, і втікачі полетіли в безодню пройденого шляху. КАЗКА Яка радість – йти своїм шляхом, дивлячись в небесне око! Я дивувався, як можна постійно дивитися собі під ноги, наче зі страху втратити свій шлях. Біля дороги трапилася зручна галявина. – Ми зупинимось на хвилинку для казки,– оголосив я. Люди всілися колом і стали слухати. Казка була такою: «Одного разу шлях посварився з небом. Шлях казав, що вгору йти важко, а вниз легко; тому він повів людей вниз, куди легко було йти. Людям подобалося йти вниз. Вони казали: який прекрасний шлях, ним так легко йти! Але деякі люди відмовилися полюбити шлях униз разом зі всіма. Вони одразу пішли цим же шляхом у іншому напрямку, нагору. От бачиш, сказало шляхові небо, люди все одно хочуть йти вгору, як би ти не потурав їх слабкостям, що тягнуть іти донизу. Шлях мстиво викривився, щоб іти ним в обох напрямках можна було тільки вниз. Але люди знайшли найвищу точку шляху, підстрибнули і створили свій шлях, який вів прямо до неба. Ті ж, що йшли вниз, побачили, як шлях зникає у них з-під ніг, бо шлях був лише один і він знову вів до неба. Так люди помирили шлях з небом». – Я радію, що ми йдемо вгору,– сказав я. Всі поділили мою радість. Ця радість стала нашим небом, яке об’єднало нас, поки ми йшли вперед. ТАНОК Небо дихало вітром в ритм з нашою ходою. Крок за кроком я більше танцював, ніж ішов. Дорога перетворилася на площу. Я розкрив обійми для неба, і від площі в усі боки розлетілися вулиці. Варто було повернути голову праворуч, і я побачив тисячі людей, що саджали дерева. Варто було повернути голову ліворуч, і я побачив тисячі людей, які будували стоповерхові хмарочоси посеред тільки-но насаджених парків, на берегах озер, наче подарованих небом людям. Я нахилив голову і побачив світло під ногами. Я підняв голову і побачив велетенське кришталеве коло, що висіло над новобудовами та світилося радістю. – Хто створив це місто? – спитав я небо. – Ти створив мене, я створюю натхнення, щоб люди створювали краще життя для себе,– почув відповідь. Я танцював у колі світла, заплющивши очі, поки вітер не приніс звістку, що будівникам хмарочосів потрібна моя допомога. Потім приєднався до роботи будівельників. Так я створив своє місто. СПОГАДИ В моєму місті люди часто діляться спогадами. Мало хто згадує, як важливо творити свою долю самостійно, дивитися в небо і йти до мети. Майже всі згадують, як приємно робити помилки. Коли я розповідаю казку про шлях, який посварився з небом, люди зітхають: от би всі шляхи були такими легкими! По традиції всі пам’ятають, як я створив небо і шлях. Але людям здається, що я воював з вітром до крові. Вони люблять битися, бо це легкий шлях. І вони вважають за честь битися, бо той, хто вигадав цей світ, бився з вітром насмерть і переміг вітер. Спробуй їм скажи, що вітер був не ворогом мені, а простим диханням неба! Можуть побити... Ще вони вважають, що я любив бігати наввипередки, шукаючи собі пару, супутників та ворогів. Вони не вміють і не хочуть вчитися жити наодинці з собою, вигадувати собі власний світ. Коли вони танцюють, все навколо падає, а не будується. Бо вони готові зруйнувати всесвіт і продатися в рабство за шмат задоволення, вирваного силою в чужому світі, замість того, щоб створити свій світ і знайти радість на власному небі. Я не можу заснути і прошу своє місто розповісти мені казку. Місто починає бубоніти: – Ця правдива казка навіяна холодом, нічною страхітливою завірюхою, що виє, мов собака, підкрадаючись у темряві до вікон. Все сталося у час, коли люди замерзали, шукаючи серед заметів свій шлях. Якщо ж тепло серця перемагало мороз, все одно на кожному кроці можна було послизнутися. Дні та ночі тоді ставали все темнішими, але від холоду цього ніхто не помічав. В одну ніч небо наблизилося до землі. Місяць впав серед майдану та розбився на кучугуру уламків-сніжинок. Хмари повільно сунули по міських тротуарах. В глибині мряки тіні здавалися пішоходами, тим часом як справжні пішоходи відсиджувалися вдома або на роботі...,– тут я прошу замовкнути безумний голос страху і пригадую свій шлях. Я засинаю та помираю, щоб знову прокинутись і створити кращий всесвіт.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.