Чому громадські діячі програють вибори?

В списках депутатів місцевих рад завжди повно бізнесменів, чинновників та колишніх правоохоронців. Проте дуже мало громадських діячів. Чому?

Перегляд списків депутатів місцевих та обласних рад завжди викликає в мене легкий смуток. Там можна побачити успішних бізнесменів, чиновників різного рангу, колишніх правоохоронців та військових. Багато з них може й непогані люди, що відносно постійно ходять на роботу, можуть виділити кошти на подарунки дітям-сиротам чи розщедритись на земельну діяльну під церкву. Проте їх ефективність у вирішені глобальних проблем регіону залишається вкрай низькою. Чому?

Бо насправді вони дуже рідко дійсно зацікавлені у їх вирішенні. Постійно погані дороги – це постійно гарні тендери. Хаотична забудова міста – це можливість для лобіювання свого будівельного бізнесу. Продовжувати ряд можна дуже довго.

Депутати такого типу можуть вирішувати лише ті проблеми, які не впливають на їх особисті фінансові інтереси. Тому дійсно сумно, що серед багатотисячної армії українських депутатів майже немає громадських діячів.

Чому ж ми маємо саме такі списки переможців місцевих виборів?

Причина перша – фінанси. Прості правила маркетингової війни Траута кажуть нам – щоб перемогти, необхідно мати більше ресурсів ніж супротивник. Громадським діячам апріорі складно конкурувати з власниками заводів, супермаркетів та базарів. Останні можуть завішати все місто бігбордами, організувати декілька концертів за участі суперзірок та найняти армію агітаторів.

Є й інший нюанс. Матеріальні цінності в громадських активістів рідко є пріоритетними. Це люди, які живуть роботою задля спільного блага, а не нового iPhonе. Вони можуть мешкати в скромних квартирах, їздити на стареньких авто, та носити добре вживаний одяг. У свідомості українського виборця – депутат, навіть сільскої ради, це символ успіху та заможності. Українці із заздрістю читають про закордонних високопосадовців, що їздять на велосипедах, проте ніколи не проголосують за «бідного» кандидата.

Причина друга – невідомий бренд. Інформація може бути дивною для громадських діячів, проте здебільшого про них ніхто не знає. Звичайно, що весь апарат міськради, судді, прокуратура та міліціянти добре знайомі з місцевими активістами. Проте вони наврядче проголосують за них на виборах. Для пересічного мешканця міста, активіст в кращому випадку існує в образі «місцевого божевільного», якому немає чого роботи, в гіршому «грантожера» чи агента «госдепа».

Активно ходити в народ, та розказувати про себе, активісти починають вже перед виборами, коли перше правило грає на користь більш забезпечених кандидатів. Не кажучи вже про роботу над власним брендом, в яку бізнесмени вкладають чималі гроші, а громадські діячі вважають непотрібною.

Причина третя – відсутність соціального замовлення. Що може запропонувати громадський активіст мешканцям? Лише свою чесну та сумлінну працю, але щоб привабити пересічного виборця цього недостатньо.

Уявімо собі, що ми звернулись до голови ОСББ та просимо допомогти вмовити мешканців обрати нас депутатом. Що може запропонувати громадський діяч? Якісно виконувати свою роботу, не красти гроші, і тоді через декілька років сума «не вкрадених» коштів буде такою, що дороги по всьому місту стануть трохи кращими.

Що натомість зазвичай обіцяє бізнесмен? За власний кошт поставити дитячий майданчик на прибудинковій території, чи виділити з бюджету гроші на ремонт однієї дороги, але тієї що веде до дачі голови ОСББ. Вгадайте кому він надасть перевагу?

Нажаль, в масовій свідомості все ще існує замовлення на «доброго пана», який є господарем міста, та «начальником» всіх його мешканців. «Пан» забирає в містян тягар відповідальності за власне життя, натомість отримує дозвіл на розкрадання міста та розвиток власного бізнесу за кошти громади. Це дуже зручна маніпуляція – скинути всі проблеми на депутата, потім гніватись чого він не хоче їх вирішувати, а потім простити його за черговий дитячий майданчик, чи плиту в гуртожиток.

Вплинути на першу причину можна, це доводить діяльність ДемАльянсу в Україні, та Навального в Росії. Другу можна нейтралізувати самоосвітою та консультаціями спеціалістів. А от третя – найскладніша. Патерналізм виховувався в населення десятиліттями, він став частиною культури та навіть отримав суспільне схвалення.

Це хвороба, що потребує інтенсивного лікування, та проблема яку нам ще доведеться вирішувати.