Дисидентський рух в Україні

Дисидентський рух - це реальна опозиційна сила, що відкрито виступала проти влади і не боялась численних репресій. Їх було не багато, зате вони були Патріотами з великої букви!

Дисидентський рух – це рух, що виник в період «хрущовського» правління, в наслідок значних репресій, переслідувань та розстрілів, у перекладі з латини слово "дисидент" означає "незгодний". Він існував у 1950 –  70-х роках. Не дуже велика, проте дуже хоробра і поважна кількість людей відкрито критикували владу, висловлювали своє невдоволення діями уряду, вимагали ширших національних, релігійних та духовних прав.  Цікаво те, що основну частину дисидентського руху (80%) становила інтелігенція.

Основні досягнення цього руху – це робота Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», розповсюдження самвидаву,  зокрема журналу «Український вісник», утворення групи «шістдесятників» та утворення Української Гельсінської групи.

Український історик Олександр Бойко виділяє три основні його течії дисидентського руху:

1. Правозахисне, або демократичне  дисидентство. В Україні репрезентувала утворена у листопаді 1976 року Українська Гельсінська група (УГГ), яка сприяла виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР у 1975 році. Очолив УГГ М. Руденко. До її складу входило 37 осіб. Завданнями УГГ були ознайомлення українського суспільства з Декларацією ООН про права людини, встановлення контактів України з іншими країнами та ін. Проте навіть поміркованість діяльності УГГ не завадили радянській владі розпочати гоніння, і до 1980 року тайже групи були ув’язнені.

2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення український греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантський сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно-орієнтоване дисидентство. Ця течія рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, вступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать: І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл.

Та все ж головною метою всіх цих течій була боротьба за національні інтереси українського народу.

Одним з прикладів відкритих протестів дисидентів є один цікавий та хоробрий вчинок шістдесятника Василя Стуса. На прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна».  Після перегляду картини і виступу Івана Дзюби про те, що у країні відбуваються масові арешти та репресії  інтелігенції, Василь Семенович встав зі свого місця і відкрито почав закликати глядачів висловити протест проти незаконних дій уряду та КГБ. За це його було виключено з аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України.

Слід відмітити, що дисиденти – не націоналісти. Люди іноді путають ці поняття. Але навіть В’ячеслав Чорновіл  казав, що він не націоналіст, він просто хоче спокійно жити у своїй країні, розмовляти українською мовою, мислити та творити, не боячись бути розстріляним або засланим.

Як на мене, дисиденти – дуже відважні люди, вони боролися за відродження національної ідеї, і робили це не за допомогою зброї, а за допомогою знань, розуму та винахідливості. Треба мати неабияку хоробрість так відкрити виступати проти влади і я пишаюсь, що я живу в країні, де до мене жили такі великі люди. Особисто мене в такі хвилини переповнює почуття гордості за країну. А вас?