Рецензія на «Вони не дочекалися світанку» Гаруна Токака.

Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими! Ліна Костенко

Нещодавно в Національній Спілці письменників пройшла презентація книги «Вони не дочекалися світанку» турецького письменника, громадського діяча Горуна Токака. Книги цього письменника перекладені на українську і російську мови, і є однаково близькими усім народам світу за своїми темами.

У своїй творчості Горун Токак говорить про вічне: про любов до ближнього, про щирі співпереживання за націю, про вірність матері, про біль народів. Проте червоною ниткою через усю його творчість «проходить тема жертовності для ближнього», - як пише у передмові до видання професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук.

Одним з найзворушливіших оповідань збірки є «А ти все не вертаєшся», де нам подається розповідь про жінку, яка все життя чекала на свого чоловіка: «Щоранку , ще вдосвіта, вона вставала і виглядала батька. Мати все чекала…». Ця розповідь подається від її сина, який розповів головному герою, як все своє свідоме життя, з тих самих пір, як її чоловік пішов на війну і до самої смерті вона виходила з дому завжди з одним благанням на вустах: «Синку, якщо батько повернеться, мерщій клич мене». А син навіть не знав, як виглядає його батько, бо останній пішов на війну ще до народження дитини. Таких  розбитих сердець і понівечених доль  - мільйони. Кожна війна,яка була чи є в нашому світі забирає з собою більше людей, ніж зазначено у статистичних даних. Тому що у загиблих солдат є матері, жінки, діти, які ніколи не позбавляться болю втрати: «Тієї ночі я зрозумів, що воюють, мерзнуть, зазнають болю, страждають не тільки сини, а й матері, кохані. Серця їхні сповнені ран і туги, плачу і страждань».

Тема болю і страждання батьків продовжена в розповіді про педагога Ясіна («Вони не дочекалися світанку»), який загинув, рятуючи дитину, що потопала у бурхливій річці. Батьки, дізнавшись про смерть єдиного сина в далеких казахських степах, продали все і виїхали з Туреччини до далекої країни, аби бути ближчими до могили дитини. Мати Ясіна кожен свій день починала з того, що відхиляла штори, щоб подивитися на холодну красу Уралу – річки, яка забрала в неї єдиного сина.

В своїй творчості Горун Токак порушує не лише проблеми материнського страждання, в одній з його новел, яка називається «Вечір в Одесі», він осмислює на філософському рівні вічну проблему, що завжди супроводжує людей – самотність. Головний герой, приїхавши в Одесу, звертає свою увагу на самотніх продавців сувенірами: «Вони зараз  прийдуть додому – а там нікого.  Відчинять двері, натиснуть на вмикач – нікого, сядуть щось на самоті з`їдять – нікого. Самотність зростає в обрисах їхніх кімнат, наче пам’ятник». Він переймається за долю усіх самотніх і висловлює думку про те, що самотність старих – це неправильне виховання молодих, які дозволили собі забути про батьків, про свій обов’язок і про повагу до тих, хто тебе народив : «Одна з місцевих розповідає, що тут багато старих, які самотні. І самотні не тому, що не мають дітей».

Після прочитання творів Гаруна Токака змінюється погляд на більшість речей, відчуваєш потребу переосмислити своє світосприйняття. Хочеться віднайти у собі сили бути більш добрим, більш справедливим і менш черствим, щоб зла у цьому світі стало хоча б трішечки менше.