У першій частині я спробував проаналізувати початкові етапи становлення активного учасника і організатора «врадіївської ходи» Василя Любарця в якості борця за права і свободи. Як уже зазначалось, В.Любарець, у минулому випускник Київського військового училища зв’язку, згодом - офіцер на надсекретному вузлі зв’язку Генштабу СРСР, а з 1991-го – уже незалежної України, з’явився у протесаному середовищі з часів акції «Україна без Кучми». Потім був Помаранчевий Майдан і активна участь у протестних акціях.
Невідомою складовою біографії американізованого українця залишався період з 90-х практично до початку 2000-х років. Де в цей час перебував зв’язківець із надзвичайно високим рівнем допуску до державних таємниць, чим заробляв на життя і яким чином знову з’явився в гущі подій, мова йтиме далі.
Отож, після закінчення училища і призначення на один із численних у той час вузлів спеціального супутникового зв’язку, Любарець робить звичайну для радянського офіцера кар’єру – від посади до посади, від зірочки лейтенанта до капітана і вище. Служба в радянські часи давала не тільки стабільність у завтрашньому дні, але й суттєві соціальні переваги. Однак амбітний і доволі молодий за віком офіцер вирішив залишити службу і у 1993 році звільнився за власним бажанням. Часи тоді були нелегкі і середньомісячна зарплата військового чи державного службовця складала чи то 20, чи то 30 доларів на місяць. При цьому один комерційний рейд у Югославію чи Польщу міг принести вдалим перекупщикам суму в четверо, а то й п’ятеро більше. На рішення Любарця вплинуло чимало факторів, однак саме факт проходження служби на секретному об’єкті відіграв вирішальну роль у формуванні його нового життєвого кредо.
Після 1993 року Любарець активно береться за самоосвіту у Київській вищій школі управління і права, згодом – у Київському інституті релігієзнавства, у той же час налагоджуючи необхідні зв’язки у середовищі науковців і вчених. Ці знайомства в подальшому будуть активно використовуватись Любарцем в роботі за новим призначенням, але про це пізніше.
Саме у цей період з’являються перші ознаки того, що Любарцем активно зацікавились представники добре знаного з фільмів відомства із «страшною» для обивателя назвою «ЦРУ». Час був нелегкий, кошти на освіту теж на дорозі не лежали. Саме під час чергової поїздки Василя Любарця на численні семінари, які активно реалізовували у 90-х роках американськими неурядовими організаціями, ймовірніше за все й помітили «специ» з Американського Розвідувального Управління відставника-зв’язківця, який володів інформацією про надсекретні розробки в галузі супутниково-телекомунікаційних оборонних систем Союзу, які перейшли у спадок Україні.
Після відповідної ідеологічної обробки та, ймовірно, матеріального заохочення, Любарець продовжує активну участь у семінарах та навчаннях в Україні і Росії з цікавою тематикою «побудова демократичного суспільства», звісно ж, організованих на ті ж грантові американські гроші.
Однак це, як згодом виявилось, було тільки поверхневою обробкою нового прихильника американського способу життя. Для практичного закріплення знань і подальшого глибинного стажування Любарець потребував отримання спеціальних навичок і знання іноземної мови, що було неможливим у тогочасній Україні. Як наслідок, - кадровий офіцер Радянської, а згодом – Української армії виїжджає у Сполучені Штати Америки, де й продовжує здобувати необхідні для нових господарів навички і спецпідготовку.
Історія світового шпигунства знає чимало фактів, коли залучення на сторону «потенційного ворога» відбувались із залученням компроматів, доларових дипломатів чи просто обіцянок щасливого апіталістичного життя «за бугром». У нашому ж випадку, ймовірно, головну роль у становленні Любарця-агента відіграли власні нереалізовані амбіції на батьківщині і бажання утвердитись в якості лідера.
Як складалась подальша доля новоспеченого «полковника Пеньковського», який у 1961 році ініціативно запропонував свої послуги одразу ж ЦРУ і британській МІ-6, читайте у наступному матеріалі.