Валенса про цінності, поляки про попкорн

У Варшаві пройшов другий день Всесвітнього саміту лауреатів Нобелівської премії миру.

Сьогодні під час відкритих для широкої публіки дискусій обговорювали суспільну несправедливість і загрози перед правами людини. Я була там лише як представник цієї самої широкої публіки, з бейджиком «Audience». Хотілось би, звичайно, заходити до Конгресової Зали Палацу Культури і Науки зі «святая святих»  — прес-центру, але це тема для іншої розмови.

Слоган цьогорічного саміту — «Time to Act» ("час діяти"). Вчора на відкритті Президент Валенса наголосив: «Від того, що ми з вами поговоримо на конференції, нічого не зміниться. Зміни треба організувати. Хто спричинить, щоб люди пішли в іншому напрямку і змінили світ? Може це повинні бути ми, лауреати Нобелівської премії?»

Потребу в переході від декларацій до дій підтвердив і Стів Кравшав, директор Генерального секретаріату Amnesty International: «Сьогодні відбувається замало. Сирія — свіжий приклад того, що світ відреагував занадто пізно». Як варіант дій, а не тільки слів, — підписання Міжнародного договору про торгівлю зброєю, що забороняє продавати зброю до країн, у яких вона буде використана для порушення прав людини. Хоча, як наголосив представник правозахисної організації, в сьогоднішньому асиметричному світі важко не переступити межу між боротьбою з тероризмом і порушенням прав людини.

Цю ж думку продовжив Фредерік Віллем де Клерк. «Над-реакція на тероризм спричиняє порушення прав людини, і особливо тих, хто становить меншість. […] Сьогодні перед нами стоїть завдання створити нове покоління, яке знатиме, що наші права обмежені правами інших. Замало просто заявляти про власні права. Потрібно питати себе: як я можу зробити світ кращим?». Президент вірить, що поширення демократії є ключем до створення громадянського суспільства. Аплодисменти присутніх викликали його слова про те, що «Найпотужнішою протиотрутою до порушення прав людини є саме громадянське суспільство!»

І тут я, мабуть, дам відповідь на те, чому я вибрала такий заголовок. А саме: що діялось довкола, поки світові лідери виголошували зі сцени Конгресової Зали красиві слова?

Нещодавно прочитала у тижневику «Do Rzeczy» замітку польського публіциста Ерика Містевіча про нові медіа. Автор порівнює сьогоднішнє суспільство із потягом: пасажири другого класу «ловлять» тренди, а пасажири першого їх творять. Поки другий клас перемикається від смартфона до планшета, перший клас спокійно почитує газетку. Поки другий клас нервово і швидко п’є розчинну каву, перший поволі готує мелену і смакує кожен ковток. Мовляв, відсутність інформаційного шуму і поспіху сьогодні є привілеєм, недоступним для широких мас.

До чого це я? Метафора з потягом нагадала сьогодні Конгресову Залу. Хіба що, в Конгресовій Залі можна було побачити аж три рівні. Перший — на сцені. Тут сильні світу цього неквапом говорили про Свободу, Солідарність, Екологію, Відповідальність бізнесу, Права людини. Вони творили месседж. Другий рівень — це партер. Тут публіка мала бейджики «Спеціальний гість» або «Преса». Ці снували з диктофонами, повзали із фотоапаратами, шелестіли записниками — одним словом, старанно цей месседж транслювали, деякі навіть одразу, онлайн. Але найцікавіше діялось на балконі, там, де дісталося місце і мені в тому числі. Адже саме тут сидів Адресат, звичайний громадянин, споживач тих прав і свобод, про які голосно говорили зі сцени. Так і хочеться сказати, що десь між «партером» і «балконом» знаходився представник того священного Громадянського Суспільства, про яке ішла мова.

Але чим же під час дискусії займалося Громадянське Суспільство? Ті, хто таки потрапив на Саміт у якості глядачів (а це небагато — Конгресова Зала була напівпуста),  не соромлячись входили і виходили просто під час промов, гралися гаджетами і час від часу відверто засинали. Студенти, що сиділи збоку від мене, з нудьги плели один одному косички, а в перерві спокійно, тут же, перекушували принесеними з дому бутербродами. Прірва між присутніми на сцені, в партері і на балконах була настільки глибока, що, здавалось, ці три світи зовсім не взаємодіють, а поза межами Конгресової Зали і взагалі не перетинаються.

Лех Валенса просив присутніх про активність — мовляв, «практична» демократія в Польщі сьогодні працює тільки наполовину. Наголошував, що «Найвизначніші подвиги відбувалися у часи цінностей»... А мені в цей час здавалось, що присутнім на Саміті не вистачає до повного щастя тільки поп-корну. Видовище ж бо уже є.

Може когось здивує, що я написала в заголовку «поляки». Так, у залі точно сиділи представники різних національностей. Але нехай це буде моєю маленькою відповіддю більшості польських медіа. Завжди, коли мова йде про «більшість»/ «суспільство»/ «народ», у цій країні вживається слово «поляки». Інших тут нібито й нема.

До чого я це все? Мабуть, до того, що зацикленість політичних еліт на самих собі зводить їхню діяльність до нуля. У цілій двомільйонній Варшаві, яку на сайті цьогорічного Саміту названо «столицею світового миру», не знайшлося достатньо гідних слухачів дискусій, присвячених питанням, що стосуються кожного і все людство в цілому. Якщо «громадянському суспільству» все одно, то чого ж варті заклики політиків про «Time to act»?