Курбас і сірість

Присвячується новому директору Національного Центру театрального мистецтва ім. ЛЕСЯ КУРБАСА Г. Веселовській.

                                                             Присвячується новому директору Національного Центру театрального мистецтва ім.ЛЕСЯ КУРБАСА  Г. Веселовській

Час тотальної сірості. Не чорне та біле. Не яскраві особистості, а імітація. Замість смаку – ароматизатор, замість пристрасті – гламур, замість інтелекту – гучність порожніх слів. Іноді, наче квітка крізь сніг, пробивається щось справжнє. І миттєво виникає шаленне бажання втоптати, не пустити, знищити. І вже вартує черга бажаючих записатись в кати. Сіреньки кати з сірими думками. Таких зустрінеш на вулиці – і забудеш миттєво. А кат – це, як-ніяк, посада, бренд, що вирізняє з натовпу.

  Під склепінням центру Курбаса. Власне з ім’ям Курбаса на устах. Того, якого не тільки влада знищувала, а свої ж, начебто друзі та колеги, продали та розіп’яли. Саме тут. Велика сіра пляма. З чого вона починалась? Важко зараз сказати. Чи то з бажання за будь-яку ціну відібрати в Центра престижний будинок в центрі міста. Чи може ця пляма починалась тоді, коли чиновники Міністерства культури щиро обурювались науковим термінам тієї, хто власне цей Центр створив та попри все виростив, наче дитину, - Неллі Корнієнко. Згадаймо достославного Вінні Пуха, якого дуже дратували довгі слова бо в голові у нього була тирса. Не натякаю ні на що але дуже розстроєними виглядали чиновники Міністерства від  довгих наукових слів та термінів Корнієнко. І ліпили догану за доганою.

  А може пляма почала своє існування в той момент, коли у Центра відбирали фінансування і дуже дивувались нахабності людей, які мають нахабство вимагати гроші за роботу. Дійсно нахабство.

 Але попри все існували. Думали. Творили. Робили помилки і  святкували перемоги. Та сіра пляма вже жила своїм життям. Уже і не важливо було яке саме вона матиме ім’я, посаду чи звання. Сірість не має чітких ознак. Велике «ніщо» можна називати по різному – результат буде однаковим.

  Та пошуки відбувались. Серед тих, хто вміє найкраще цілувати зад чиновника. Кастинг з цієї вправи, хоча і залишив дещо неприємний присмак на губах, але виявив певну кількість здібних до цієї операції людей. І вже серед цих, що пройшли горнило чиновничого заду треба було обрати. Того! Єдиного! Який зрадить і не буде перейматись ваганнями. Звичайно крім відсутності совісті були ще деякі формальні вимоги. Але наявність наукового ступеня – лише, хоча і обов’язковий, але не принциповий бонус.  А от відсутність порядності – річ принципова.

    Знайшли. Створили ситуацію. Прибрали творця Центру Н.Корнієнко. І вже на коні.  Точніше не так. Самі як кінь. Великий троянський кінь в якому нарешті, з почестями та поздоровленнями від офіційних осіб, прибула до Центру Його Величність Сірість.

 Все виглядало пристойно. Навіть революційно. З першого погляду.  І чим далі знаходився той хто дивиться – тим красивішою виглядала картинка. Але тактика при наближеному погляді виявлялась не такою вже красивою. Когось прибрати. Когось посунути. Зробити маленьку капость.  І все це з потомленим виглядом професійного революціонера. І головне! Найголовніше! Не забувати про зад чиновника! Забирають фінансування? Цьом його, рідненького. Не передають остаточно приміщення на баланс? Ще парочку поцілунків. А вже і зміна росте. Нова черга. Черга цілуючих зад тим, хто цілує зад. Отакий от парадокс. Традиція. Майже ритуал.

 Хто там ще не в сірому? Хто грається з кольорами?! Не модно це. Не актуально. Всі єдиними лавами. З посмішками на обличчях. З завченими словами про революційність та новаторство. По сльозах, по надіях, по трупах. Щоб догодити комусь, хто дасть медальку. Без думок в голові і сумнівів.

 А десь в фоє тихо сумує портрет Курбаса. Самотній серед параду не сірих, а таких собі сіреньких кардиналів. Сумує чи сміється? Хто знає…