Доїзд сільських дітей

Готують закон, який дозволить сільським дітям (і вчителям) безкоштовно їздити рейсовими автобусами. Пенсіонери вже їздять...

Василько й Олексій. Брати. Щоранку мати будить обох хлопців із словами: «Швиденько піднімайтеся. Бо ж автобус проїде, в школу не попадете». І хлопці, яких ще не покинув сон, піднімаються, снідають та ще з кілометр шагають до автобусної зупинки. Бо потрібно їхати до школи.

 В селі школа є. Але для Василька там немає класу. Перші 4 роки він жив в класі-комплекі. На п*ятий батьки вирішили віддати до школи у сусідньому селі. Можна було й до райцентру, але і далі, і, у випадку чого, забрати не буде чим. А тут- і  кінь допоможе. Васильків. Бо ж хлопець його шанує краще за всі уроки світу. Навіть співи. А Олексійчика відправили до школи сусіднього села- то щоби хлопці разом їздили. Вчились турботі один про одного, разом були, бо ж в житті їм легше бути разом, дружно, аніж кожен окремо. Ото і їздять вдвох.

 А бувають сильні морози. В такі дні автобус на села не випускають. Пройдуться брати до зупинки, померзнуть, та й назад вертаються. Грітися й гратися. Комп*ютер допомогає.

Батьки радіють, коли морози слабшають. Хлопці щодня на уроках. Певно, приїздять вони під кінець першого уроку. Але Але то вже таке. Наздоганяють. Де можуть. А де не можуть то й так залишать.

  От після уроків до відправлення довго чекати. Рейс аж у 15. 40. Добре, можна щось пошукати в інтернеті, коли вчителі задають. Хоч і повільне з*єднання, але є. Можна уроки зробити, якщо настій є. А можна наїстися в садку яблук. Восени. Взимку їх вже немає, то й їсти немає чого. Певно – в магазині булочку куплять, солодкої води. Перекусять, та й шурують до зупинки, забравши із собою ще Ліну, що з іншого класу.

Можна було вб і шкільним автобусом їздити, раніше на 40 хвилин. Але ж тут виникає проблема – маршрут шкільного автобуса НЕ  пролягає через село, в якому живуть хлопці.