Правда 1932-33 років

6 пунктів, які внесуть прояснення у болюче для всіх українців питання

         В історії України існує багато спірних моментів, чому є ґрунтовне пояснення. Усі вони породженні кардинальною зміною суспільно-політичного  устрою. Погодьтесь, прірва між тоталітаризмом та демократією занадко глибока, щоб проминути її блискавично і безоглядно. Тому на сьогоднішній день з приводу певних питаннь виникають полярні думки. Голод 1932-33 років — одвічна суперечка під гаслом «Геноцид чи ні?» — є саме таким випадком. Тож кому вірити? У чиїх судженнях криється правда?

         Переконання більшості людей, які майже все життя прожили за СРСР, непохитні. Позиція молоді, яка особисто малознайома з радянськими часами, не менш стійка. У такому разі, доцільно буде звернутися до людини, яка має не лише рівноцінно широке уявлення про УРСР і незалежну Україну, а також   величезний досвід в історичній галузі знання. Це — доктор історичних наук,  професор Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, директор Інституту українознавства Володимир Іванович Сергійчук.

         Перш за все, варто визначитись з терміном, який лежить в основі всіх суперечностей щодо голоду 1932-33 років, а саме — геноцид. Це свідомі дії влади, спрямовані на винищення певної расової, національної чи релігійної групи. Гіпотетично можна допустити, що за часів сталінського режиму подібне могло статися, адже якщо розправлялися з окремими невгодними людьми, то могли вживати заходів і стосовного цілого прошарку населення. Але припущення — ще не доказ. Тому нище наведено 6 конкретних причин, чому  голодомор саме тих років визнають геноцидом радянської влади щодо української нації.

         ПУНКТ 1. Надмірне вилучення продовольства у населення

З розпадом СРСР розкрилась не одна таємниця під грифом «Совершенно секретно». Відкрився доступ до документів, про існування яких не міг запідозрити жоден пересічний громадянин Радянського Союзу. Саме можливість знайти в архівах беззаперечні докази дала можливість Володимиру Івановичу стверджувати правду і наочно доводити її реальними документами. Тому, обговорюючи болісне питання 1932-33 років, варто перш за все згадати постанову раднаркому від 1 грудня 1932 року про вилучення хлібу. «Славнозвісні» «5 колосків» — свідчення жорстокості тодішньої влади, зорієнтованої на внеможливлення фізичного існування населення. Адже забрати хліб в українця — це забрати його душу. Правічні землероби, життя яких невідривно пов'язане зі щедрими чорноземами, втрачають сенс свого буття.

         ПУНКТ 2. Заборона виїзду за межі України

Проте Ви можете зауважити, що хліб з продовольством забирали і на інших територіях, а українці просто перебільшують, говорячи про геноцид. Але давайте уявимо себе на місці тодішніх українців. Не маючи змоги прогодувати сім'ю, будь-хто з нас відправився б на пошуки хлібу, аби врятувати себе і своїх рідних. Наш шлях лежав би у напрямку до Білорусі або Росії. Однак, українці не мали права покидати свої землі, адже від 22 січня 1932 року почала діяти постанова про заборону виїзду українців за межі україни до Білорусі та Росії за хлібом, зініційована Сталіним та Молотовим. Більше того, подібний стан справ був і на Кубані. Проте це не означає, що влада прагнула винищити і казахів, зовсім ні. Кубань — українська етнічна територія, де проживало безліч українців. Саме їх зупиняли на шляху до Росії, а от казахів (за постановою Башкирського) не затримували на кордоні. Усе це пояснюється тим, що українці були чисельною силою, вороже налаштованою проти більшовицького режиму. Прагнення до волі, що тече в жилах нашого народу, зробило його найбільш революційним і дало можливість вселяти страх тодішній владі. Боротися з жагою до свободи в серцях українців доволі складно, тому було вирішено винищити їх за допомогою голоду.

         ПУНКТ 3. Замовчування правди

Якою б впливовою не була влада, вона не може бути всесильною. Повсюду  оптимістично стверджували, що голоду не було, і можна було в це повірити, якби не одне «але». Загальновідомо, що диму без вогню не буває, і як би не намагалися приховати правду, вона все ж знайшла шлях показати себе. Утікачі, яким вдалося потрапити за кордон, розповідали, що насправді діється на Україні. У небайдужій еміграції організовувався збір коштів та продовольства. Але непохитні керівники СРСР твердо наполягали на своєму «голоду немає», з чого випливає наступна причина.

         ПУНКТ 4. Відмова від допомоги

Таким чином, якщо проблеми немає, то допомога не потребується. Доречно тут порівняти двох чи не найжорстокіших вождів — Сталіна і Гітлера. На час голоду на території України проживало близько 400 тисяч німців, які також страждали від нестачі продовольства. Тому, прийшовши до влади, Гітлер сприяв зборам коштів на допомогу голодуючим в Україні німцям. Понад те, він наказав давати кошти і людям інших національностей — у тому числі українцям — що проживали у німецьких колоніях. Дізнавшись про це, радянська влада запротестувала. Каганович відправив до німців ГПУ і ясно дав зрозуміти, що вони повинні відмовлятись від грошей, в іншому разі їм загрожує виселення до Сибіру. Таким чином, люди відмовлялись від коштів і пересилали їх на рахунок Міжнародної організації пролетаріату.

         Попередні чотири пункти є ознаками фізичного голодомору. Та вони є лише другорядними, порівняно з наступними двома, мета яких — духовний геноцид.

         ПУНКТ 5. Відречення

Отож, у 1932-33 роках була створена найменш сприятлива ситуація — як соціально-економічна, так і політична — для українців, що проживали в СРСР. Було невигідно визнавати свою національну приналежність до української нації, тому під тиском владних структур, українці відрікались від своєї Батьківщини. Усе більше і більше наших співвітчизників підписувались під назвою «русский». Щодо українців застосовувались різні репресійні заходи, що не обмежувалося  суто радянською Україною. Етнічні території страждали не менше. Знову-таки Кубань може слугувати наочним прикладом. У 1926 році там проживав 1 мільйон 583 тисяч українців. У 1939 році — залишилося 143 тисячі. Постає питання: де ж поділися понад мільйон українців? З одного боку, вони піддавались репресіям, з іншого — добровільно зрікались рідної нації. Більше того, на цьому духовний геноцид не зупинявся. Після бурхливої політики коренізації слідували кардинальні зміни — заборони українських шкіл, технікумів, газет тощо. І саме у 1932 році вийшла постанова про припинення українізації. Чи не забагато збігів?

         ПУНКТ 6. Доприселення

З приходом осені 1933 року, зі зрозумілих причин в Україні виявилась велика кількість порожніх сіл. Їх почали заселяти людьми інших національностей, у першу чергу росіянами та білорусами. І не є дивним те, що ці люди не пам'ятають, не визнають чи не знають про голодомор, адже для доприселених людей голоду не було. Їх забезпечували не лише продовольством, а й ідеологічно спрямованою літературою; для них організовувались національні  навчальні заклади тощо. Український дух виживався з української землі.

         Отже, можна впевнено стверджувати, що основний удар радянської влади був спрямований на село — осередок української культури і водночас продовольчу базу українського національного руху. Адже незалежний селянин був господарем, який міг розпоряджатися залишками своєї продукції на власний розсуд, у тому числі допомагати повстанцям. Такий результат подій, звісно, не був сприятливим для більшовиків, тому вони пішли на крайні заходи. Вони стали сподвижниками геноциду 1932-33 років — комплексу свідомих дій, спрямованих на знищення української нації.