Владімір Путін: живцем не брати!

Сім років тому я написав есей «Персони. Емоції. Ґрати», який розпочинався словами: «Путін не впустив Порошенка». Цей опус було присвячено розширенню списку осіб, небажаних до в’їзду в РФ.

Сьогодні дозволю собі перефразувати: Путін опустив Порошенка! А разом з ним і кожного з нас – нині  в Україні сущих. Отже, Путін опустив Порошенка. Російське чиновництво безмірно віддане помислам і помисливості Владіміра Владіміровича. Приспішники керманича Росії вкотре засвідчили свій статус. І хоч особливого вибору в них немає, їх моральна стійкість вражає очевидністю. Емоційною вірністю. Сердечною чистотою. Авторитарною досконалістю…

Росіяни тріумфують, бо опустили олігарха. Та ще й українського (хоч би що там говорили, а Петро Олексійович один з небагатьох ділків такого калібру, хто не лише заробляє в Україні, проте тут же й живе). З погляду середньостатистичного росіянина, «олігарх-хохол» - це як сніг в Африці. Стихійно смішно та стихійно страшно водночас. Або те саме, що й безалкогольна Vodka. Ефект – прогнозований, але наслідки все одно – непередбачувані.

Утім, обставлено все так, ніби самому Януковичу дали відкоша (цукерками ж не обмежилися). Політики вже дали цьому свою високу оцінку, мовляв Віктор Федорович це людина, яка не боїться Путіна. А звичайні українці на таке митно-дипломатичне «ламання дров» здебільшого й уваги не звернули. От вона ментальна відмінність. Прірва. Між елітою і народом. Ми самі один одного вже давно оголосили персонами нон ґрата.

Коли кілька років тому я залишав Тбілісі, грузинські парламентарії (що майже місяць подорожували зі мною Джорджією) напівжартома-напівсерйозно заприсяглися персонами нон ґрата оголосити… веґетаріанців. А точніше, веґетаріанця. Мене. Моя карма знайшла свого господаря. Грузинська кухня розчарувала. Усі оті харчо, чахохбілі, мцваді, сациві, чанахі, хінкалі, гочі, дидгорі, кверебі, купати, мужужі, кубдарі й решта м’ясних блюд. Я ж зажадав риби, Господи прости!

Що тоді почалося! Для грузинів то був удар нижче пояса. Вони, на мій сором, просто глуму національних інтересів зазнали. Звихнулися на приниженні власної гідності. Ми несамовито змінювали вишукані духани, затишні хінкальні, фешенебельні ресторації в пошуках рибних страв, яких принципово та вперто не готують у тій частині Кавказу. Якби ж вони тільки знали, що через  рік я й оковиту пити покину!

Україна, як відомо, тишком-нишком здобула незалежність завдяки втраті статусу ядерної держави. Росіяни – суперетнос. Росія – супердержава. Вона продовжує володіти ядерною зброєю, але так легковажно розмінюється на стрілянину з гармат по горобцях (хай мені дарує Петро Олексійович). У той самий час, усе це на тлі відчутного розширення НАТО на схід, розміщення військових баз і систем протиракетної оборони в країнах Центральної та Східної Європи, зокрема Чехії, Польщі та Румунії.

Відтак ані нинішні фокуси ефесбешників, які почасти скидаються на державний тероризм, ані православний фундаменталізм «Русского міра», підтримуваний згори, ані пошуки власної месіанської ідентичності, приправлені безкінечними  військовими операціями не врятують Російської держави в її нинішньому стані. Саме тому принаймні дивно, коли московські державці замість розв’язання реальних проблем вигадують низку віртуальних. Виклики цієї доби (економічна та політична експансія Китаю, неконтрольована децентралізація влади, демографічний вибух серед мусульманських народів РФ з одночасним згасанням слов’янського населення, горезвісний алкоголізм, наркотична пошесть урбанізованих аґломерацій, еміґрація з політичних мотивів тощо) можуть стати більш загрозливими, ніж страхіття опричнини, палацових переворотів, бунтів, програних воєн, погромів, «кривавої неділі», повстань,  «воєнного комунізму», чисток, «великого перелому», заколотів чи перебудови. Невже важко, вкотре ставши на ті ж граблі, більше на них не наступати? Бодай не засівати ними цілі поля.

Закручування гайок  у Росії невідворотно призводить або до «смут», або до громадянських воєн та інтервенцій, або до руйнування держави загалом. І жодна митна перепона не завадить! Жодна персона нон ґрата тут ні до чого! Погортаймо хоча б шкільні підручники з історії сусідньої країни.

Як, зрештою, зі своєї так само. Коли раніше українців морили голодом, заарештовували, розкуркулювали, розстрілювали, запроторювали до Сибіру, переселяли цілими селами, просто садили за ґрати, то зараз всього-на-всього до колишньої метрополії не пускають. Живцем і в товарному еквіваленті.

Однак щось мені підказує, що цим спискам блокованих нема зупину. І кремлівські достойники про те, що я три роки тому пити покинув таки скоро вже дізнаються.