ТРЕТЯ РЕСПУБЛІКА ПОСТАНЕ ІЗ БЕЗКОМПРОМІСНОЇ БОРОТЬБИ ЗА ІНТЕРЕСИ УКРАЇНЦІВ

За «суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу» Конституція України: Стаття 1

28 червня 1996 року 5-та сесія Верховної Ради України 2-го скликання ухвалила Конституцію України  остаточно, як тоді думалося, поставивши крапку над радянським минулим. Фактичне здобуття незалежності завершилося її формальним узаконенням.

Але минуле не покинуло Україну. Воно, як міфічний вовкулака, трансформувалося  із російської колоніальної адміністрації у  представників нової української влади: колишні партноменклатурники перейшли працювати у державні органи влади, колишні кагебісти стали есбеушниками, колишні директори заводів і фабрик стали керівниками акціонерних об’єднань, і всі вони разом, у хтивому екстазі, зайнялися улюбленою справою ‒ приватизацією загальнонаціональної власності. Так «слуги народу» стали «господарями» народу.

Вони створили комуністично-капіталістичного мутанта: псевдодемократичну олігархічну систему ‒ де більшість власності сконцентрована у руках невеликого (закритого) кола людей;  де замість конкуренції, як основи розвитку суспільства, паразитують різноманітні монополії;  де замість забезпечення соціальних і культурних потреб українського народу продовжується політика грабунку і русифікації; де катастрофічне зменшення чисельності українців доповнюється політикою свідомого «оглуплення» молоді.  І т.д., і т.і.

Соціальним наслідком паразитичного панування олігархів стало різке  майнове розшарування населення ‒ невеличка група людей непомірно збагатіла, а більшість населення України зубожіло, опинилось на межі фізичного виживання. Звичайно, це не могло пройти безслідно: масова люмпенізація населення спровокувала негативне ставлення народу до влади, яке можна описати одним словом - відторгнення.  Як це не прикро визнавати, але масова свідомість українців в значній мірі екстраполювала негативне ставлення до можновладців на державу загалом. Десятки соціологічних досліджень вказують на гранично низький рівень довіри населення до усіх органів влади: законодавчих, виконавчих (центральних і місцевих), судових.  Влада у всіх її вимірах сприймається суспільством як небезпечна, а то й ворожа простій людині.

Це надзвичайно загрозливе поширення нігілістичних настроїв населення щодо власної держави, небезпечніше, ніж усі разом узяті пропагандистські кампанії антиукраїнських сил, бо підриває державну безпеку України із середини.

У юриспруденції для описання дієвості правового суспільства послуговуються терміном «легітимність». Сам термін походить від  латинського слова «legitimus» ‒ згідний із законами, законний, правочинний.  Він означає те, що «державна влада легітимна в тому випадку, якщо суспільна думка оцінює її як таку, що відповідає нормам соціальної справедливості». Звідси ‒ підтримка з боку населення, його свідоме і добровільне підпорядкування державно-владним велінням, які сприймаються не тільки як законні, але й як необхідні, виправдані, обґрунтовані. У свою чергу це надає державній владі усталеності та стабільності. Інакше кажучи, за словами Червяцової А.О., «легітимна державна влада ‒ це така влада, яка з двох основ, що забезпечують авторитет держави - сили переконання і сили фізичного примусу,- спирається, головним чином, на першу з них».

Якщо ж суспільна думка не визнає за владою легітимності, тобто її справедливих дій щодо більшості населення, тоді країну огортають передреволюційні настрої. А від передреволюційних настроїв  до «революційної ситуації» ‒ один крок.

І якщо станеться вибух, то він може бути як вивірено хірургічним, що позбавляє організм «злоякісної пухлини», так і саморуйнівним, що знищує увесь організм. Найнебезпечніше у цій ситуації нічого не робити, пустити процес на самоплив.

Часопис «Український тиждень», № 21 за 05 червня 2013 року, розмістив на своїх сторінках редакційну статтю під назвою «План "Б": Україні потрібна дерадянизація і дерусифікація». Солідаризуючись із основною частиною статті та «аксіомами» запропонованими журналістами українським політикам, хотів би продовжити розпочату ними дискусію.

Гаразд! У найзагальніших формах спільними зусиллями ми описали проблему, що заважає Україні розвиватися ‒ це олігархічна пострадянська політична система. Основою цієї системи є олігархічні партії синьо-білого і помаранчевого ґатунку, які замінюючи одна одну при владі не змінюють ситуації в державі. Звідси логічний висновок: нам необхідно міняти не окремих політиків, не окремі партії, а саму систему, що продукує деградацію українського суспільства.

Яким має бути інструмент, за допомогою якого ми зможемо позбавитись від цього паразитичного мутанта? Демократія володіє універсальним інструментом оновлення суспільства - демократичними партійними виборами. На відміну від попередніх, ідеологічно безальтернативних виборів, ми повинні, нарешті, запропонувати народу яскраву світоглядну альтернативу нині діючим олігархічним структурам.

Як відомо, політичні партії є серцевиною будь-якої політичної системи, а сучасні олігархічні партії є основою відтворення сучасної олігархічної політичної системи. Такі структури позбавлені основного принципу демократії - виборності. Олігархічні партії жорстко керовані згори, і як у внутрішньопартійному, так і загальнонаціональному аспекті, лише імітують принцип виборності. Усі основні рішення (і політичні, і кадрові) приймаються невеликою групою олігархів, що фінансово утримують ці партії, а партапарат лише слухняно їх виконує. По-іншому й бути не може, бо будь-яка демократія моментально виб’є з-під них ґрунт, зробить партії неконтрольованими, а насамкінець - позбавить влади. Тому внутрішньопартійна виборність є ахіллесовою п’ятою олігархічної системи, сюди ми і повинні вдарити.

Патріотичним силам необхідно створити яскраву демократичну альтернативу олігархічним силам та «русскому міру». Народ має побачити, що ми не лише словом, але й ділом інші. Будівництво масової політичної партії нового зразку потрібно почати із відкритих демократичних (конкурентних) виборів керівних органів всередині партії. А після цього  приступити до перезаснування держави.

Радикальну заміну олігархічного режиму справжньою Українською Державою можна маніфестувати як проголошення Третьої Республіки ‒ Української «суверенної, незалежної, демократичної,  соціальної, правової Держави». До речі, проблему перезаснування держави сьогодні проговорюють багато демократично налаштованих політиків, зокрема, і  Юрій Луценко, і я про це писав ще кілька років тому у виданні «Літературна Україна».

Після приходу до влади, а це обов’язково відбудеться найближчим часом, національно-демократичним силам необхідно буде радикально оновити всі пострадянські структури влади. І, спираючись на підтримку більшості народу, це буде зроблено. У сфері боротьби з корупцією, за приклад можна буде взяти успішну модернізацію грузинської міліції Михайлом Саакашвілі. Головне, оновлюючи українську політичну систему ми повинні пам’ятати, що нашою метою є не руйнування держави, а її вдосконалення. Мусимо пам’ятати, що живемо не в абстрактному, а цілком реальному світі, де кожен геополітичний суб’єкт має власні інтереси, які можуть радикально не сходитись з нашими. І ці сили завжди готові скористатися нашими помилками, нерішучістю, непослідовністю, щоб завдати нам якнайболючішого удару.

Тому, перефразовуючи слова Аристотеля, скажемо, що Українська держава - це більше, ніж сума запланованих реформ. Українська держава ‒ це не тільки інструмент реалізації національних інтересів, це органічна єдність народу, середовища його проживання і ефективної політичної системи. Українська держава - це «священний ковчег» для історичного буття української нації.

На завершення варто зауважити, що найдосконаліші плани реалізовуються лише за умови наявності адекватних виконавців. У політичному сенсі - за наявності відповідного історичним завданням партійного проводу. Під проводом я маю на увазі не керівні партійні структури, а ширше явище: політичний актив партії, що утворює осердя будь-якої дієвої організації. Від його волі, жертовності, розсудливості залежить, чи здатна політична організація ставити перед собою стратегічні цілі і досягати їх, чи - ні.  Такий актив був у Народного Руху України в період проголошення незалежності. Саме він зумів у непростих умовах здобути найвеличнішу перемогу в історії України.

Витворення такого партійного активу можливе лише у безкомпромісній боротьбі з ворогом. Досягнення духовного стану, що мобілізує в людині усі сили, дає їй можливість підійматися над власними недоліками ‒ рости. Про це образно говорив Василь Стус, що «У  власне  тіло  увійти // дано лише несамовитим». І це вірно для усіх часів. Ми повинні зжити рабську психологію покірності несприятливим обставинам, що домінує у масі народу, нам необхідно культивувати психологію переможців. Плекати готовність до безкомпромісної смертельної війни з ворогом. У такій боротьбі сильні стануть сильнішими, а слабкі відійдуть геть.

Україна кличе нас звільнити її від окупантів. І кожен, хто має гаряче серце і чисті помисли, зобов’язаний відгукнутись на цей заклик.

Боже, не літости - лютости,

Боже, не ласки, а мсти,

Дай розірвати нам пута ці,

Ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

Дай стрепіхати й стогнів,

Душ смолоскипи розмаяті

Між чужинецьких огнів.

Пориве, пориве, пориве,

Разом пірвемося в лет.

Бач, - розтилається зорево,

Хоч і на смерть,а ‒ вперед.

Благословенна хай буде та

Куля туга, що разить

Плоть, щоб її не марудити

В передчеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

Лютости всенаученної

Нам на всякчас відпусти.

(Василь Стус)