СІЗО. Роздуми над побаченим й почутим

Розділ з моєї книжки

— Не ті нині «зеки»,— скрушно хитаючи головою скаржився мені в «карантині» Київського  слідчого ізолятора, сім раз засуджений до різних термінів ув’язнення куренівський (мікрорайон Київського Подолу) крадій «Сліпий». — Зсучився бронелобий молодняк. Навіть псевда собі не за заслугами і вчинками а в комп’ютерах знаходить. Ні тобі пошани до старих каторжан, ні найменшої арештантської солідарності.

Відбуті «Сліпим» понад двадцять років в системі закладів покарання дають йому право стверджувати, що нинішній злодійський рух є далеко не тим, яким романтизував його у своїх позбавлених найелементарнішого смаку творах Ісак Бабель. Виголошені роздуми є констатацією трагічних реалій не стільки для старшої генерації кримінального середовища (дідько з нею), як для всього нашого штучно знедоленого суспільства. Нинішній злодійський рух справді суттєво відрізняється від того, яким він був ще 20 років тому. На зміну виплеканим сталінською охранкою та загартованим ГУЛАГом крадіям (запевняю: я їх жодним чином не ідеалізую) прийшли ігноруючі всі норми пристойності торгаші наркозіллям, шахраї та свавільні розбишаки-грабіжники. Реалії свідчать, що ця «зміна віх та пріоритетів» в злодійському світі відбувається не без втручання сторонньої потуги.

Впродовж доволі-таки тривалого часу незадекларовані на папері, але принципово дотримуванні закононеслухняними правила («поняття») суворо — під карою смерті — забороняли їм будь-які стосунки з табірною і тюремною адміністраціями. «Шануючі себе» (себто небайдужі до думки оточуючих арештанти) на кожен виклик оперативника або режимника з’являлися до їхніх кабінетів не поодинці, а в супроводі «авторитетного» для решти «блатяря», котрий мовчки вислуховував розмову. Траплялись й факти свідомої ігнорації. Тим самим утримувані у виправних установах убезпечували себе від зайвих взаємопідозр та небажаного «виливу інформації». Нинішній «молодняк» товариства осіб в погонах не цурається. Не важко здогадатися, що неприроднє і непритаманне цивілізованому суспільству порозуміння для обох сторін є взаємовигідним. Завдячуючи принциповості не позбавлених власної гідності й небайдужих до долі оточуючих, окремі конкретні факти обміну інформацією або навіть надання один одному послуг подекуди набирають належного розголосу. З сумом мушу констатувати, що цей ганебний стан речей загалом сприймається як щось аморальне, аномальне й водночас належне.

«Пересічний українець», що усвідомлює антинаціональний зміст сучасного постколоніального режиму, змушений повірити в неминучість багаторічного блукання лабіринтом «об’єктивних труднощів» та в безнадійний пошук «власного шляху». Можновладці тягнуть наше суспільство у бездонну прірву. Час усвідомити: байдужість відгукнеться лихом, якщо не теперішнім, то прийдешнім поколінням.

Вище я вже побіжно згадав, що, згідно з безліччю внутрішніх інструкцій та розпоряджень, щойно прибулих до слідчого ізолятора певний час утримують «на карантині». «Розподіл» — себто переведення до камер — відбувається після співбесіди з оперативником. Підслідних по одному викликають в кабінет і після коротенького діалогу, впродовж якого з’ясовують чи має арештант у тюрмі недоброзичливців або борги за азартні ігри, визначають де його утримувати. Не оминуть нагоди запропонувати й співпрацю в ролі інформатора. З сумом мушу зазначити, що згодних більше, ніж достатньо. Моє знайомство з «кумом» відбулось наступним чином:

– А-а, ти політичний. Зі скінхедами та націоналістами товаришуєш? Є тут такі. Ну що, голодувати і вени різати не збираєшся? Давай я тебе до «тихої хати» відправлю. Там тебе ніхто чіпати не буде. Сиди собі до суду спокійно.

На той час я вже знав, що працівники СБУ разом з тогочасним міністром внутрішніх справ соціалістом Цушком, створили відділ боротьби з проявами расизму й ксенофобії (точну назву цього злочинного й дармоїдського підрозділу не знаю й донині), й «тримають в полі зору» найбільш активних людей з патріотичного середовища. Нещирість складно приховати, тож з причини прагнення узабезпечитись від ситуації коли наслідком необережного слова може бути чийсь арешт, спонукало мене звести нашу дискусію до мінімуму. Відчувши небажання спілкуватись, оперативник мило попрощався й, побажавши суцільних гараздів, дозволив повернутися до камери «карантину».

 «Тихою хатою» виявився «сороківник» – камера, де водночас утримується кілька десятків осіб. З перших же хвилин перебування «наглядаючий» (уповноважений кримінальною елітою сповідник «крадійської ідеї», який пропагує її серед співкамерників і вимагає від решти ув’язнених жити та поводитися згідно з її вимогами) здивував мене непоганою поінформованістю про наданий мені Творцем дар епістолярія.

— Давай так домовимось. Пишеш лише по своїй справі. Скаржся на «лягавих» в усі суди,  в прокуратуру й навіть у Брюссель. Але про наш побут і «тюремний рух» — ні слова. Ми всім задоволені. Розумієш? Дивись, рано чи пізно — все випливе.

 Згодом моя здогадка про систематичні контакти між працівниками оперативної частини та сповідниками «крадійської ідеї» знайшла своє підтвердження. Аби не бути голослівним, дозвольте мені певні уточнення й конкретизацію.

Попри показово-галасливі рапортування представникам міжнародних правозахисних середовищ про всебічне задоволення всих потреб ув'язненних, аміністрація СІЗО знаходила чимало пояснень самим арештантам щодо причин власної неспроможності зебезпечити новоприбулих навіть мінімумом з необхідного. Свідчу що ув’язнені — особливо в «сороківниках» — по черзі користуються пластмасовим посудом й нерідко змушені спати на давно зіпрілих, дірявих та смердючих матрацах. Добре, коли «рідні з волі» не забувають та ще й можуть надавати належну підтримку. Гірше, коли утримуваний у СІЗО — навіть той, що ще не визнаний винним у злочині вироком суду — змушений розраховувати на взяті державою на себе зобов’язання та на геть небезкорисливу «арештантську солідарність». Побіжно мушу запевнити, що, окрім визначених криміналістом Ломборзо володарів відверто кримінальної й поза сумнівом що огидної зовнішності, тут чимало й таких, чиє приємне обличчя, чемна поведінка й суть обвинувачення викликають не лише співчуття, але й симпатію.

В камерах спільно утримують осіб з хворобами шкіри, СНІДом, душевними розладами, наркоманів і тих, для кого злодійський рух та його традиції є огидними та ненависними. Встановлені хрипливі динаміки майже цілодобово ретранслюють цілком справедливо облаяний інтелігенцією «Шансон». Факт наявності психолога в слідчому ізоляторі не підтверджується жодним чином. Про належне надання медичних послуг наразі говорити недоречно. Грошей на ліки чомусь бракує. Як і вільних місць у медичній частині. Значний відсоток утримуваних в тюремній лікарні осіб є тими, хто за матеріальну винагороду адміністрації придбав собі суттєве полегшення, чим позбавив змоги справді хворих отримати належну допомогу. Згадувана вище відсутність будь-якої роботи зі «спецконтингентом» сприяє виникненню безлічі конфліктних ситуацій. Б’ються тут справді жорстоко. Зламані ребра й струс мозку багатьох змушували відмовитися від подальших спроб щось комусь довести. Непоодинокими є випадки умовлянь або навіть погроз підсудним, підслідним й засудженим відмовитися від прогулянки. В лазнях частенько відсутня гаряча вода, мовляв, влітку можна і холодною митися. Не завжди надаються послуги перукаря (і це попри те, що такий є в штаті з поміж засуджених). Далекий навіть від аскетично-спартанського побут, спонукає до пошуку шляхів самостійно вирішувати існуючі проблеми. Звідси й така велика кількість речей, заборонених «Правилами внутрішнього розпорядку»: леза з розібраних станків для гоління, саморобні електронагрівачі, шматки скла, цвяхи, заточки. Боротьба за добробут, а точніше, за побутове полегшення (про добробут згадувати недоречно і смішно) стала точкою зіткнення тюремної адміністрації та її підопічних. В обмін на відмову скаржитись на далекий від декларованого в звітах побут та позбавлення інших змоги чинити це, адміністрація крізь пальці дивиться на дії та вчинки верховодів кримінального світу. Влітку 2007р. Київським Слідчим Ізолятором «гуляли маляви» (листовні послання) «узаконених крадіїв» (російською — воров в законє) «Кахи», «Резо» й «Спартака», в котрих чомусь не видані режимові Саакашвілі вихідці з Кавказу, закликали відмовитися від націоналізму, дотримуватися «крадійських традицій», звертатись до них для вирішення спірних питань, й пояснювали мудрість «тюремної житухи». Слідчий ізолятор — і це без перебільшення — для багатьох перетворився на своєрідний «університет»: тут навчать, як в анусі (пробачте на слові) ховати гроші, варити з сірки сірників та сірникових коробок наркотики, голкою або домкратом відчиняти замкнені двері. Задоволена мовчанням утримуваних, адміністрація крізь пальці дивиться на безліч порушень. Зізнаюсь, що умови провокували й мене неодноразово  долучитись до участі у великій кількості заборонених дій та вчинків. Не судіть мене жорстоко, але бути німим рабом злочинної системи є ще більшим злочином.

Кілька слів про методи й форми порозуміння між адміністрацією СІЗО та кримінальною елітою. Працівники оперативної частини викликали з камери «на співбесіду» «наглядаючого», а повернувшись, він «частував» наближених принесеними наркотиками, алкоголем, давав змогу користуватись мобільним телефоном. Тут донині за гроші (або за певні послуги) «вирішується питання про переїзд» в іншу камеру, отримання дієтичного харчування або змоги несанкціоновано зустрітись із спільно обвинуваченим у вчиненні злочину, котрого зумисне утримують якомога далі. Звинувачувати в «товаришуванні» лише кількох «блатних» кримінальників та наглядачів, які діють незалежно від тюремного керівництва — абсурд. Тут багато що має власну ціну та вирішується безпосередньо. Головне знати кому і скільки.