СТАНОВЛЕННЯ ПОШТОВОЇ СПРАВИ В УКРАЇНСЬКІЙ КОЗАЦЬКІЙ ДЕРЖАВІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ-ХVІІІ СТ.
В Україні, як і в Росії, виникненню та становленню регулярних поштових зв'язків передувалофункціонування окремих відділків, зафіксованих у джерелах ще XIII ст. Приблизно з тих часів з'явився термін "яма" або "ямська повинність", тобто постачання людей, коней і підвод на потреби пересилок від одного населеного пункту до іншого. В XVI-XVII ст. на українських землях, які входили до склцлу Речі Посполитої, польський уряд вже безпосередньо призначав осіб на такого роду станції. Особливо зростало навантаження на пошти в період військових подій. Тому збільшувалася на них і кількість залучених до поїздок людей, коней, підвод. Під час воєн такі установи, зрозуміло, набували особливої ваги, спрямовуючи свою діяльність в основному на потреби армій і лише частково мирних жителів. Правда тоді їх функціонування ще не стало постійним, а перевозки кореспонденції були періодичними - в залежності від потреб, терміновості, накопичення. Схожі явища спостерігалися і в Російській державі.
З поширенням імперських порядків на Гетьманщину, вже в першій половині XVIII ст. все виразніше простежуються деякі загальні тенденції в упорядкуванні пошт як на українських землях, так і Росії. Спільною стає термінологія, вживана в процесі їх діяльності. Зокрема в межах регіону за Петра І звичними стають "ями" та "ямські підводи", функціонування яких затверджено царським законодавством.Тоді розвитком поштової справи в Україні безпосередньо зайнявся І. Скоропадський. Він опікувався налагодженням трактів, забезпечував необхідним станції, призначав поштмейстерів. При Генеральній військовій та полкових канцеляріях утримували окремих розвізників державної кореспонденції й посилок, яких вибирали з-поміж козаків-підпомічників. Поштові відділки існували на багатьох шляхах, що в різних напрямках розбігалися від цого резиденції в Глухові: на Польщу, у Крим, Слобожанщину, Росію і т.д. За І. Скоропадського склалися й нові напрямки, по яких пішла кореспонденція. Гетьман почав практикувати сплату місцевими державцями і духовенством певних сум на утримання пошти. Як засвідчив старший канцелярист Генеральної військової канцелярії М. Ханенко, 1722 р. І.Скоропадський звернув увагу Петра І на те, що в Росії на ямські й поштові підводи вже давно збираються "прогонні" гроші, а в "Малоросії" тільки почали платити за використання ямських. Тому він "покорнейше" попросив імператора звеліти, щоб царські кур'єри та інші посланці без виключення сплачували необхідні кошти, а не брали підводи "силоміць". Це питання було окремим пунктом записано в гетьманських "статтях", які передані від імені всього українського народу Петру І для затвердження ("резолюції"). Проте смерть гетьмана того ж року дозволила царю взагалі не брати до уваги, такого роду клопотання.
Пошта, налагодження зв'язку поступово набрали загальнодержавної ваги. Так, у 1726 р. "з гори" наказали організувати переїзд з Києва в Санкт-Петербург геодезиста Якова Яснєва, який мав доставити зроблені перед тим описи і креслення земель у слобідських козацьких полках, що межували з "великороссийскими городами". З приводу цього генерал-аншеф, кн. І.Трубецькой видав наказ, щоб Яснєву на прогони підводи від Києва до північної столиці видали 8 крб. 31 коп. Очевидно, що його "книги и чертежи" мали неабияке значення, бо містили матеріал про землі, урочища, ріки, ліси, болота і поля сумського, Охтирського, Рибинського, Ізюмського та Харківського полків.
1753 р. утримання пошт почало здійснюватися головним чином за рахунок надходжень, які збиралися з населення до Генеральної скарбової канцелярії. їхнім збором керував генеральний підскарбій Я.Маркович . Тоді ж Київська губернська канцелярія видала наказ "Про утримання в справності мостів і шляхів на тракті від Москви до Києва". Значна відповідальність у цій справі була покладена на Київський магістрат . Саме він керував у 1753 -1760 pp. будівництвом і ремонтом мостів через Дніпро, гребель, шляхів і перевозів навколо міста. Залучались до цього і місцеві монастирські піддані. Одночасно ремонтувалися шляхи в Києві. МІСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ В ЧИГИРИНІ (1592-1792 pp.) Зручне географічне розташування Чигирина вплинуло на його історичну долю. Розташований в центрі України на берегах головної водної артерії — Дніпра, в малодоступному для ворога місці, "на перевозі татарському", неподалік від серця українського козацтва — Запорозької Січі, Чигирин був приречений бути містом козацьким, стати столицею української держави — Гетьманщини.
Проте одним з факторів, можливо не головних, але важливих, таких, що сприяв перетворенню міста в політико-адміністративний центр України в середині XVII ст. було міське самоврядування. Перша колонізаційна хвиля, що поклала початок існування Чигирина, як "старовинного їх запорозького міста", була перервана татарами спаленням поселень на Чигиринщині в кінці 70-х років XVI ст. Новій колонізаційній хвилі польський уряд відразу ж намагається надати легітимності. Черкаський староста Олександр Вишневецький оголошує чигиринські землі незаселеними і випрошує королівський універсал на їх освоєння. Згідно універсалу від 1 травня 1589 р. землі чигиринські простягаються "від Тясмину, вище Чигирина в чотирьох милях, через поле в річку Дніпро, Дніпром вниз до річки Сули, від Сули до річки Бог, від Богу аж по границю корсунську, зі всіма грунтами, полями, ярами, борами, гаями, річками, озерами, ставками, пасіками з ловами звіриними та іншими всякими пожитками." В основному козацтво не користувалося правами міщан, хоча й проживало та мало нерухомість в містах.
За браком документів Чигиринського магістрату ми не можемо робити категоричних висновків щодо чигиринських козаків, хоча можна припустити, що вони користувалися тими ж правами, що й громадяни міста (принаймні, найбагатші з них). Так, Тишко Федорович Волевач, жому належали великі земельні угіддя з пасіками та хуторами та власний будинок в місті називається в тестаменті (заповіті), складеному 1600 р. "громадянином і козаком чигиринським". Максим Михайлович — власник земель на р. Цибульник — згадується в 1615 р. "обивателем (громадянином, жителем) і козаком чигиринським" З початком визвольної війни Чигирин перетворюється в столицю української козацької держави — Гетьманщини. Чигирин, як і більшість тогочасних міст, був поділений на дві частини: Мале й Велике міста. Мале місто, тобто сама фортеця-замок, було розміщене на Замковій або Кам'яній горі, яку звали інакше Городовою. Міське населення під Замком значиться в документах як Велике Нижнє місто. Територія міста разом з затясминською стороною дорівнювала площі Луцька і була трохи менша від площі Володимира-Волинського або Кам'янця, які в свій час були поряд з Києвом та Львовом найбільшими містами України. В околицях міста добували селітру, виготовляли зброю та інше військове спорядження. Тут проходили ярмарки та щоденні торги. Місто перетворюється в один з торгових центрів України. Сюди приїжали купці не лише з України, а й з Москви, Речі Посполитої, Османської Порти. Московський посол писав в листі до столиці: "А татарове, государь, приезжают к Чигирину и в Чигирине с жёнами торговать по все дни" . Таким чином, в Чигирині оселяються купці не тільки з України, а й з іноземних держав. Хмельницький, зосереджуючи в своїх рухах практично нічим не обмежену владу намагався закріпити у власність і земельні багатства, не задовольняючись Суботовим та Новоселицею.
Під Замостям Богдан Хмельницький протегує при виборі короля Яну Казимиру і при цьому вимагає від поляків надання у власність гетьману староства в Україні, "яке собі вподобає, а до цього староства 20 миль землі". За Зборівським договором Хмельницький застеріг за собою Чигирин: "Чигирин, так яко єсть в своім обрубі, при булаві Войска Запорозького мает биті завше, которий і теперішньому гетьманові Войска своего Запорозького, благородному, его королівська милость, чинячи его вірним слугою своім і Речі Посполитоі приворочает".
З весни 1658 р. Чигирин стає резиденцією Київських митрополитів, незадоволених свавіллям московських воєвод. Під захист гетьмана до його столиці перебрався Київський митрополит Діонісій Балабан. Після його смерті в 1663 р. митрополитом обрано Йосипа Нелюбовича-Тукальського. Визволений з польського ув'язнення в Мальборку в 1665 р. Петром Дорошенком, Тукальський переїзджає до Чигирина, щоб стати правою рукою гетьмана в відстоюванні "незалежності господарства і патріархату". Після смерті Б.Хмельницького різні політичні сили повели боротьбу за панування над "містом стольним козацьким" Чигирином. Громадянською війною скористалися сусіди, намагаючись зруйнувати молоду українську державу. Не зважаючи на небезпечні часи за клопотанням Івана Виговського 15 травня 1659 р. польський король Ян Казимир надав місту Медведівці "на грунті Чигиринськім осадженій" магдебурзьке право.
ПІДПОРЯДКУВАННЯ МІСЦЕВОГО ДУХОВЕНСТВА СЕРЕДНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ ЦЕРКОВНІЙ ІЄРАРХІЇ У XVIII СТ.
Протягом всього XVIII століття православні церкви та монастирі на території Середньої Наддніпрянщини (як Лівобережної, так і Правобережної) юридично підпорядковувались тільки двом церковним ієрархам: митрополиту (архієпископу) київському та єпископу Переяславському і Бориспільському. При цьому вплив цих ієрархів розповсюджувався в межах двох держав - Росії та Польщі. Саме ця обставина багато в чому зумовлювала характер їх стосунків з місцевим духовенством.
В першій половині XVIII столітгя на Правобережжі склалася досить своєрідна ситуація, за якої місцеве духовенство фактично існувало незалежно від своїх ієрархів, хоча юридично воно було їм підпорядковане. Про це красномовно свідчать численні факти посвячення на церковні посади в суміжні населені пункти від різних митрополитів та єпископів: київських, переяславських та молдо-влахійських. Одним із яскравих прикладів подібної вольності стала спроба створення єпископства Чигиринського та Українського у 1724 р. ігуменом- втікачем зі Скельського монастиря Єпифанієм Ревуцьким. Перебуваючи під арештом у Киево-Софійському монастирі, він зміг обманним шляхом дістати для себе паспорт і втекти через кордон на землі Речі Посполитої. Прибувши до м.Умані, Є.Ревуцький видав себе перед місцевим православним духовенством за представника архієпископа Київського Варлаама Ванатовича і претендента на посаду єпископа Чигиринського та Українського. Заручившись підтримкою священиків, які обіцяли клопотатися про дозвіл з боку уніатів - єпископа Львівського Афанасія Шептицького, від підробив документи від імені архієпископа В.Ванатовича до митрополита Ясського Георгія, в яких прохалося висвятити Є.Ревуцького на єпископську посаду. Оскільки ніхто не запідозрив фальшивки, то і хіротонування відбулося в м. Яссах 12 липня 1724 р.
Повернувшись на Наддніпрянщину, нововисвячений єпископ вирішив заснувати свою кафедру в містечку Лисянка, де він деякий час після цього проживав і поставляв священиків на приходи. Однак, тиск з боку греко-католицького духовенства змусив його покинути межі Речі Посполитої і повернутися до Києва, де він знову був арештований. Юридичне підпорядкування місцевого православного духовенства Середньої Наддніпрянщини у XVIII сг. мало два головних фактори, які тісно між собою перепліталися: політичний та географічний.
Географічний фактор впливав лише на вибір духовенством відповідного церковного ієрарха при посвяченні (аж до 1780-х pp.), або ж на офіційний перерозподіл церковних приходів між єпархіями (в межах Росії). Політичний же фактор виражався: в можливості протягом деякого періоду маневрувати духовенству між ієрархами, використовуючи протистояння Росії та Польщі, і фактично бути незалежними від них. З іншого боку - в постійному підтриманні на Правобережжі напружених міжконфесійних стосунків, що використовувалося (особливо в 1760-80-х роках) в інтересах російської та польської політики.
Оксана Божнюк
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.