Тиша
"Ти ще тут - вже не поруч, та ще в цьому місті. Де кашляє стиснутий простір, у ринвах. Хлипа дощ - на цей звук виринаю зі сну... Ти ще тут. Ще нас двох огортає єдине повітря. ...Ти ще тут. Твій літак іще жде. Я не сплю. Я лишень відчуваю вибування твоєї присутності - як витікання із рани життєдаїної вільгості - в холод і пустку, в нікуди. " Це слова з віршу поетеси з великої букви Оксани Забужко.
Як же тонко ці рядки лягают ь на стан моєї душі. Телефонний дзвінок, ніч, густий туман, тиша від якої закладає вуха. Ти поруч, зовсім близько і в одночас так далеко. Відчуваю аромат твоїх парфумів, чую твоє прискорене серцебиття. 5 хвилин так багато і так мало... А потім повертаюсь в реальність де немає тебе, де немає місця для нас двох. Чому? Певно це риторичне запитання. Хоча, ні, я знаю відповідь на нього, але це вже інша історія без хепіенду... Накраще...
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.