Нахлібники та просирачі

Українське суспільство не хоче змін, бо більшістю брутально і емоційно відкидаються всі заявки на зміну суспільного устрою з боку меншості інакомислячих, інакших за світоглядом, почуттями та життєвою стратегією людей, які прагнуть жити не за інерцією і не за звичкою, а відповідно до своєї доброї волі, відкриваючи для себе нові ідеї та нові почуття.

Локальні новації не зустрічають розуміння та широкого схвалення. Люди вважають правильним жити, як завжди, а протестують проти наслідків власної інерційності – погіршення власного життя. Адже будь-яка традиція ламається, коли люди перестають щоденно розвивати її новими вчинками, узгодженням своєї волі та потреб з волею предків та інтересами нащадків.

Хто не хоче мінятися, коли все життя веде до змін, той шукає винних у тому, що життя не стоїть на місці. І воює зі змінами.

Наприклад, доба совєцьких нафтодоларів скінчилася, золоті птахи МВФ все рідше прилітають з жирними черв’яками у дзьобах до нашого гнізда. Тому держава не може щедро годувати «лагерною пайкою» мільйони пасивних нероб за одну лише підленьку лояльність та стукацтво – тепер кожному українцеві треба самостійно, осмислено та дієво турбуватися про свій добробут і добробут тих, хто нам не байдужий.

Але нахлібники держави не переварюють даність, що халява скінчилася.

І перші з цих нахлібників – можновладці, державні, корпоративні, церковні; службовці та служителі, копійчані зверхні «благодійники», менеджери, авторитети та «загальновизнані експерти» і «зірки», які обвішуються ультрамодними позолоченими прибамбасами, щоб «виділятися» з натовпу.

Насправді їх «відмінність» лише зовнішня, в душі вони такі самі бездумні нахлібники, пожирачі майбутнього та просирачі шансів власного розвитку, що й решта людей, яких вони горделиво вважають «жлобами», «гопниками», «бидлом».

Яка головна претензія протестуючих до влади? Те, що при владі «ненормальні», «не такі, як всі».

Владу морально знищують за те, що вона, нібито, хоче чогось іншого, ніж народ, і тому, нібито, підтримує зміни на гірше. Хоча більшість при владі така сама інерційна, що й протестуюча більшість на вулицях.

Різниця лише в тому, що влада шукає винних в народі за «саботаж реформ», а народ шукає винних у владі за свої злидні, неосвіченість, схильність до простих рішень – насильства, споживацтва, бездумності життя. 

Звісно, що у цій ситуації загальної пасивності та бездумного халявництва ростуть анархічні настрої, політика перетворюється на свавілля, її починають робити «спортсмени», а не мислителі.

Коли розум спить, приспаний самозапереченням та нестриманими позивами шлунку, на політичну сцену виходять чудовиська.