Роздержавлення - на свободу чи на мороз?

В Україні почався процес роздержавлення комунальних ЗМІ

Яка несправедливість: у районної влади забирають ручного песика - комунальну пресу. Це ж нікому буде ні носик  полизати, ні опонента районного масштабу обгавкати. 

Районна газета - це такий собі апендикс, важливість якого до кінця не з'ясована: потрібна вона чи ні? 

Якщо взяти до уваги, що про бабу Шуру з Красного, якій сусід-фермер свинарник під самі вікна спальні підніс, нехай, нюхає, як пахнуть гроші, ніхто, крім місцевого "брехунця", не напише, то й треба. Бо хіба мало в окремо взятому районі корупції, зловживання владою чи банальної аморальщини? 

Та давайте будемо чесними. Давно районні газети на ці теми не пишуть. Їх поставили, як науку генетику за сталінщини, у таку позу, що розігнутися буде надзвичайно тяжко: на хребті горб виріс від постійого згинання. 

Зараз усі кричать: районна преса задихнеться без дотації, де їй узяти стільки реклами? Не про рекламу потрібно зараз хвилюватися, вона знайдеться. А про - мужність нарешті говорити правду. Чи стане  снаги роздержавленим газетам, які про владу до сьогодні писали, як про мерців, - або нічого, або тільки гарно? Чи вистачить сміливлості запитати у голови районної ради чи районної державної адміністрації, мера: от ви задекларували дві тисячі зарплати, а їздите на автомобілі вартістю 200 000 гривень. Звідки такі доходи? Чи зможе місцева преса поцікавитися у начальника земресурсів, на які трудові доходи вона купила мобільний телефон за штуку баксів й автомобіль- найкрутіший в районі, навіть у начальника митниці такого нема? Чи зможе дійти районний журналіст аж до Президента, щоб дізнатися: а чому, власне, в курортній зоні, за кілометр від оздоровчих таборів, сіють рис? Або: чому губернатор роздає гектарами на узбережжі Джарилгацької затоки землі під "дачні" будиночки? І таких запитань - прірва. 

Оце нещодавно я випадково потрапила на якесь збіговисько до районної державної адмінстрації. Бачили б ви, з якою безсовісною вальяжністю зайшов до зали наш голова районної ради. Запанів. Перетворився на брутальне бидло, а ще років зо два людиною був. Ось що робить із нормальними людьми вседозволеність і ручна преса. Бо ж будь-яка нарада, яка проходить в нашому районі, - мало не історична. Кожний "пук" влади - тільки задля добробуту населення. І ось таку священну корову - районну газету, потрібно "пустити під ніж", себто відпустити на власні хліба. Чи готова місцева влада - нелякана, не критикована, не розвінчена, - на це? Чи не боляче їй буде читати, що займається окозамилюванням, її потуги даремні, і вазгалі, час міняти особистостей на більш тямущих і дієвіших?

Якщо хтось сподівається, що з роздержавленням все лишиться так, як є, можу з радістю запевнити: отоді настане крах. Бо не буде грізного наказу зверху всім держслужбовцям підписатися на газету. І піарити "за так" місцевого начальничка - собі у збиток. Не купуватимуть такої газети люди. 

Звичайно, в Америці газетний бізнес має іншу структуру. Там немає центральних газет, є лише регіональні. У нас районній газеті доведеться штовхатися ліктями із акулами газетного бізнесу, але то дрібниця: фото любимого онука переважить будь-яку сенсацію планетарного масштабу. Звичайно, треба буде подбати і про інтернет-версії, і планшетні та ай-фонні... Це, звісно, давно зробила менська газета "Наше слово", але ж не всі аж настільки продвинуті. 

Комунальна преса - як та дівка на виданні, давно перезріла. Суспільство має рухатися вперед, і які би плани не таїла в душі влада, відпускаючи малотиражки у вільне плавання, з цього може вийти толк.