Фактор «экстра-чорного шоколаду», або чому П.Порошенко НЕ МОЖЕ БУТИ МЕРОМ?

Вкрай зневажаючи своїх власних виборців-киян, лідери «великої трійки» партій «парляментської опозиції» намагаються «всунути» їм в якості мера «кота у мішку».

У своєму бльозі «Чи варто киянам 02 квітня виходити до ВРУ?», за який став об’єктом нападок досить великої кількости людей, мислячих (або – вдаючих, що мислять) у стилі «хто не стрибає, той янкі», я піддав-був критиці абсолютно маніпулятивну, як на мене, поведінку лідерів «парляментської опозиції» та цілком солідарних, як виявилося, з ними «громадських активістів» у відношенні до власних виборців, котрих вони закликали утворити «масовку» біля будинку Верховної Ради України 02 квітня ц. р., не даючи собі, при цьому, найменшого клопоту з поясненнями того, навіщо їм ця «масовка» потрібна та в чому, взагалі, полягає плян їхніх подальших політичних дій у столиці.
 
Суть логіки тих, хто все-таки відправився 02 квітня безкоштовно попрацювати тлом для позування наших «борців проти режиму» в якості «лідерів народних мас» полягала, на загал, у тому, що навіть не знаючи достеменно прізвища майбутнього кандидата «об’єднаної опозиції» у київські мери, є необхідним захищати саме по собі право киян на його обрання.
 
Фактично це, на жаль, означає, що технологія маніпуляції свідомістю людей і цього разу знов безвідмовно «спрацьовує» за тією самою схемою, що й у 2002-2004 роках. Тобто, «нічого не змінюється» і слідом за нинішнім déjà vu тодішнього «революційного періоду» на нас неминуче чекає таке саме déjà vu розчарувань кінця 2005-го.
 
Отже, українці, справедливо невдоволені діями влади, якими просто немає ЖОДНИХ підстав бути вдоволеними, знов воліють слухняно та цілком безкритично йти за тими, кого на роль «політичної альтернативи» уповноважили більш ніж близькі до цієї самої влади олігархічні ЗМІ.
 
Що вибори органів місцевого самоврядування у Києві, як і инших містах та селах, мають періодично відбуватись – річ самоочевидна, «питань нема». Питання полягає трошечки в иншому: ЧИ САМОЦІЛЛЮ Є САМ «САКРАЛЬНИЙ» ПРОЦЕС ГОЛОСУВАННЯ З ОПУСКАННЯМ БЮЛЕТЕНІВ У СКРИНЬКУ, АБО ВІН МАЄ, ВСЕ-ТАКИ, СЛУЖИТИ ЯКІЙСЬ ИНШІЙ «ВИЩІЙ МЕТІ»?!
 
Наприклад: АДЕКВАТНОМУ ПРЕДСТАВНИЦТВУ В ПОЛІТИЦІ ІНТЕРЕСІВ ВИБОРЦІВ та СТВОРЕННЮ ПІДКОНТРОЛЬНОЇ ЛЮДЯМ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ?
 
Бо я пригадую, що в колишньому СССР, який автор цих рядків має прикрість добре ще пам’ятати, ритуал «виборів» проводився абсолютно регулярно та без будь-яких «зривів по термінах», наявність котрих безумовно свідчить про кричущий непрофесіоналізм тих, хто береться «керувати країною» тепер. Тим не менше, наскільки я знов-таки можу пригадати, якоїсь змоги вплинути на державну політику з метою відображення в ній своїх власних інтересів та переконань у «радянських виборців», через їхню «участь у виборах» не виникало.
 
То там же, скажуть мені, була «партійна монополія»: в кожному одномандатному окрузі лише один невідомо ким призначений кандидат від «бльоку комуністів і безпартійних».
 
Але ж чи настільки «прямолінійно-тоталітарний» шлях цілком поодиноким, щоби зробити вибори «виборами без вибору»? – Приміром у Польській Народній Республіці, яку самі поляки, до речі, не вважали і не вважають незалежною державою, а лише «декорацією» режиму московської влади над Польщею (аналогічною, в цьому відношенні, до тієї антиукраїнської «держави Україна», в якій живемо зараз ми), вибори депутатів «Сейму» проводилися на нібито «альтернативній основі», ба більше: закон приписував, аби в кожному окрузі були висунуті бодай двоє кандидатів. І навіть якщо в якомусь із округів призначений правлячою комуністичною (чи як це в Польщі називалося «об’єднаною робітничою») партією «альтернативний кандидат» займався протягом усієї кампанії лише тим, що публічно агітував за свого власного конкурента, формальний принцип «змагальності» був, тим не менше, ЗАВЖДИ дотриманий! 
 
«Альтернативні» вибори з «опозиційними кандидатами» та навіть «опозиційними партіями» проводяться і в Російській Федерації, і в Білорусі і, приміром, у Донецькій області України. Чи ж дає це підстави стверджувати, що вони не є «вибором без вибору», а їхній заздалегідь відомий переможець – фактично «призначенцем»? А якщо це так, то чим, принципово, від «демократії в ПНР» відріжнятиметься і ситуація з «епохальним протистояння» між О.Поповим, як технічним кандидатом ПР, та раптово «витягнутим із рукава» чи «виведеним на сцену» «єдиним опозиційними кандидатом» «Батьківщини», «Свободи» та УДАРу?
 
Невже не очевидно, що нам, киянам, намагаються демонстративно «впихнути» мера, особа якого є предметом КУЛУАРНИХ ДОМОВЛЕНОСТЕЙ у чотирикутнику В.Янукович – «опозиційна трійка»? Без найменшого, фактично, урахування думки як виборців, котрі мають усе це «з ентузіазмом підтримати», так і навіть рядових членів самих же опозиційних партій?..
 
Чи хтось мене хоче переконати, що публікуючи 01 квітня в Інтернеті спільне відео-звернення до киян із закликом прийти наступного дня до Верховної Ради В.Кличко, О.Тягнибок та А.Яценюк не мали при цьому уявлення, хто за місяць по тому має стати кандидатом у мери, якого підтримає кожна з цих політичних сил? Якщо ж таке уявлення вони мають, то чому це прізвище (або прізвища?) не називається прямо? Мені «рано знати»? Ми повинні виходити на мітинги на підтримку «кота у мішку»?
 
І чим це ставлення до киян «демократичної опозиції» відріжняється від ставлення до нас же, як до «бидла», з боку «ригів»?
 
Цілком очевидним уявляється, що:
1) висування УДАРОМ та «Батьківщиною» в київські мери двох різних кандидатів веде до перемоги когось «типу Льоні Чернівецького» або того ж таки О.Попова – себто повторення ситуації п’ятирічної давности, політичної відповідальності за яку тоді, до речі, так ніхто і не поніс. Натомість, ті ж люди (Турчинов, Кличко) намагаються «вершити долю Києва» і тепер;
2) «узгоджений кандидат» двох вищеназваних партій в умовах нав’язаного громадянам «вибору» між ним і будь-яким представником ПР виграє вже лише тому, що метою 80% відсотків виборців є саме у будь-який доступний та не пов’язаний з небезпекою спосіб висловити свій протест проти політики В.Януковича і ПР.
 
Відтак, питання «відновлення у Києві демократії» полягає НЕ в проведенні «договірного матчу» з «призначення шляхом виборів» очільника міста, кулуарно погодженого між Кличком, Яценюком та Януковичем, а в тому ЯК МАЄ ВИЗНАЧАТИСЯ ЦЕЙ САМИЙ «ПОГОДЖЕНИЙ ОПОЗИЦІЙНИЙ КАНДИДАТ».
 
В «усьому цивілізованому світі» для вирішення таких питань поступово набуває загального поширення одна «базова практика» - «перед-виборів», «попередніх виборів» або ж «праймеріз». У яких, приміром, могли б узяти участь члени все тих же представлених у ВРУ опозиційних партій, а також – певне ширше коло громадян, яких вони до них залучать: за рекомендацією, приміром, якихось громадських організацій або й просто «за заявочним принципом».

Тоді ми справді знали б, що представником «демократичної опозиції» на київських виборах дійсно є ДЕМОКРАТИЧНО ВИЗНАЧЕНИЙ кандидат, а не ПОГОДЖЕНА З В,ЯНУКОВИЧЕМ кандидатура, котра вдаватиме із себе «принципового опонента влади».
 
І те, що станом на 02 квітня «сторони ще остаточно не домовились» якраз дає нам для створення відповідного прецеденту пригожий шанс.
 
ПОКИ ЩО Ж, дозволю собі сформулювати у формі кількох коротких пунктів те, чому таким кандидатом НЕ МОЖЕ БУТИ «той, про кого останнім часом пишуть усі»: а саме цукерково-автобусно-теле-жунально-аграрний магнат Петро Олексійович Порошенко, на кандидатуру якого всі в «трійці» нібито згодились. Ось тільки чомусь трохи ніяковіють прямо та відверто сказати про це усім нам.
 
1. П.О.Порошенко ще буквально «до вчора» (якщо бути точним – то до 24 грудня 2012) був міністром уряду Н.Азарова, причому ПРИЄДНАВСЯ ДО УРЯДУ 23 березня 2012 року, коли лідерка очолюваної зараз де-факто А.Яценюком «Батьківщини» Юлія Тимошенко давно вже СИДІЛА В ТЮРМІ. Цей учинок у будь-якому нормальному ПОВАЖАЮЧОМУ СЕБЕ демократичному суспільстві очевидно виключав би САМУ МОЖЛИВІСТЬ його балотування на якісь посади від «опозиції» знов. Про це якось незручно навіть і говорити, а можна лише із сумом констатувати факт, що для «великої трійки української опозиції» питання «налу» відверто замінило вже будь-які політичні чи етичні принципи.   
 
2. Будучи великим підприємцем та одним з тих, кого «в народі» називають «олігархами», П.О.Порошенко ЯВНО може використати владу київського міського голови для сприяння розвитку свого власного бізнесу, або іншими словами – ОСОБИСТОГО ЗБАГАЧЕННЯ. Для людини, яка володіє основним на Україні підприємством – виробником мікроавтобусів цей конфлікт інтересів лежить на поверхні аж настільки, що про нього знов-таки просто незручно писати. Чим, взагалі, ідея Порошенка, яко бізнес-мера Києва, відріжнятиметься від сучасної практики «сім’ї Януковичів» у всеукраїнському масштабі? А раз так, то чим від г. Януковича, в разі підтримки такої кандидатури, відріжняються і «шановні панове» Яценюк, Кличко і Тягнибок?  

3. П.О.Порошенко наприкінці 2005 року став одним з головних фігурантів скандалу в «помаранчевій владі», коли був названий своїм власним другом і сподвижником Олександром Зінченком в числі т. зв. «любих друзів», які використовують президентські повноваження В.Ющенка для власної економічної вигоди. Чіткої відповіді на ці звинувачення не отримано і тепер, прямої публічної дискусії ПО СУТІ ЇХ – не відбулось.

4. І, нарешті, ЯКБИ ВСЬОГО, переліченого в пунктах 1 – 3 НЕ БУЛО, цілком достатньою причиною, аби назвати П.О.Порошенка людиною, НЕ ПІДХОДЯЩОЮ для виконання обов’язків мера Києва, є ЙОГО ВЛАСНЕ СТАВЛЕННЯ ЗАРАЗ до своїх споживачів (в тому числі – тих самих киян) та свого «купецького слова». Як пам’ятаємо, восени минулого 2012 року розгорнувся скандал в зв’язку із заміною, на підставі сумно відомого антиукраїнського мовного закону Партії Регіонів, найвідомішим підприємством  Петра Порошенка Roshen основних найменувань на упаковках їхньої кондитерської продукції з української мови на російську.

Тоді Петро Олексійович публічно заявив, що це рішення буде переглянуте. І що ж? Пройшло понад чотири місяці, а ситуація з найменуваннями цукерок, тортів та чоколядних батончиків лишилася в такому ж стані. Екстрачорна чоколяда все ще є «экстрачорным шоколадом», у чому кожен киянин може переконатися сам, відвідавши будь-яку з фірмових крамниць Roshen (приміром, – Бесарабській плоші, біля відомого ринку) або ж – і просто будь-який найближчий супермаркет.

Якщо тепер П.Порошенко настільки зневажає своїх співгромадян-українців ЯК СПОЖИВАЧІВ, що кожного дня мають змогу «покарати його за це гривнею», (справедливо) вважаючи, що ми, українці, послуговуючись мовою його друзів із ПР, є тим «бидлом», що завше «жертиме, що дають», то які НАЙМЕНШІ підстави є в будь-кого з нас вважати, що він буде більш сумлінним у виконанні перед нами ж своїх обов’язків уже як мер, політична відповідальність якого настає лише раз на 5 років?..