Нам потрібна КПРС

Багато українців засудили радянське минуле, але жити за новими принципами ми так і не навчились. Пошук вождя, який вирішить всі проблеми і позбавить необхідності думати, продовжується...

Ми хочемо бути вільними. Виступаємо за свободу слова, любимо покритикувати владу, пожалітися на погане життя де-небудь на кухні, і головне, хочемо щоб ніхто нам жалітися на свою погану долю на тій же кухні не заважав.

Ми вважаємо себе патріотами. Ходимо у вишиванках, що вже практично стали трендом, намагаємося на словах любити Т. Г. Шевченка і не втрачаємо нагоди на День Незалежності публічно заявити кілька популістських пафосних фраз як данину «моді» на патріотизм.

Ми хочемо у Європу. Причому «Європа» тут – це приблизний образ країни, де можна мало працювати, багато заробляти, вільно жалітися на кухні, отримувати халявні субсидії і пільги. Ну просто такий собі соціалістичний рай.

Ми хочемо хорошу владу. Під «хорошою» тут розуміється окрема абстрактна каста людей, які повинні нас дуже любити, самовіддано працювати заради неньки України (фактично заради нас особисто), бути чесними, справедливими, прямо таки кланятися народу і одночасно вирішувати всі наші проблеми.

Ми хочемо сильну владу. Бо не дарма кажуть люди старшого покоління «вот прийшов би Сталін (Лукашенко, Брєжнєв), то він би порядок навів». Нам потрібен порядок. І бажано, щоб цей порядок поширювався не на нас, а на «буржуїв», євреїв, олігархів, багатого сусіда, депутатів, але не на нас. Своїм все, чужим закон. Таке бажання порядку зумовлене не прагненням правової держави, а банальною заздрістю. Бо зловтішання від того, що «в сусіда корова здохла» в українців, на жаль, є. І буде.

Під словом «ми» я розумію переважну частину населення України. Звичайно, є і не демократи, є і не патріоти, є люди, що мислять раціонально і не зловтішаються з невдач інших. Є такі, хто справді розумію, що таке бути громадянином успішної країни. Але вони не мають вирішального голосу на виборах і часто тонуть у сірій масі «громадського спаму» замість думки. Ну і, звичайно, є ті, кому "все пофіг". І їх теж немало.

Ностальгія по СРСР часів Брєжнєва є у великої частин українців. Бо тоді була ілюзія спокою і благоденства. Можна було відносно небагато працювати, відносно немало отримувати і не думати про глобальні речі. Все на себе намагалася на себе брати одна з найбільших в світі партійно-бюрократична машина.

Кожна нормальна людина відчуває відразу до сталінських репресій і всіх жахів "воєнного комунізму". Але, на жаль, велика частина українців жаліє, що Радянський Союз розпався. Жаліє тому, що там було все зрозуміло. Там пропонували готові відповіді.

Людям давали мету - будувати комунізм (мета ідіотська, але це все ж краще, ніж невизначеність).

Людям давали спецпайки, квартири, прикріпляли до певного заводу, тобто продумували все життя наперед. Так простіше. Бо насправді далеко не всі народжені для свободи, для відповідальності за власне життя. Особливо в сучасній Україні.

Людям давали можливість розповідати антирадянські анекдоти на кухнях, але всіх, хто публічно пропонував конструктивну альтернативу режиму, тобто дисидентів, жорстоко знищували. І більшість суспільства була задоволена. На дисидентів дивилися як на диваків, їх не розуміли (наразі ситуація кардинально не змінилась і побиття журналістів "тітушками" викликає значно більший резонанс, ніж проект тієї чи іншої реформи).

Ностальгію мають люди різних категорій. Багато їх серед прихильників Батьківщини, УДАРу, Свободи, Парії регіонів, КПУ. Просто образ вождя і його "молодої команди", які про всіх повинні подбати, у кожного різні. Від Бандери до Сталіна. Ми чекаємо супермена, а не того, хто скаже правду про кризу в країні. Ми не підтримуємо конструктивних партії, що говорять про повільні, складні і болючі перетворення, не сприймаємо реалістів. Ми хочемо ілюзію і комфорт. Тому нам потрібна КПРС.