Камо грядеши, українська мово? Частина 2

Із цим quaestio підходимо до Дня української писемності і мови (9 листопада).

Одне з найчастіших тверджень, яке вже стало чимось на кшталт штампу, полягає у тому, що Україна зараз переживає перехідний період, що все у ній зараз є похідною від цієї перехідності і що (неявно) із судженнями слід почекати, бо остаточно ще нічого не ясно, і виявляти терпіння. Однак це тільки частина правди, точніше, певне особливе її розуміння – і саме його найчастіше можна чути від представників влади і тих на Заході, хто з цією владою має працювати, чи хто, як більша частина преси, поглинутий коментуванням поверхової реальності у якомога зручніший і легкотравний спосіб.

Тому що прихована реальність – і у політичному, і в широкому культурному сенсі – полягає в тому, що сьогоднішня Україна – і це часто нелегко усвідомити й прийняти українській діаспорі – продовження України совєтської. В усіх аспектах, що мають хоч якесь реальне значення – особливо щодо інституцій, кадрів, цінностей, стилю культури і тому подібне, насправді у всьому, що сутнісно стосується влади й авторитету – совєтський період і його практика залишаються в основі своїй незмінними.

Потрібно вловити чіткий причинно-наслідковий зв’язок, що достоту прояснює ситуацію: совєтський режим аж до 1960-х років скеровував росіян в Україну, а українців за її межі, і вкупі з депортаціями та мільйонами природних смертей українців у період від 1917 по 1947 рік така міграційна політика витворила великі міські анклави росіян і русофонів. Завдяки дешевій російськомовній продукції, поширюваній через централізовану інфраструктуру, російські мешканці міст могли задовольняти свої культурні/духовні потреби, не знаючи української мови, хоч і живучи в Україні. Друге і третє покоління міських російських іммігрантів й засимільовані мігранти жили в російськомовному громадському просторі, а культурно й інтелектуально були зорієнтовані на Москву. Після 1991 року більшість міського населення сприйняла легітимність української держави. Але інституційна інфраструктура «старого режиму», що була підґрунтям публічного вжитку російської мови, залишилася незайманою, тож із російськомовного громадського простору Україна так і не вийшла. Подякуймо, вслід за Величенком, своїй політичній еліті за те, що на другому десятку незалежності українські громадяни (в арифметичній більшості) далі вважають українське невартісним, непотрібним і фольклорним (див.: Stephen Velychenko, ред., Ukraine the EU and Russia [London, 2007]).      

Проникливий коментар щодо такого повороту знаходимо у блискучого сучасного українського політичного коментатора Сергія Грабовського. Підводячи підсумки періоду незалежності, він використовує ефектний заголовок («Наша совкова Україна») і констатує: «Сталася історична трагедія, трагедія, ще й досі повністю не усвідомлена. Народ, який зрештою є ще й електоратом, проголосував за цілі тих, для кого українська справа дійсно була справою життя і смерті; проте він надав владу не їм, а тому самому суспільному класові, який правив Україною за радянського періоду і у той час проводив політику, ворожу всьому українському. Може бути, що певні люди у номенклатурі відчували потребу у створенні справжньої нової України, але, об’єктивно кажучи, вони були не здатні очолити цей клас. Не в останню чергу тому, що українську номенклатуру готували для втілення рішень «Союзного Центру», а не для прийняття незалежних рішень, тим більше – у незалежній країні. Протягом дуже короткого часу широкі маси почали пов'язувати усе «українське» не зі свободою, а з владою. У цьому було і дещо позитивне: влада завжди усвідомлюється, навіть якщо її не поважають. Але набагато очевидніший негативний бік: економічна криза, зубожіння, деградація науки і медицини, та навіть скорочення населення – усе це почало пов'язуватися з «Україною» й «українськістю».

Слід додати: і з українською мовою. Мережі виробництва/дистрибуції, що їх контролюють росіяни й/або русофіли, затоплюють Україну дешевою або й зовсім безкоштовною російськомовною масовою продукцією, не даючи змоги створити україномовну масову/популярну продукцію/культуру. Тому, хоч українська мова певною мірою переважає у високій культурі, науці та високій політиці, не зацікавлені високою культурою, наукою чи політикою люди зовсім не потребують української мови, щоби знайти роботу й задовольнити свої інтелектуальні чи культурні інтереси, за винятком хіба що заповнення офіційних анкет. Така інституційна інфраструктура неабияк обмежує здатність громадян «вільно вибирати», чи вживати українську прилюдно, і залишає громадський простір російській. Ринок для англомовних видавців в Україні замалий, аби змагатися з російськомовними виробниками, тож про не пов’язані з Україною теми студенти й далі дізнаються з російськомовних книжок, бо україномовних на ці теми обмаль або їх немає зовсім.

Оскільки публічне використання російської мови підтримує проросійські орієнтації, подальша належність України до російськомовного громадського простору стоїть на заваді й згуртуванню громадян і нації, й інтеграції до ЄС. Російськомовні українці і росіяни можуть становити значну частину населення України, проте вони невеликою мірою здатні до організованої колективної дії. Ендрю Вілсон визнає, що, ймовірно, таке становище буде зберігатися і далі через брак «чіткого відчуття ідентичності» (A. Wilson, «Redefining Ethnic and Linguistic Boundaries in Ukraine: Indigenes, Settlers and Russophone Ukrainians»). Тому, на його переконання, україномовні мають відчутну перевагу над російськомовними мешканцями України в організації громадянського суспільства, підтверджуючи тим самим тісний зв'язок між національною ідентичністю, громадянським суспільством і мобілізацією. Отже, і громадянське суспільство є активнішим у Західній і Центральній Україні (Киевские ведомости, 19 февраля 1998 года). Навіть у найбільш етнічно російському регіоні України – в Криму – етнічна мобілізація виявилася нетривалою і слабкою (Lievan, «The Weakness of Russian Nationalism»; T. Kuzio and David J. Meyer, «The Donbass and Crimea: An Institutional and Demographic Approach to Ethnic Mobilization in Two Ukrainian Regions», in Kuzio, Kravchuk, and D'Anieri (eds.), State and Institutional Building in Ukraine, 297-324).

Загалом можна погодитися з класифікацією політико-ідеологічних груп, які є суб’єктами мовної дискусії, запропонованою О.Мишловською.

Першу групу вона називає націонал-державниками. Кредо цієї групи — «Мова — це душа народу і основна ознака держави», тобто мова тотожна державі, а отже, виживання української держави залежить від «реального» впровадження української мови у всі сфери державного і суспільного життя. Відповідно мовна гомогенізація суспільства вважається фактором консолідації держави і нації. Саме ця ідеологія стала своєрідною «офіційною ідеологією» постсовєтської української науки й освіти, деяких громадських організацій. До цього можна додати, що саме вона фактично стала основою ст. 10 Конституції України, за якою єдиною державною мовою визначено українську, і саме вона втілювалася в процесі творення державного апарату, системи освіти у вигляді українізації останніх. У виступах та публікаціях науковців та громадських діячів взаємозв’язок між українською етнічною нацією, її мовою та державністю утверджується у ще більш чіткій формі. Відправна точка зору цієї частини інтелектуалів полягає в тому, що «орієнтири нашого державотворення потребують украй посутнього коригування в напрямі необхідності побудови в Україні національної держави українського народу з відповідними українськими національними пріоритетами в економіці, політиці, культурі, мові, інформаційному просторі... — в усьому». Органічним продовженням цієї тези виступає та, що «будувати українську Україну, в якій добре всім, хто її населяє, в якій нікого ні в чому не ущемлено, де господарем політичного, економічного і духовного простору цієї частини планети виступає титульна — українська нація, — це й означає: будувати в нас нормальну, повноцінну державу західноєвропейського зразка».

Друга група — прихильники мовного статус-кво, які не поділяють основоположних ідей української державності і сприймають першу групу як загрозу собі. Статус-кво здебільшого розуміється ними не просто як фактичне домінування російської мови, а й як закріплення цього домінування шляхом надання їй певного правового статусу — державного або принаймні офіційного.

Не дуже переконливо виглядає виокремлення третьої групи, названої авторкою публікації «модерністами», яка, на її думку, об’єднує «прогресивних представників двох перших груп». Скоріше, має йтися про наявність в середині кожної із двох перших груп поміркованого крила, яке або сприяє поширенню української мови, або з розумінням ставиться до нього, але виходячи не з ідеї єдності мови та держави, а керуючись мотивами індивідуальної двомовності, яка збагачує людину. Представники поміркованої позиції всередині кожної із груп можуть кожний зі свого боку певною мірою нейтралізувати радикалів і закласти підвалини для формування мовного консенсусу. Поки ж що у суспільній полеміці з мовного питання чітко виокремлюються дві точки зору: з одного боку, про необхідність наполегливої і незворотної українізації усіх сфер суспільного життя, а з другого — про недопущення «примусової українізації» і збереження мовної сфери України у тому вигляді, як вона склалася історично. У середовищі прихильників збереження мовного статус-кво домінує погляд, що держава повинна насамперед забезпечувати потреби громадян, у противному разі вона стає об’єктом звинувачень на кшталт висловлених у листі політолога М.Білецького до газети «День», в якому твердилося, що «політика дискримінації російськомовних здійснюється міністерством освіти з перших днів незалежної України», проявом чого є створення перешкод російськомовним громадянам у здобутті освіти рідною мовою і навіть у її вивченні.

Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи тих заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв’язання стала предметом численних дискусій ледве чи не з перших років входження України до складу Московського царства. Політичну вагу мовного питання чудово усвідомлював і передбачав російський уряд ще понад сто років тому. Потребу заборони українського слова в Росії він мотивував тим, що «коли допустити утворення окремої простонародної літератури на українському наріччі, то це означало б покласти тверду основу для розвитку думки про можливість здійснити, хоча б і в дуже далекій будущині, відірвання України від Росії». Відповідний указ російського імператора відомий нам як Емський, 1876-го року. Слід, очевидно, пригадати, що саме дискримінаційна практика щодо національних мов, яку запроваджувало московське керівництво, стала однією з головних причин невдоволення «братніх народів СССР», в т. ч. й стало однією з вагомих причин боротьби за проголошення незалежності України. Кому й навіщо потрібна друга державна – російська? Або, якщо вдатися до евфемізму – «офіційна»? До чого це може призвести? Чи потрібно це українському народові, простим українцям, незалежно від їх етнічного походження? Хто і що від цього виграє?

Згідно із стереотипами суспільної свідомості, що склалися в Україні ще в «донезалежний період», російська мова – то мова соціальної еліти та представників влади (за винятком ситуацій, коли цього вимагав офіційний протокол), «за термінологією Р. Барта, – пише О. Забужко, – «енкратичний соціолект», тобто такий різновид національно ї мови, на боці якого виступає державна влада на противагу соціолектові «акратичному», опозиційному. Його єдиним органічним середовищем уявляється мені безособовий інтер’єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут доречно звучав і знаменитий хрущовський «комунізьм», і не вимовні для нетренованого словесні конструкції з «повишенієм усілєнія», а чи «усілєнієм повишенія», і, чого гріха таїти, поширений уже по цілій країні «апаратний мат». Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на кшталт: «А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода», – віє чимось протиприродним» (Забужко О. Мова і влада // Хроніки від Фортінбраса. - Київ: Факт, 1999. - С. 111).

Очевидно, що головні, справжні причини спротиву українській мові лежать не в лінгвістично-фонетичній площині, а зовсім в іншій – передусім в політичній і морально-етичній. Грузія обрала для консолідації нації в складні для неї часи гасло: «Мова, Батьківщина, Віра!». Свої національні мови інтенсивно розвивають Казахстан і країни Середньої Азії, не кажучи вже про країни Балтії. Причому це робиться, незважаючи набагато гірші, ніж в нас, стартові умови. Португалія  зуміла зберегти свою незалежність від володарки Піренеїв – потужнішої Іспанії – завдяки культивуванню власної мови і плеканню національної гідності й й осібності. У Швейцарії, на яку як на взірець посилаються адепти державної двомовності, ситуація є унікальною, вона склалася завдяки загальній запізненості процесів модернізації, розвитку націоналізму та, головне, балансу рівноваги між трьома потужними етнолінгвістичними спільнотами — німецькою, французькою та італійською, за якими стояв військово-політичний баланс Німеччини, Франції та Італії. Так, У Швейцарії рівність трьох мов і територій їх уживання запроваджено наприкінці XVIII століття під тиском французьких окупантів, натхненних революційними ідеями рівних прав громадян, а потім дещо змодифіковано за посередництва Наполеона, який прагнув зробити швейцарську державу слабкою та залежною від Франції. Після розгрому Наполеона Швейцарія стала конфедерацією суверенних держав, кордони яких відтоді не змінювалися. Попри тривалі конфлікти й навіть короткочасну війну 1847 року між протестантськими і католицькими кантонами (поділ на які, нагадаємо, не збігався з мовним), мовні групи країни живуть у єдності й мирі принаймні від часів Першої світової війни. Досить гармонійному співіснуванню мовних груп сприяла також приблизна рівність їхнього добробуту: спрощено кажучи, ніхто не вважав, що він годує іншого або що той його експлуатує. Мало того, члени німецькомовної більшості виявляли нетипову для багатомовних країн готовність до адаптації: вони частіше переходили на французьку при переїзді в кантони, де вона переважає, ніж франкофони — на їхню. Нарешті, система призначення на ключові федеральні посади забезпечувала досить справедливий поділ влади між різними групами в загальнодержавному масштабі. Мовний сепаратизм у Канаді та Бельгії досяг рівня загрозливого для подальшого існування держав через наявність Франції та Нідерландів. Приклад обох країн після Другої світової війни мав вирішальне значення для мовної мобілізації квебекців і фламандців. У тому, що всі тюркомовні народи наслідують приклад Туреччини, проявляється роль успішної модернізації (у тому числі в мовному аспекті) цієї тюркомовної країни. В свою чергу, сам концепт «тюркського» та «фінно-угорського» світів є штучною конструкцією, що походить з Центральної Європи і, як і панславізм, булла пов’язана з політичними діями. Як і у випадку зі слов’янськими народами, самоідентифікація через мову мала для тюркських та фінно-угорських народів першорядне значення, перетворилася на основну ознаку етнічності, хоч її «зовнішній», імпортований характер відчувається і досі.

Ті політики, журналісти та науковці, що вказують на роль української мови як єдиної чи принаймні головної публічної мови нашого суспільства, посилаються на європейські нації-держави, в переважній більшості яких титульна мова безперечно панує, а мови традиційних меншин і мігрантів посідають обмежені сфери вжитку, що не створюють, мовляв, проблем для збереження національної культури та забезпечення єдності. Найчастіше при цьому називають Францію, де держава не лише «прилучає» іммігрантів до своєї мови та культури, а й бореться проти загрозливого для її панування впливу англійської мови й англомовної масової культури. Натомість ті, що прагнуть зберегти в Україні практично необмежену присутність російської мови, посилаються на дво- й багатомовні країни, насамперед Швейцарію (яка є прикладом офіційного статусу аж чотирьох мов, гадана безпроблемність якого має робити очевидною можливість такого статусу для наших двох) і Фінляндію (офіційний статус тамтешньої шведської мови, носії якої становлять усього 6 відсотків населення, має ілюструвати безпідставність заперечень проти надання такого статусу російській, носіїв якої в Україні вочевидь набагато більше).

У кожному з цих випадків, посилаючись на позитивні, з їхнього погляду, аспекти мовної політики певної країни, автори не згадують про інші аспекти, які цьому позитивному образові суперечать. Скажімо, прибічники україномовності замовчують не лише недемократичну суть асиміляційної політики Франції та більшості інших європейських націй-держав щодо мігрантів, а й конфліктний потенціал цієї політики. Так само прибічники двомовності не кажуть ані про поступову маргіналізацію шведської мови у Фінляндії, ані про одномовність переважної частини швейцарських кантонів, що вимагають від прибульців з інших частин країни пристосування до мови місцевої більшості. А головне, практично всі такі посилання ігнорують специфічні характеристики й специфічний контекст мовної політики в згадуваних країнах, тобто суттєві відмінності між різними країнами одного, як видається українським авторам, типу та можливість невдачі тих заходів, що мали успіх в одній країні, в якійсь іншій, начебто подібній.