Продовжуючи три попередні частини розповіді про організатора і керівника «Врадіївської ходи» Василя Любарця, дивним чином громадянина Сполучених Штатів Америки, у минулому кадрового офіцера військ секретного зв’язку при Генштабі СРСР, який на початку 90-х виїхав у США ніби то у приватних справах, задаю вкотре собі запитання – кому і з якої радості знадобилось допомагати радянському офіцеру-зв’язківцю за «просто так» влаштовувати своє життя за океаном.
У третій частині я достеменно описав цей шлях Любарця, окремі моменти його життя за кордоном, період, коли він потрапив у поле зору американських спецслужб і проходив відповідне навчання на території США.
Історія не була б такою резонансною, якби не участь Любарця у «Врадіївській ході», фактична координація дій протестувальників під час штурму уже Фастівського райвідділку міліції, подальша організація безстрокового протесту на Майдані Незалежності у Києві, арешт на 10 діб згідно рішення суду і факти подвійного громадянства, підтверджені самим Любарцем як під час ходи її учасникам, так і після звільнення з СІЗО 1 серпня.
Але повернемось безпосередньо в переддень 7 липня, дати, коли Любарець розпочав реалізацію проекту під назвою «Врадіївський марш» чи то хода. Відомо, що сам американський громадянин Любарець у минулому уже залучався до протестів в Україні як під час «помаранчевого майдану», так і в зимовому «податковому майдані».
І якщо під час першого проекту, названого згодом «Помаранчевою революцією», яка була зроблена на американські кошти і за сценарієм американських консультантів, Любарець відігравав скоріш за все роль статиста і консультанта, у другому «майдані» - виконував аналогічну консультативну функцію, то уже під час «врадіївських подій» йому було доручено самому організувати і очолити протест, який, за задумом іноземних сценаристів, просто зобов’язаний був перерости у чергову революцію із залученням по шляху просування численних невдоволених владою та «міліцейським свавіллям». Для цього і був вкотре доправлений на колишню Батьківщину громадянин США Любарець.
Прорахунок у настроях населення і його політичній активності, а тим паче – протесаному потенціалі, був помітний із самого початку. Вирушивши із Первомайська, малочисельна група «ходівників» під керівництвом Любарця являла собою загін «скаутів», які просто мандрують пішкодрала у теплу літню пору.
Як згодом зазначали самі мешканці Врадіївки, обурені дійсно нелюдським злочином місцевих «перевертнів у погонах», участі у ході НІХТО із односельчан НЕ БРАВ, оскільки у селі і без того багато роботи, та й бути заручниками політиків, які активно «злетілись» попіаритись на горі постраждалої дівчини, не хотілось. Забігаючи наперед, скажу, що уже на Майдані на фінальній частині акції, дійсно були присутні троє мешканців навколишніх сіл, однак задекларованої масовості Любарцю так і не вдалось досягнути. Американський сценарій єгипетської площі Тахрір в Україні просто не спрацював.
Дещо відійду від головної теми і спробую коротко змалювати перебіг самої ходи, цитуючи кореспондента неукраїнського інформагенства, а, зауважте, англійського «BBC».
«7 липня з центру селища на Миколаївщині вирушило близько двох десятків демонстрантів, однак 18 липня до столиці прийшли всього троє, власне, мешканців Врадіївки та околиць. Колона, що входила до Києва, помітно відрізнялася від тієї, що десять днів тому відходила з центру Врадіївки – не лише кількістю учасників, але й своїм зовнішнім виглядом. У столицю марш входив з великим транспарантом "Врадіївська хода проти свавілля міліції" з кількома депутатами парламенту від опозиції на чолі колони. Сергій Каплін з УДАРу пройшов з "врадіївцями" всю дорогу і навіть власним коштом допомагав її учасникам – купував спальники та їжу, взуття на зміну стертому та воду. Його колеги з "Батьківщини" - Микола Катеринчук, Роман Забзалюк, Леонід Ємець та Павло Петренко – долучилися до ходи лише на її "київському етапі".
Понад половина учасників маршу тримали в руках партійні прапори "Батьківщини" та УДАРу. Частина залучених партіями активістів, видавалося, були випадковими людьми на цьому заході. "Що написано на транспаранті, який ви несете?" – питаюся у двох юнаків у футболках "Батьківщини". "Те саме, що й на футболках, мабуть", – відповідає один з них, показуючи на напис "ВО Батьківщина" на грудях. "Це – захід простих людей, але якщо вони виражають свій протест, підтримуючи акції опозиції, то ми не можемо їм цього заборонити", – розповідає пан Петренко.
Що ж спостерігаємо? Акція, яка на початковому етапі мала стати прикладом народного гніву, врешті решт знову стала політичною масовкою, яка втратила свій початковий сенс і аполітичне забарвлення. Так, зрештою, й було мабуть задумано сценаристами, які не бачили іншого шляху розвитку подій до всеукраїнських масштабів, як із залученням опозиції. Хоча, з коментарів кореспондента бачимо, що самі протестувальники толком не знали, що написано у них на плакатах. Дали прапор, заплатили гроші і сказали – вперед, бо так треба.
Хоча, з тих же коментарів кореспондента «BBC» бачимо рішучість у діях тих, хто йшов із Любарцем від Первомайська, мабуть, по заздалегідь розробленому плану самого Любарця. Цитую в оригіналі: «Будемо тут бунтувати, поки їх всіх не посадять. Поки влада не поміняється», – каже активіст Ігор, тоді робить паузу і додає: «Будем добиватись, щоб зняли президента». Логічне запитання – де «врадіївські перевертні», і де Президент, та й до чого тут «влада поміняється». Причинно-наслідкові зв’язки, шановні читачі. На площі Тахрір теж усе починалось із побитого до смерті єгипетського студента, а закінчилось ув’язненням Мубарака, багаторічного лідера Єгипту. Це і є американський шлях «повалення диктатур» і «встановлення демократії».
Що ж до ефекту масовості, то сценарій не спрацював чисто через примітивізм американців. Можливості політиків-опозиціонерів скористатись врадіївською ситуацією для всеукраїнських акцій ввійшли в конфлікт із літніми канікулами та страхом, що у цій ситуації дійсно доведеться щось робити. Тому офіційні політики послали в бунтівне село партійців десятого ешелону та вкотре «полякали» владу гучними заявами.
Опозиційні політики не вміють діяти у екстремальних ситуаціях, які можуть загрожувати їх фізичному благополуччю. Тому вони скористалися ситуацією для «галочки». У той же час більш маргінальні активісти показали свою готовність заробити коштів. Напевно, щоб стати такими як офіційні політики.
Доречно сказати, що на фінальному етапі один з лідерів «ходи», відомий по «податковому майдану», якого саме Любарець залучив до зазначеної акції, протестувальник О.Данилюк таки пересварився із «ударівцем» Капліним, бо той, бачте, у Києві організував уже альтернативну «Врадіївську ходу» біля МВС, залишивши на Майдані як Данилюка з його «спільносправцями», так і Любарця, який, через поламаний американською недалекістю менталітет, не міг второпати, куди ж поділась масовка.
Що трапилось згодом, відомо уже з телерепортажів. Спробувавши розбити намети без судового дозволу на проведення акції, Любарець і ще декілька учасників проекту були заарештовані і доправлені до київського спецприймальнику міліції, де утримувались протягом 10 діб. Саме у СІЗО Любарець вирішив застосувати ще один механізм, який, на його переконання, повинен був посилити ефект протесту – через незгоду із запроторенням його у спецприймальник Любарець відмовився від їжі і прогулянок. Мабуть, так було його проінструктовано на новій заокеанській батьківщині на випадок затримання.
Тут необхідно зауважити на ще одному важливому факті, - представники Посольства США, добре знаючи й про акцію, й про її ініціатора-земляка Любарця, жодним чином не втрутились у розвиток подій і не намагались звільнити американського громадянина з «кутузки». Чи не нагадує вам це добре відомий сценарій про шпигунів «під прикриттям» - якщо попався, Держдеп США нічого не знає, ні з чим не погоджується і нікого витягувати не буде - вибирайся як знаєш, ти ж АМЕРИКАНЕЦЬ. Звісно, нелогічно Посольству США визнавати причетність саме американця Любарця до організації протестів в заокеанській для них країні і втручання у внутрішні справи України.
Запитаєте, чому втручання? А як можна охарактеризувати дії іноземного громадянина, який підбурює народ іншої держави на повстання і повалення влади, при цьому мало не що десять хвилин консультуючись по телефону невідомо з ким, а точніше – з абонентами із США.
Не віриться, що пан Василь телефонував дочкам чи бізнес-партнерам в Америку, щоб похвалитись кількістю пройдених кілометрів за день.
Все ж таки арешт закінчився і американський громадянин у статусі звільненого вийшов на волю. Здивований наслідками власної ініціативи, Любарець ніяк не міг второпати, чому сценарій не спрацював, чому його не визволяв натовп «з лап міліцейського свавілля», чому ще досі в Україні не палають вітрини і не ллється кров. Щось пішло не так, десь прорахувались заокеанські інструктори. А значить, тепер самому треба розгрібати те, що трапилось і продовжити розвиток подій за власним сценарієм. Адже справжній «рейнджер» ніколи не відступає. Вдалось, мабуть, взнаки зомбування «міцними горішками» і «Рембо».
Саме з метою певного пояснення власної позиції та анонсування подальших намірів, Любарець 2 серпня організував проплачену прес-конференцію в інформагентстві «УНІАН», де зібрались представники практично усіх телеканалів і інтернет-видань. Одним словом, дійство це можна було назвати ТРАГІКОМЕДІЄЮ.
Уже на прес-конференції на запитання журналістів, хто ж він насправді такий, - американець, українець, військовий спец, який втік за кордон, адепт віри мормонів чи простий український хлопець Василь, що перейнявся долею Врадіївки, Любарець авторитетно заявив, що він все ж таки і військовий спец, і українець, і американець одночасно, ще й в придачу той же мормон.
Ще одна чемна пані з наштукатуреним тоніком обличчям і модними темними окулярами на голові, Віра Зам’яла, в ході запитань-відповідей заявила - ЛЮБАРЕЦЬ – ПАТРІОТ, А НЕ АГЕНТ ЦРУ.
От тут і нестиковочка вийшла – про агента її ніхто не питав, жодного запитання про спецслужби не було. Звідки у неї виникли асоціативні зв’язки з американською розвідкою, для мене досі залишається таємницею. Спостерігав цю прес-конференцію повністю у інтернет-трансляції і неодноразово фіксував тремтіння рук Любарця, а найбільше тоді, коли він демонстративно показав два паспорти поруч – американський і український. Хто пам’ятає 1991-й рік і ГКЧП, так само руки трусились у одного з «переворотчиків» Єнаєва, хочу можу й помилятись стосовно особи.
Після цього була спроба Любарця відповісти хамством на запитання журналіста, що подвійне громадянство в Україні заборонене. Пан Василь, втративши будь-яку орієнтацію у просторі і часі, чисто по-американськи заявив: «Я ЗАБОРОНЯЮ ВАМ ЗАБОРОНЯТИ». Повний фініш!
Зате у мене в процесі написання цього матеріалу неодноразово виникали запитання: що робить іноземець на території України, очолюючи акцію протесту?, хто фінансує саму ходу і малює її сценарій?, чому саме зараз Любарець опинився в Україні, а не перебуває за океаном?, чому у минулому українець з новим громадянством досі не позбавлений громадянства українського?, хто все ж таки стоїть за Любарцем і чому факт втручання у внутрішні справи європейської країни обійшовся ініціатору і керівнику протестів тільки у 10 діб арешту?, чому досі немає ноти протесту Міністерства закордонних справ і чому Любарець анонсує свої подальші дії щодо продовження протестів у столиці, закликаючи українців до нового Майдану та організації акцій громадянської непокори?
Запитань більш аніж достатньо, залишилось отримати відповіді на них і вкотре наголосити усім, хто прагне продовження «арабської весни» в Україні – КІНА НЕ БУДЕ, ми вже його бачили і досі відхаркуємо залишки «помаранчевого пійла», яким так щедро і на халяву частували український народ заокеанські демократизатори.
Ну а засланому козачку Любарцю бажаю щасливої дороги із квитком в один кінець, проводжаючи старим, але незабутим гаслом «ЯНКІ ГОУ ХОУМ».
P.S. На завершення серії матеріалів хочу побажати кожному українцю самотужки приймати рішення щодо того, як діяти, однак закликаю ніколи не вестись на обіцянки чи гарантії заокеанських «друзів», оскільки історію власної країни ми повинні вершити самостійно. В подальшому, у випадку з’ясування нових обставин щодо долі агента Любарця, залишаю за собою право продовжити цю серію … хоча маю велике сподівання, що Україна відтепер перестане бути полігоном для геополітичних ігрищ «світового лідера» і його сателітів.