Тюремний прес

Розділ з моєї книжки

З достатньо відомих для всіх нас причин, підконтрольні Державній Пенітенціарній Службі (ще донещодавна Департаменту Виконання Покарань) заклади (Слідчі Ізолятори та Виправні Установи) приховують в своїх стінах від суспільства безліч цікавого, страшного й ганебного водночас. Спецконтингент (підсудні й засуджені) є найбезправнішими й найменше захищеними від свавілля громадянами. За моєї пам`яті скарги керівництву й прокурорам на зловживання адміністрацією своїм становищем жодного разу не давали позитивних наслідків. Бридке харчування, незадовільне медичне обслуговування, багатогодинне утримування в “боксах” (камерах очікування, де лави, туалет і вікна не передбачені) та зневажливе ставлення стали для української пенітенціарної системи нормою. Зрозуміло, що все це пережитки започаткованої сталінсько-брєжнєвським режимом системи, але факт послуговування її методами свідчить про небажання керівництва ДВП змінювати існуючий стан речей.

В арсеналі оперативних частин СІЗО й ВУ є безліч десятиліттями відпрацьованих варіантів зламу непокірних. Однією з форм психологічного терору супроти заарештованого є утримання його в незвичних і неприродніх для психічно повноцінної людини умовах. На що здатна людина, яку місяцями утримують в камері, де понад сорок (це в кращому разі) осіб, і лише один туалет та умивальник? Сморід, нервова напруга й безліч конфліктних ситуацій. Є й інший варіант. В “трійнику” (камері для чотирьох осіб) спільно утримують психічно хворих й “потребуючих опрацювання”. Останню форму “прокатки” (так на кримінальному жаргоні іменують психологічний тиск адміністрації) мені довелось відчути на власній шкурі весною 1999 року в СІЗО м. Києва.

Сталось так, що попри заборону листуватись, я зумів “вигнати” з СІЗО кілька листів рідним і знайомим з кількома порадами. Хтозна, на щастя чи ні, але ніхто поданими мною порадами не скориставcя. Так чи інакше, але певний резонанс в колі моїх знайомих ті листи викликали. Буквально через декілька днів мене викликали в оперативну частину, де завітавші в СІЗО працівники СБУ (а з моменту арешту вони відвідували мене вже вдруге) стероризували мене безліччю безглуздих запитань. Конструктивної розмови з лицарями пострілу в спину в мене не вийшло. Я не хам, але скручені дулі, плювки в лице, й швиряння пачкою газет в співрозмовника, з мого боку було правильною (хоча й не найідеальнішою) реакцією на власне становище.

Того ж дня (під вечір) мене перевели до іншої камери. Опинившись в “трійнику” (в котрий за годину до моєї з`яви вкинули двох арештантів) я відразу насторожився. Але що поробиш? Мусив знайомитись. Мої співкамерники — Віктор і Володимир. Віктор арештований за спробу пограбувати поштове відділення, а Володимир звичайнісінький кишеньковий злодій. Обом від 20-ти до 25-ти, обоє наркомани, й обоє в стані ломки. З моменту арешту не минуло й тижня й організм все ще потребує дозу “ширки”. На жаль, розмова не клеїться. Хлопці стогнуть, проклинають власну долю й українську міліцію. Змушений терпіти. Ніч була жахливою. В Володимира стався приступ істерики, тому довелось гупати в двері й кликати лікаря. Заспокійливі пігулки мало допомогли. Задрімав під ранок. Після ранкової перевірки в “хату” закинули четвертого. Одного його божевільного погляду та зовнішнього вигляду вистачило для того, аби зрозуміти що це психічно неврівноважений.

— Здоров мужики! Я з лікарні, був у “хаті” “наглядаючим”. Сиджу за “гоп-стоп”, — відрекомендувався з порогу він.

— Як тебе звати? — поцікавився я.
— “Зьома”.

— Це “поганяло” (псевдо), а ім`я?

— Колюха.

— Ну, Колюха, падай на вільне місце, зараз чай пити будемо.
Піднімаючи з підлоги “вату” (матрац), “Зьома” з тріском випустив гази й зіпсував повітря. Мене відразу знудило.

Познайомитись в камері ближче ми не встигли, оскільки “попкарь” (наглядач) наказав збиратись на прогулянку.
“Дворики” (невеличкі камери на даху СІЗО з ґратами замість стелі) рідко коли прибираються. Запльована підлога й купи сміття — звичайне явище. Я не психіатр і не невропатолог, але як мені здалось, нехай і не набагато свіжіше повітря викликало в хворій голові “Зьоми” якусь бурхливу реакцію:

— Під стіну, бики. Я спортсмен і “качатись” буду.
Доки я й наркомани намагались второпати зміст його слів, він влігся животом на підлогу, й кілька разів відтиснувся. Вставши на ноги й водночас знову зіпсувавши повітря, він вперевалку почав походжати вздовж стіни з одного кінця “дворику” до іншого. На мою вимогу пояснити причину такої поведінки, він відповів спочатку брутальною лайкою, а потім, зумисне кривляючи мене, процідив крізь зуби:

— Ви “мужики”, а я “блатний”. Впадіть “на цирла” й сопіть в дві дірки.

— А мені здається, що ти дурень і потребуєш спеціальної профілактики, — заявив Володимир.
“Зьома” якось криво посміхнувся, підійшов до нього й різко вдарив головою в лице. Наркоман втримався на ногах, але з розбитого носа пішла кров. В ситуацію довелось втручатись мені й Віктору. Повалений на підлогу, “Зьома” раптом заверещав і всіма кінцівками почав битись об підлогу. На вереск вмить відреагували наглядачі, а ще хвилин за три в “дворик” увірвались “маски-шоу” (спецпідрозділ швидкого реагування, призначення котрого силою придушувати злісну непокору адміністрації) в супроводі кінолога й вівчарки. Всіх повалили на підлогу й добряче відлупцювали. Закувавши в кайдани й загнавши окремо один від одного в різні “дворики”, нас протримали надворі більше трьох годин. Ніхто не був у захваті від нагоди довше звичайного побути на свіжому повітрі. Згодом нас по одному виводили до оперативника, змушували писати пояснювальні й під градом ударів кийками заганяли назад в камеру. Оперативник певно був непоганим актором. Жодним чином не реагуючи на мої пояснення про непричетність до конфлікту й висловлені підозри з приводу спеціально підлаштованої ситуації, він вклав пояснювальні в теку й засмутив повідомленням про відкриття кримінальної справи “за катування співкамерника”.

В “хаті” мене вже очікували. Відвівши Володимира вбік (він видався мені більш тверезим, ніж Віктор) я запропонував до вечора не реагувати на дії дебіла, аби знову не потрапити “під молотки і в маргарин”. Цілий день нам довелось вислуховувати теревені й повчання «блатного» Колюхи та нюхати гази, котрі він щопівгодини з тріском виводив з себе. В мене нестерпно боліло побите тіло, але Віктору й Володимиру “больовий шок” посприяв вийти з “кумарного стану” (наркотичної ломки) й нарешті тверезо оцінити ситуацію, в котрій вони опинились. “Зьома” виявився безугавним. Змісту в його пашталаканні не було, і я не знаю, яким чином наркомани створювали вигляд зацікавлених слухачів. В часі обіду виявилась ще одна жахлива деталь: “Зьома” хворів якоюсь шкірною хворобою. Його тіло було вкрите суцільними виразками. Знявши светр і футболку, він довго чухався, роздираючи вавки до крові й гною, а потім, не миючи рук, сів їсти. Видовище більше ніж огидне.

О 20.00 відбулась вечірня перевірка. Наглядач поцікавився у “Зьоми” станом справ.

— Куди їм, соплякам. Я їх раком загну, — заспокоїв його дебіл.

Я знав, що вночі на чергування заступає нова зміна й сподівався, що їм нічого не відомо про нашу денну пригоду. Але відразу після перевірки в`язні з камери поверхом вище умовним стуком повідомили нам про бажання “налагодити дорогу”. Довелось з газети робити тоненьку трубку, закріпляти на кінець гачок і затягувати через ґрати й “намордник” (безліч приварених під гострим кутом пластин) шнурок з прив`язаною на кінець “малявою”. Нічого цікавого. Цікавились, скільки людей в “хаті”, хто, звідки й який режим. Перш, ніж написати відповідь, я вирішив розіграти примітивну сценку. Підійшовши до “Зьоми” я зумисне голосно, так аби почули й наркомани запитав:

— За що “боки” в тюрмі маєш? (провину перед підсудними й засудженими, за котру самі ж арештанти можуть жорстоко покарати).

— Я? Ти що? Я чистий. А що пишуть?

— Пишуть, що “опустити” треба. Цікавлюсь, за що.

— Немає в мене “боків”. Ото лише раз в загальній хаті всцявся.

— Пригадуй.

Доки “Зьома” переварював інформацію, я письмово відповів на всі питання й відіслав “маляву”.

— Ну, так що з тобою робити? — грізно запитав Володимир у “Зьоми” й подав знак, аби я також долучався.

Поставивши Віктора “на шарах” (в щілину він наскільки давала можливість розглядав коридор і в разі з`яви наглядача мусив нас повідомити), ми спробували толерантно пояснити дегенерату необхідність рахуватись з оточуючими. “Зьома”, певно, справді налякався, оскільки з усім погоджувався.

Покінчивши з “профілактичною бесідою” й трохи заспокоївшись, я й Володимир полягали на нижніх ярусах спати, а Віктор і “Зьома” сіли за стіл грати в нарди. Фізична й психологічна втома далась взнаки і я швидко заснув. За годину мене розбудив шум і крики. Побачене вмить прогнало сон. По підлозі, кусаючи один одного, шкрябаючи й гамселячи кулаками, качались Віктор і “Зьома”. Розбудивши Володимира, я кинувся розтягувати їх.

—Що сталось?

— Він мене кружкою по голові вдарив, — заявив Віктор і показав слід удара на чолі.

— Та він урод мєнтовський, — аргументував свої дії “Зьома” й сильно стусонув кулаком Віктора в лице.

Довелось від слів і попереджень переходити до дій. Вдаривши дегенерата в живіт (тим самим збивши дихання й позбавивши змоги певний час подавати голос), я звалив його на підлогу, а Володимир відразу накрив обличчя подушкою. Довго бити не довелось, оскільки він обмочив штани й черговий раз зіпсував повітря. Але “процедура” пішла на користь.

Наступні два тижні ми намагались “виломити “ його з “хати”. За цей час він встиг ще двічі побитись з Віктором, плюнути в наглядача (за це вся камера знову була битою й вимушеною писати пояснювальні оперативнику) та майже щоночі мочитись у ліжко. Спати ми зобов`язали його на підлозі біля дверей. Між собою ми уклали графік чергування й по черзі наглядали, аби він не кинувся на сонних. Врешті-решт “Зьома” перерізав собі вени (шрами на руці свідчили, що він не вперше вдається до членоушкодження) і його від нас забрали. Пишучи (вже втретє щодо “конфліктної ситуації”) пояснення оперативнику, я не витримав і запитав:

— Ви ж зумисне до нас урода кинули. Не боїтеся наслідків?

— Ти за себе бійся, і “людям з органів” не хами. А на майбутнє знай: щоб не сталось, з-за будь-яких «розкладах» винним будеш ти.

У той самий день в камеру закинули іншого дебіла. Цей не проявляв жодної агресії, але нерви псував не гірше “Зьоми”. Юрчик (так він відрекомендувався) їв прусаків, мочився вночі в умивальник, на перших порах безперестанку курив (згодом йому заборонили торкатись до цигарок), а набравши в миску тюремної “баланди” тут-же біля дверей виливав її на підлогу. Лайки, стусани, й вимоги прибрати лишались безрезультатними. Якось в мені прокинулось співчуття до нього. В часі обіду я набрав в його миску смердючої рідини (нібито супу) й запропонував йому поїсти. Вміст миски Юрчик акуратно вилив на стіл. Зрозуміло, що і прибирати довелось мені. Найпершим зламався Віктор. Одного разу, зібравши речі, він слідом за наглядачем вийшов в часі ранкової перевірки з камери, але був нещадно битим і змушеним повернутись назад.

Для тюрми становище, в котрому ми опинились, не є найтрагічнішим й найгіршим, та психіка наркоманів не в силах була витримати й того. Віктор про бажання “переїхати в нормальну хату” повідомив оперативника. Зміст їхньої розмови мені невідомий, але неважко здогадатись, що адміністрація збагатилась інформатором. Володимир за дозвіл змінити камеру погодився підписати, не читаючи, “власні покази” й не відрікатись від них в часі судового розслідування. Я не знаю, чи дотримав він свого слова. “Закинуті” в “хату” замість них виявились набагато агресивнішими. Один з них за взяту Юрчиком без дозволу чужу пайку хліба облив бідолашного дебіла окропом. “Потерпілого” відвели в камеру для хворих, а нас “розкидали” по різних “хатах”.

Незабаром я зіткнувся з іншою проблемою. Невідомо хто (можу лише здогадуватись, що це справа рук оперативників) розпустив в СІЗО чутку про “пресування” мною підсудних.
Втручання знайомого “авторитета” (в СІЗО він “наглядав” за цілим корпусом) поставило в цій пригоді все на власне місце й позбавило мене безлічі зайвих запитань та неприємностей.
Олесь Вахній