Ходити та (або) бігати

Чим швидше ми рухаємося, тим швидше ми досягаємо поставленої мети? Одразу відповісти досить-таки складно. Спробуємо порівняти два різних погляди на життя, два способи пізнавати світ і власне тіло. Неп

На вибір між такими видами спорту, як біг та ходьба, суттєвою мірою впливу є наш темперамент. Важко собі уявити меланхоліка, який сумлінно біжить, або ж сангвініка, який ледь рухається пішою ходою. Кожен з обраних видів спорту задає темп та ритм наших психічних процесів, визначає ступінь емоційності, експресивності, енергійності наших рухів. Індивідуальні особливості цих процесів закладені генетично і визначають межу наших енергетичних можливостей.

Дійсно, натури мрійливі та романтичні в своїй більшості надають перевагу пішим прогулянкам. Ті ж, хто полюбляють біг, належать до натур активних, наполегливих, вольових. У 80-і роки, коли люди почали активно захоплюватися бігом підтюпцем, багато хто взагалі вірив в те, що вийти після роботи на бігову доріжку здатні лише воістину енергійній люди. Зерно істини в такому уявленні, звісно, є. Однак відкривши для себе те чи інше хобі, ми приносимо в своє життя нові уявлення, нові навики. І віра в ті цінності, які уособлюють обране нами дозвілля, дозволяє по-новому взаємодіяти зі своїм тілом, з іншого ракурсу дивитися на себе та на своє життя. Кожен раз, коли ми повністю віддаємося тому чи іншому заняттю, ми відчуваємо, що воно захоплює усю нашу сутність.

Тим не менш, напрацьовані в заняттях спортом навики і звички ми не переносимо в своє життя цілковито, адже правила гри там зовсім інші. Відповідно, зовсім не обов'язково, що палкий фанат бігової доріжки займатиме більш активну життєву позицію, ніж людина, яка полюбляє неквапливі прогулянки.

         Різниця між бігом та ходою не обмежується швидкістю пересування й частотою нашого пульсу. Під час пішої прогулянки наша увага концентрується на оточуючому світі, біг, в свою чергу,  досліджує та використовує внутрішні ресурси тіла – тут вектор інтересу та докладених зусиль направляється не ззовні, а з середини. І якщо для ходи суттєвими є категорії простору, то для бігу – категорії часу. За допомогою бігу ми наче залучаємосяя до марафонського забігу життя, хода ж дозволяє його пригальмувати. Наш вибір має залежати від нашої мотивації та фізичного стану.

Хода – це насамперед мистецтво жити повним життям. Коли ми йдемо, ми забуваємо про стрес, концентруючи увагу на звуках, запахах, фарбах. На відміну від нашого повсякденного життя, яке потребує нашої постійної участі,світ, який відкривається нам під час ходи, дозволяє зняти «соціальний панцир» і стати простим споглядачем. Особливо, якщо ця піша прогулянка відбувається  мальовничими місцями. Повернутися до задоволення детального і неквапливого вивчення зовнішнього світу – сьогодні це справжня розкіш.

Ми живемо в постійному хаотичному русі, намагаючись встигнути реалізувати себе в нашому особистому та громадському житті, тому ходьба стає можливістю взяти тайм-аут, перейти з бігу на неквапливий крок, озирнутися навколо. Зробити глибокий вдих, сказати нарешті «стоп» і цілком віддатися міркуванням та мріям.

Під час пішої прогулянки кожна людина проходить свій внутрішній шлях. Думки спокійно пливуть по мірі того, як один пейзаж замінюється іншим, вони проростають і приносять свої плоди. Для деяких людей прогулянка стає свого роду релігійним зверненням до природи, спілкуванням з божественним завдяки взаємодії тіла з навколишньою середою. Спочатку ходьба не потребує багато зусиль, дається легко, сама собою. Але через декілька годин і кілометрів починають наростати втома, тяжкість в ногах і в тілі. Тим не менш, зупинитися неможливо – як і в житті, потрібно продовжувати, аби невідмінно досягти наступного етапу. Як і в житті, деколи під час пішої прогулянки ми рухаємося «через не можу». І долаємо певний крутий підйом так само як непросту життєву ситуацію.

Бігати: виклик собі

Як і ходьба, біг – це природній для нас рух. Дитина рік від року удосконалює здатність швидко рухатися, але йдеться не про те, щоб просто пересуватися із пункту А в пункт Б: біг стає для дитини грою, втечею від чогось, досягненням  свободи. А доросла людина бігає не тільки для того, аби схуднути або укріпити серцево-судинну систему, але й щоб спробувати визначити межі своїх можливостей. Це питання стосується не лише легень, м'язів та серця, але й наших здібностей не здаватися – як в процесі тренування, так і в довгостроковій перспективі.

Як тисячу років тому людям вдавалося бігати без кросівок з амортизованою підошвою? Можливо, секрет полягав у тому, що вони приземлялися з упором на підйом стопи?!

Деніел Ліберман та його колеги з Гарвардського університету порівняли стиль бігу марафонців із США та Кенії і з'ясували,що майже дві третини тих, хто бігає босоніж (з дитинства бігав босоніж чи почав у дорослому віці), бігають навшпиньках, спрямовуючи основне ударне навантаження  на підйом стопи. Це незвичайна звичка: 80% марафонців приземляється на п'ятки. В результаті було висунуто припущення, що наші предки бігали з упиранням на пальці ніг – ймовірно, з метою знизити негативний вплив бігу на архітектуру стопи та хребта. У бігунів, які опираються на п'ятки, навантаження на ступню в 7 разів більше, ніж у тих, хто приземляється на пальці.

Ударна сила від поштовхів ступнями під час бігу в 4 рази сильніша, ніж при ходьбі, вона передається по всьому тілу, аж до скроні.       Ці удари беруть участь в процесі секреції ендорфінів мозком. Такого висновку можна дійти, виходячи з того, що синтез цих речовин у марафонців відбувається у більшому об'ємі, ніж у тих, хто практикує інші види спорту, які потребують витривалості. Ендорфіни допомагають краще переносити біль, а у найбільш тренованих спортсменів навіть створюють відчуття паріння. Як ходьба, так і біг – дії механічні. Тому ходьба і біг(якщо мова не йде про подолання перешкод) залишають вільною, незанятою центральну нервову систему, яка являється своєрідною штаб-квартирою процесів мислення у нашому організмі. Ось чому наші думки вільно блукають, коли ми йдемо або біжимо. Прискорене серцебиття призводить до розширення кровоносних судин, витрачання енергії і, стало бути, до виділення тепла, яке знімає напругу. Робота серця збільшує приток кисню до клітин мозку – і це природне пальне підвищує активність нашого мислення. Додайте до цього підвищене виділення адреналіну – гормону стресу. 

Вчитель фізичної культури, голова МО Наталя Петіна зауважує: «Будь-які фізичні навантаження – це, безперечно, стрес для організму. При стресі мозок виділяє низку гормонів, які допомагають організму боротися з цими навантаженнями. Частина цих гормонів подавляє больову чуттєвість і викликає у нас відчуття задоволення, навіть ейфорії – ці відчуття аналогічні тим, що виникають при споживанні наркотичних засобів. Таким чином, фізичні навантаження мають своєрідну «наркотичну дію», ефект якої чітко проявляється після тренування (відчуття польоту) і більш помітно виражений після інтенсивного бігу, ніж ходьби (спортивна ходьба не враховується). Як наслідок, у людини може сформуватися своєрідна залежність, аналогічна наркотичній за своєю фізіологічною суттю, хоча незрівняна з нею за виявленням та загрозою для здоров'я.»