"Всенародна любов"

Дядечки та тітоньки, дідусі й бабусі! Пригадуєте як вас ганяли, переслідували, й відловлювали біля храмів й Будинків Молитви в дні Пасхи, себто Воскресіння Христового? Певно ще не вивітрились з пам'яті облави комсомольських дружин, активісти котрих на ваших очах об'їдались вилученими крашанками та спеченими в духовці газової плити (а де в місті знайти справжню піч) пасками? В ті дні з вуст «ідейно-стійких ленінців» у відповідь на привітання «Христос Воскрес» реально було почути невживану в церкві, поза церквою, а також в райкомі, міськомі, й навіть обкомі партії добірну лайку.

Моя рідна Черкащина здавна славилась родючим чорноземом й рясними урожаями. Плодючість злакових множилась на помітний і відчутний приплід серед великої й малої, рогатої й безрогої, крилатого й безкрилого птахства та худоби. Проте пробачте. Прагнення неуподібнитись до жабки котра геть не мелодійним кумканням та кваканням вихваляє власне болото, зобов'язує мене не ухилятись від обраного для оповіді сюжету.

В часи панування недоразвитого комунізму, стало дурною традицією будувати в кожній більш-менш багатолюдній місцині монументів пропогандистсько-ідеологічного призначення. На дискусії щодо їхньої доцільності (рівно як і на зауваження про їхній традиційно неестетичний вигляд), було накладено суворе табу. Але не про симпатії, антипатії й смаки нині мова. Черкаський м'ясокомбінат (про глиняно-цементний бовван на території котрого згадаю нижче), був відгородженим від білого світу майже трьохметровим заввишки кам'яним парканом. З цієї причини жодного слова про його внутрішній устрій та зовнішній вигляд повідомити не можу. Краєм вуха доводилось чути що в своєму розпорядженні він має цілий цех, де відомим певно лише відповідним фахівцям чином, з ріг та копит забитої на м'ясо худоби виробляли різноманітні сувеніри. Проте пробачте, знову відволікаюсь.

Донині не знаю (а відверто кажучи яка й врешті-решт різниця?) з чієї ініціативи на території м'ясокомбінату постав пам'ятник бугаєві. Скульптор певно мав велике надхненння, оскільки зовнішньо він дійсно був подібним до власного праобразу. Проїжджаючі автострадою й чимчикуючі тротуаром мешканці міста, завжди звертали увагу на цей оригінальний витвір.
Як і більшості земляків, мені невідоме ім'я чи імена піонерів цієї традиції, але на заборону віддавати Богові Боже, нащадки полянів та чорних клобуків реагували досить таки своєрідно. Щороку в дні Пасхи кам'яні ядра бугая (саме завдяки їм загал і мав змогу визначити стать пам'ятника) фарбувались в червоний колір. Ця оказія ставала підставою для безлічі розмов й перешіптувань. Але свідчу, що фарбування бугайової пахнини в чітко визначений час року (напередодні або в часі Пасхи) у викликаючий в нього агресію колір, загалом сприймався схвально. Зрозуміло що «компетентні органи не дрімали». На зазіхнувших на відсутню в дійсності «честь і гідність партії» зухвальців, влаштовували облави й полювання. Ще за тиждень до свята, на прохідній підприємства й біля паркану навпроти пам'ятника, заступав на чергування наряд міліції. Не відразу відкликали посилену охорону й після закінчення зумисне не занесеного в календар свята. Затримавши необережного й неуважного сміливця, правоохоронці (попередньо напхавши кишені ковбасами) волочили бідолаху в райвідділ міліції й складали «акт про порушення громадського порядку». «Впійманому на гарячому» окрім штрафу або кількох діб ізолятору загрожувала й кількагодинна «профілактична співбесіда». Проте до кінця дня (в гіршому випадку наранок), бугайові яєчка всеодно червоніли. Подбати про зміну їхнього початкового кольору вважали за честь не лише працівники м'ясокомбінату. Траплялось, що біля пам'ятнику навіть попередньо не плануючи того, зустрічалось два, або й більше гуртів, й незнайомі люди координували власні дії в справі нехай і примітивного, проте вкрай необхідного висловлення власної незгоди з існуванням тоталітаризму. Інколи, для нейтралізації вартових виділялось кілька літрів самогону, а до неп'ючих підсилали балакучу молодицю, котра підморгуванням та теревенями змушувала забути і про свято Пасхи, і про бугайову ядра, і про необхідність їх пильнувати.

Щорічні «фарбування яєчок» певно примушували добряче понервувати дирекцію підприємства харчової промисловості. Один з працівників м'ясокомбінату, якось зі сміхом розповідав мені про обговорення «проблеми цинічної наруги над комуністичними ідеями» на одному з зібрань партійного осередку підприємства. Даремно старались. Все що не від Творця – приречене.
                                                                                                      ІІ
Довгий час, Черкасами гуляв переказ про підняття 7-го листопада (на жаль не пригадаю якого саме року) на верхівці димаря тогож-таки м'ясокомбінату прапору зі свастям й надписом (чомусь нелітературною російською мовою) «Да здравствует Вільна Україна». Світлину того стягу я бачив в музеї КГБ м.Черкаси. На дверцятах люку котрий виводив на дах будівлі, красувалась вивіска з надписом «заміновано», тож працівникам КГБ довелось добряче похвилюватись й викликати підрозділ саперної бригади. Згідно переказів, ніхто з працівників м'ясокомбінату анінайменшим чином не обурювався. Навпаки. Якийсь дядько, вгледівши прапор, з неприхованою радістю розпитував співробітників:

-Що, наші вже знову в місті?
                                                                                                       ІІІ
Запопадливе запобігання комуністичних чільників міста та області перед московськими вельможами, цілковито атрофувало в них найелементарніші почуття самоповаги та людської гідності. Прагнучи засвідчити власну відданість, функціонери збюрократизованого компартійного апарату, з нагоди чергової річниці окупації Черкас сатанинсько-більшовицькою зграєю (ця трагічна подія відбулась в грудні 1943р.), віддала розпорядження про встановлення на гранітному п'єдисталі макету гармати. Згідно задуму, цей позбавлений найелементарнішої етики та естетики монумент, мусив вшанувати постріляних німцями обкурених гашишом азіятів й вічнохмільних від медичного спирту москвинів. Спробуйте собі уявити це в дійсності цинічне й огидне, проте (і це без сумніву) вкрай нахабно претендуюче на оригінальність видовище. Як символічне застереження всьому цивілізованому світові, пам'ятник-гармату розташували неподалік від залізничного вокзалу й розвернули жерлом на захід. Мовляв знай Європо, які ми дикі. Спробуєш нас навчати й закликати до цивілізації – без вагань стрілятимемо. Проте кілька зафіксованих міліціонерами спроб від'єднати гармату від п'єдисталу й розвернути її в бік обкому все тієї ж лихої пам'яті комуністичної партії, були красномовним свідченням уподобань загалу. Невеличка площа поблизу монумента слугувала в 70-их роках минулого століття місцем проведення кількох несанкціонованих владою мітингів антикомуністичного спрямування. Вони не були багатотисячними, проте факт лишається фактом. Учасником одного з «атирадянських зібрань» довелось бути і мені. З розповідей мами я довідався, що чарівного сонячного дня, прогулюючись вулицями Черкас з коляскою в котрій поперемінно мирно спав й гучно верещав автор цих рядків, вона з цікавості приєдналась (й приєднала мене) до маніфестантів. І лише вмовляння добросердечного міліціонера змусило її відмовитись від подальшої участі в акції протесту.
 
                                                                                                                                                           ОлесьВахній