Тоталітарна чи патріотична?

Культура України часів Другої світової війни і повоєнних років

Так все ж таки тоталітарна чи патріотична? Українська культура, що розвивалася в умовах тоталітаризму, під час Другої світової війни, все ж таки змогла зберегти свою унікальність? Чи вона піддалася тяжким умовам життя, тотальному контролю над усіма сферами діяльності?

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В РОКИ ВІЙНИ

Багато шкоди наробило фашистське лихоліття на Україні. Колонізатори масово знищували цивільне населення, примусово вивозили на каторжні роботи сотні тисяч людей. Колосальних втрат зазнали наукові, культурно-освітні, медичні установи, вузи, школи.

У зв’язку з окупацією ворогом території України на Схід було евакуйовано наукові установи, вищі та середні навчальні заклади, культурно-освітні установи. На окупованій території фашисти пильно контролювали національне життя. Наприкінці 1941 р. вони заборонили публічні зібрання, створення товариств. На початку 1942 р. у Галичині було заборонено всі українські організації, встановлено контроль за діяльністю засобів масової інформації, нагляд за діячами літератури і мистецтва. Школи закривались, дозволялося працювати лише початковим класам. Почалися масові розстріли інтелігенції. Так, у Києві були розстріляні поетеса Олена Теліга, поет І. Ірлявський, редактор газети «Українська дійсність» І. Рогач та ін.

Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. Усього з України вороги вивезли понад 330 тис. цінних музейних експонатів.

Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика («Слово про рідну матір» М.Рильського, «Клятва» М.Бажана, «Любіть Україну» В.Сосюри, «Весна», «Голос матері» П.Тичини, «Україна в огні», «Ніч перед боєм» О.Довженка, «Ярослав Мудрий» І.Кочерги, «Зенітка» Остапа Вишні).

Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п’єси О.Корнійчука, І.Кочерги, Л.Леонова, К.Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу. Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально-документальних та художніх фільмів («Битва за нашу Радянську Україну», реж. О.Довженко; «Як гартувалася сталь», «Райдуга», реж. М.Донськой).

Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з фашистськими загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об’єдналися в одне — Українське державне видавництво. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів тиражем понад 15 млн примірників. Багато літературних творів було надруковано у громадсько-політичних журналах «Українська література», «Україна» та «Перець».

 Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини.

Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Вже наприкінці 1941 р. відновили свою роботу студії художніх фільмів: Київська (в Ашхабаді) та Одеська (в Ташкенті). Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. 

Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» у Москві.

Музика. Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні.

КУЛЬТУРА ПОВОЄННОГО ЧАСУ

Характеризуючи розвиток культури в Україні у повоєнні роки, не можна обминути сумних, трагічних сторінок в її історії — великих втрат, яких вона зазнала, жорстоких гонінь, спрямованих проти кращих її представників.

У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися.

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як «Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали «Вітчизна» і «Перець».

Наступ на ідеологічному фронті у повоєнний період не був випадковим. У роки війни мільйони радянських людей — фронтовики, особи, що були вивезені на роботи до Німеччини, вперше побачили життя в розвинених країнах Заходу на власні очі. Порівняння добробуту, культури в побуті в західних країнах навіть в умовах війни з власним досвідом було не на користь радянської системи. Саме це насамперед змусило власті розгорнути галасливу кампанію викриття «західного способу життя», критики всіх, хто виявляв сумнів у перевагах радянського способу життя або не погоджувався з ідеологічними постулатами КПРС.

На жаль, культурне життя в Україні було відірване в той час від культурних здобутків української діаспори. «Залізна завіса», що розділила Схід та Захід, перекрила зв’язки з українцями, які опинився поза межами своєї Батьківщини. Там проходили цікаві процеси листопада 1945 р. у німецькому м. Авгсбурзі було засновано Українську Вільну Академію наук, яка взяла на себе завдання об’єднання інтелектуальних сил української діаспори (з березня 1949 р. Академія працювала у Канаді, з квітня 1950 р. — у США). 

У 1947 р. сталася одна приємна подія у Мюнхені відновлено діяльність Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. В 1949 р воно почало видавати багатототомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією відомого В. Кубійовича. На батьківщині вона побачила світ лише в останні роки. Нині вона є основним енциклопедичним джерелом знань з українознавства.

 Представники української діаспори подарували світу талановиті літературні твори. У 1950 р. вийшов у світ роман І. Багряного «Сад Гетсиманський». Автор — письменник, політичний діяч — багато років провів у в’язницях та таборових бараках. Набагато раніше від відомого російського письменника О. Солженіцина (ще за життя Й. Сталіна) І. Багряний майстерно передав трагічну обстановку свавілля, беззаконня, знущання з людей, створення для них нелюдських умов, яка панувала у Радянському Союзі, в тому числі на його батьківщині — в Україні. Проте тут роман зміг з’явитися тільки в 1990 р., а в 1991 р. автору посмертно було присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка (І. Багряний помер у 1963 р.).

Все ж таки патріотична! Для видатних українських митців постало завдання – підтримати людей, підняти віру в краще, донести патріотизм та любов до України. І їм це вдалося. Хоч сталінська влада й намагалася цьому суперечити. Звичайно, не всі змогли встояти, деяких вбили; але все ж письменники, видатні громадські діячі вміли, навіть під маскою любові до «пролетаріату», робити українську культуру кращою.

Взяти хоч патріотичний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!», який у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. Поета знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 року. Патріотичний чи тоталітарний? Звичайно ж, патріотичний.

^{Любіть Україну, як сонце любіть,} 

^{як вітер, і трави, і води...} 

^{В годину щасливу і в радості мить,} 

^{любіть у годину негоди.}

^{Любіть Україну у сні й наяву,} 

^{вишневу свою Україну,} 

^{красу її, вічно живу і нову,} 

^{і мову її солов'їну.}

^{Без неї — ніщо ми, як порох і дим,} 

^{розвіяний в полі вітрами...} 

^{Любіть Україну всім серцем своїм} 

^{і всіми своїми ділами.}

Не можна забувати і про діяльність видатних українців, що жили в еміграції, але продовжували писати, творити, навіть за «залізною завісою».

 Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед наукою, освітою, літературою, мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли такі складні й відповідальні завдання. Ніколи ще діячам культури і науки не доводилося працювати в таких тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. Але вони змогли. Змогли любити Україну та розвивати її культуру.