Камо грядеши, українська мово? Частина1

26 вересня відзначаємо Європейський день мов.

У середині 1990-х років серед західних науковців, журналістів і розвідувальних служб було популярним ділити Україну на дві приблизно рівні частини на підставі повсякденного вживання мови, а не «рідної мови», як у совєтських переписах.

Таке уявлення начебто підтвердило свою достовірність підсумками другого туру президентських виборів ще в липні 1994 року, коли Західна і Центральна Україна проголосувала за тодішнього президента Леоніда Кравчука, а південно-східна Україна – за Кучму. Утім, такий поділ хоч і зручний для західних політологів, однак не віддзеркалює складність і плинність реальної дійсності. У Києві одна третина говорить українською мовою, ще третина – російською, а решта – обома.

Немає жодного прямого зв’язку між ужитковою мовою та політичною лояльністю. Російськомовні громадяни можуть так само, як і україномовні, лояльно ставитися до України і бути прихильниками ЄС; а дехто з українських російськомовних та росіян стверджує, що дедалі більше людей із їхньої спільноти вважають себе українцями, бо їх обурює внутрішня політика Путіна та його ставлення до України. Справді, неоімперський авторитаризм Кремля, відчужуючи російськомовних мешканців України, може зробити її східноєвропейською Ірландією. Реґ Гіндлі, автор книжки «Смерть ірландської мови» (1990), зазначає: «Цілковита двомовність усуває будь-яку потребу в слабшій мові, яка належить після цього науковцям, духівництву чи якійсь іншій специфічній соціальній групі, але не всьому соціальному спектрові й ніколи не представляє більшості у відкритому товаристві звичайних рядових людей. На запитання «Навіщо вона?» майже неможливо відповісти, коли не залишається людей, спілкування з якими можливе тільки «старою» мовою».

Найбільш поширений коментар щодо мовної ситуації в Україні полягає в тому, що, по суті, мовної проблеми тут не існує, що вона штучно порушується і використовується винятково у політичних цілях. Парадоксальність такого коментування полягає у тому, що і у владних структурах, і в засобах масової інформації, і в науковому середовищі дискусія з цього питання набула вигляду безкомпромісної полеміки, яка, у свою чергу, має всі ознаки демонстративної фази мовного конфлікту або принаймні впертого протистояння на мовному ґрунті. Домінування у мовному просторі України фактично двох мов — української та російської зробило саме їх центральним предметом полеміки, а також розділило її учасників (переважно це представники політичних кіл та інтелектуальної еліти) на групи, що відстоюють ту або іншу модель державної мовної політики. Позиція кожної із груп ґрунтується на певній ідеології державо- та націотворення.

Серед поміркованих учасників лунають оцінки прихильників мовного статус-кво як «глашатаїв однобокої демократії», а також посилання на нерівномірність у забезпеченні прав російсько- та українськомовного населення. Таку апеляцію до прав людини вдало застосовує, зокрема, І. Дзюба: «Однією з причин стагнації, а навіть регресу (мається на увазі у поширенні української мови — А. Т.) є те, що кожен, навіть найобережніший крок у розширенні сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави».

На запитання «У чому полягає «гола правда» мовної епопеї?» оригінальну відповідь (значною мірою співзвучною з моїми розмислами; тому даруйте за розгорнуту цитату) запропонував Остап Дроздов: «У тому, що всі свідомі українці повинні не таврувати Колесніченка-Ківалова, а поставити їм пам’ятник із написом: «Дякуємо за чесність!». Я ніскільки не іронізую. Місяць тому я півтори години провів у товаристві з Колесніченком. Він не українофоб (хоча схожий). І не московський гаспид (хоча теж схожий на такого). Він просто ілюструє собою найбільш активний, найбільш впливовий і найбільш принциповий сегмент суспільства – «русскоязычную общность, которую тошнит от украинского, ибо оно, к сожалению, во многих своих проявлениях на самом деле тошнотворное». Цей сегмент суспільства бачить реальну двомовну Україну і хоче максимально ґвалтовно її легалізувати. Себто легалізувати себе самих у чужих, некомфортних і, безумовно, гірших українських реаліях. «Они не хотят жить под гнетом стрёмных украинских реалий». І вони мають на це право.

Російськомовні – сильніші, багатші, впливовіші, ідеологічніші. Русский язык – сильный, богат, влиятелен, идеологичен. В Україні російська мова беззастережно перемогла. Вона не друга. Вона вже давно безальтернативно перша. Потому что именно русский язык был и есть языком власти, денег, моды, престижа, успеха, отдыха, юмора и молодежи. Кому це не подобається – продовжуйте писати віртуальні протести у віртуальному Фейсбуці.

Трагізм мовної проблеми полягає в глухості. Нація потребує фахового отоларинголога. Ніхто нікого не чує і навіть не намагається. Офіційна статистика: майже 40% населення ніколи (!!!) не бувала в іншому регіоні своєї країни. Це означає, що в Україні апріорі не існує дифузії цінностей, комунікації ідентичностей, взаємообміну думок, експорту субрегіональних ментальностей. Нормальною мовою цей діагноз звучить так: кожен сидить у своєму автономному болоті та через три стінки заочно повчає, як хто має жити. Нація не творить СПІЛЬНОСТІ. Країна стагнує, адже всередині себе не спілкується, не контактує, не взаємозбагачується. І тому всі баталії навколо мови нагадують розмову глухого з німим. У ролі глухого – російськомовні, у ролі німого – україномовні. Отак і живемо в єдиній соборній Україні, яка замість того, аби бути спільним домом різних людей із різними цінностями, перетворилася на ізолятор тимчасового утримання.

Наступний трагізм мовної проблеми полягає в безкомпромісності. Все це виглядає, як «стінка на стінку» без права відступу. Победить должна только одна барикада. Украиноязычная баррикада вступила в бой с позиции полного аутсайдера. Самые слабые, пластилиновые, безпринципные и безпозвоночные люди в этой стране – україномовні. Щоб заробляти на дві тисячі більше, ніж у Львові, кожен другий львів’янин мчить до столиці, та залишає свою рідну мову в купе потяга на київському вокзалі. Нічого дивного, адже язык успеха и статуса в этой стране – русский. Кто хочет выглядеть селом неасфальтированным? Тож допоки українство є ось таким кволим, ображеним, безхребетним і неуспішним – так будет всегда. Титульна нація ще мусить добряче попітніти, аби не бути титульною нацією лузерів і невдах.

А тепер гляньмо на мовну проблему очима російськомовного громадянина. Живе собі в Криму или под Одессой людина. Людина, яка виросла і півжиття прожила у великій країні, де освоювали космос, безкоштовно давали квартири, за електроенергію брали 4 копійки, забезпечували санаторними путівками. Тепер вона живе в синьо-жовтій країні, де тризуб прицвяшив її до соціального дна. Людина отримала українську зарплату в сукупності з українськими цінами. Для неї закритий український суд. Родной язык такого человека – конечно же, русский, потому что роднее не бывает. Українська мова для такої людини – чужа і не завжди зрозуміла. Українські реалії навколо – аналогічно чужі й дискомфортні.  аналогічно чужі й дискомфортні. Ностальгія за зрозумілішим і стабільнішим минулим процвітає. Ця людина – задрочена Україною і життям-виживанням в Україні. А тут ще підходить дитина і каже: «Слыш, пап! Нам стирок в школе задали наизусть: «Гей, ведмедику, нумо гайда на велосипедику!». Сидить російськомовна людина, задрочена Україною по саму зав’язку, і перед рідною дитиною виглядає дебілом, бо не знає значення слів «нумо» і «гайда». Есть вопросы? Аби остаточно зненавидіти Україну, українську й українське, такій людині потрібна одна лишень крапля. А саме – щоб зі Львова до Криму полинув ультиматум: «Ти мусиш розмовляти українською, і твоя дитина також, бо живеш ти в Україні». – «Да пошли вы на три буквы со своей Украиной, потому что разве это жизнь?».

До чого це я? Українська мова програла. Україномовні абсолютно нічого не зробили за 20 років, аби українська мова стала мовою влади, грошей, моди, престижу, успіху, відпочинку, гумору та молоді. А якщо так – немає ні логічного, ні морального права претендувати на щось у цій країні. Весь націоналістичний пафос на кшталт «титульна нація», «повернення до власних витоків», «мусять знати, інакше валіза і вокзал» - це сексуальні погрози 90-річного імпотента. Нету чем размахивать, нету перед кем, а главное – зачем? Навіщо сміливішого й кмітливішого звинувачувати у власній слабкості? Навіщо грати вар'ята, якщо на дві тисячі більша зарплата є важливішою за рідну мову?

Гучні мовні баталії насправді зробили неоціненну послугу країні. Всі себе проявили сповна. Україна – як типово двомовна держава, а партія влади («Партія регіонів») – як вірна своєму виборцеві сила. Окрема тема – опозиція, якщо така взагалі є. Русскоязычное общество имеет свое политическое представительство, даже свою власть, и она отрабатывает перед своим электоратом вполне. А україномовні мають русскоязычных Тимошенко, Турчинова, Кожемякина и целую гвардию двуязычных борцов за українську мову та Україну. І Тягнибока, який під час буремних подій 9 травня ніжився на грецькому острові Родос, протягом мовних мітингів водив свою родину по американському Діснейленді, а на пам’ятник Шухевичу в Прикарпатті особисто здав аж 20 грн. Для тих, хто сумнівається в цифрі, пишу її прописом – двадцять гривень.

Ви запитаєте: де вихід? Відповім: треба облаштувати своє автономне україномовне й українське болото так, щоб воно перестало, як мінімум, смердіти, як максимум – вабити запахом до себе. Треба не в Криму і не під Одесою облаштовувати українську Україну – а у Львові, на придатному для цього грунті. Причому так успішно і класно, аби власним прикладом заразити решту автономних боліт.

Для цього необхідні всього-на-всього дві передумови: 1) запхати подалі всілякі месіанські штучки, адже російськомовна частина України з цього не на шутку прикалывается; 2) вийти зі стану українця-жертви, якого всі гнітять і топчуть» (Остап Дроздов. Про «русскую мову» й «український язик» // RIA Львів, № 28 (127) липень-серпень 2012, С. 10-11).

Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутності фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою не відомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Як писав у книзі «Україна – не Росія» Л. Кучма, «Один з найталановитіших українських письменників нового покоління Юрій Андрухович описав існуючий стан справ так: «Хоча російська мова в Галичині звучить відчутно менше, ніж українська, але ні в кого з носіїв немає жодних проблем з її використанням. Можна цілком спокійно жити у Львові, щодня розмовляючи тільки по-російськи. Важко уявити собі дзеркальне відбиття подібного явища в Донецьку, наприклад, чи в Криму. Сміливець, який наважився б там говорити принципово по-українськи, змушений був би жити в постійному стресі. «Галицькі націоналісти» виявляються куди толерантнішими (а скорше за все, просто байдужішими) «інтернаціоналістів» Сходу чи Півдня» (Л.Д. Кучма, 2004, с. 112).

Не можна оминути й такого специфічно українського, не відомого жодній іншій країні явища, як впровадження двомовних передач. Воно стосується не тільки комунікативних ситуацій спонтанної двомовності, коли під час опитувань чи інтерв’ю журналіст на запитання, поставлене українською мовою, одержує відповідь російською. Деякі наші теле- й радіокомпанії практикують заплановане ведення передач у двомовному режимі за зразком «тарапунько-штепселівського» діялогу совєтських часів – двоє ведучих поперемінно виголошують тексти то українською, то російською мовами. До цього слід додати й численні випадки «домочування» російськомовних програм українськомовними «клаптями» (спортновини, погода, рекламні ролики). «Те, що антиукраїнським силам не вдалося здійснити законодавчо українсько-російську двомовність – нам тепер намагаються нав’язати практично, реально. Справдешня картина нашого телебачення – це зумисні колотини, лемішка, шкідливе для обох мов, а особливо української, перемішування, за наявности якого про чистоту тої чи тої годі говорити. Тим більше – мріяти про атмосферу пієтету до української мови, плекання коментаторами, дикторами, ведучими, редакторами багатства, свіжости, вишуканости мовленнєвого ряду. Найбільша прикрість у тому, що назагал безнаціональна, вдавано незаангажована змістова спрямованість українських телекомпаній і студій, їхня свідома орієнтація на російськомовний десант, двомовну мішанину, розмитість, неокресленість мовних кордонів і пріоритетів взагалі перешкоджають утвердженню української мови в її державному статусі й повновартісности» (Дончик Віталій. Мова не винна (Про суржик, двомовність і грамотність на українському ТБ) // Урок української. 2001).

Як вважає М. Міщенко, українська може утвердитися в українському суспільстві лише в результаті «ментальної революції», коли вона проникає до суспільного життя радше не як мовний, а як соціальний феномен, коли впровадження нової мови пов’язане із появою нових соціальних реалій. Так, нікого не здивувало, коли наприкінці вісімдесятих років мовою політичних опозиційних мітингів у переважно російськомовному Києві майже виключно стала українська, що призвело до появи нового мовного стереотипу: якщо політик говорить українською, він, радше за все, «прогресивний ринковий реформатор», якщо російською – «комуніст» та «реакціонер», що, до речі, змусило і компартійну номенклатуру перейти у публічному вжитку на українську, витворивши тим самим новий варіант «новомови», виголошуваної через парламентські «мікрохвони». Тобто створюваний у рамках совєтської комуністичної соціальної міфології стереотип «антикомуністичності» української мови у період краху соціалістичної системи прислужився їй. Вона стала мовою «антикомуністичної революції», отримавши тим самим хоча б у політичній сфері імідж «прогресивної». «Форсоване» впровадження української мови, на думку дослідника, може надати їй «ведмежу послугу», якщо це впровадження не буде супроводжуватися оновленням суспільного життя, то українська мова просто дістане той самий баласт соціальної інерції, який отримала російська мова, коли на її основі був створений совєтський «новояз».

Замість епілогу. «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої иншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку иншу? Практик, утилітарист, не задумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінитися з ким иншим своєю шкірою. І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна» (Франко І. Двоязичність і дволичність //Урок української. – 2003. № 3. – С. 13).