Де брати інженерів-робототехніків: проблема, про яку не говорять

Підприємства масово переходять на автоматизацію та впроваджують інноваційні рішення, але стикаються з неочевидною проблемою — дефіцитом фахівців, здатних працювати з сучасними системами.

Індустріальна автоматизація в Україні й у всьому світі активно набирає обертів. Виробники впроваджують нові лінії, інтегрують роботів, додають машинне навчання до процесів контролю якості. Але є одна проблема, яку поки що не вирішив жоден тендер, жоден грант і жодна інвестиція в обладнання. Ця проблема — нестача інженерів.

Освіта і виробництво: діалог на різних частотах

За останні роки я взяв участь у десятках проєктах автоматизації в різних галузях — від харчової промисловості до фармацевтики. У кожному другому випадку доводилося не лише впроваджувати рішення, а й допомагати підприємству «виростити» команду під нього. Виявляється, що на заводі є інженери, але вони не працювали з сучасними ПЛК (типу Siemens S7-1500 або Allen-Bradley CompactLogix), не мають досвіду з візійними системами, не знайомі з протоколами типу OPC UA.

Чому так? Бо університети дуже часто дають базову освіту — теоретичну, не практичну. Наприклад, на одному з підприємств я консультував інженерів із впровадження системи виявлення дефектів за допомогою технічного зору. Камери Cognex, світлодіодне підсвічування, Ethernet/IP-комунікація, прив'язка до SCADA. Здавалося б, типове рішення для 2020-х. Але у фахівців не було досвіду навіть базової конфігурації візійного софту. І це не вина інженера. Просто йому ніхто цього не показував.

Університети нерідко досі використовують стенди з ПЛК 90-х, в яких навіть інтерфейсів для промислового обміну немає. Вони не мають угод з постачальниками обладнання, не залучають інтеграторів, а викладачі не завжди мають досвід роботи на реальному виробництві. У результаті — випускник з дипломом, але без практичних навичок.

Ситуація на підприємствах: хтось має вчити

В останні роки я неодноразово проводив технічні сесії з інженерними командами на виробництвах — як консультант, інтегратор, наставник у проєктах під час запусків ліній, в рамках передпроєктних обговорень або вже після інтеграції систем, коли потрібно навчити персонал працювати з ними. Це не теоретичні лекції, а практична робота на реальному об’єкті: пояснення логіки програм у ПЛК, принципів синхронізації приводів, налаштування систем технічного зору, алгоритмів фільтрації помилкових спрацьовувань.

На практиці типова ситуація виглядає так: є обладнання з технічною здатністю до глибокої автоматизації, але його використовують у режимі «вмикати – вимикати», бо не вистачає знань, як задіяти повний функціонал. І завдання інженера-інтегратора — не лише впровадити рішення, а зробити його зрозумілим, безпечним і керованим для тих, хто буде з ним працювати щодня.

Один із найпоказовіших прикладів — на одному з підприємств ми встановили робот Festo із системою машинного зору, яка в реальному часі визначала положення упаковки і передавала координати укладки. З технічної точки зору — рішення високого рівня. Але на місці не було фахівця, здатного самостійно обслуговувати цей комплекс. Довелося створювати навчальний модуль, адаптований під специфіку підприємства: від пояснення логіки зон роботи робота до структури програм на контролері.

На іншому заводі ми починали з одного діагностичного модуля — система аналізувала вібрації на критичному приводі. За кілька місяців підприємство захотіло масштабувати проєкт, але знову ж таки — не вистачало інженерів, які розуміли б принципи аномалійного аналізу, знали, як побудувати інтерфейс для технічного моніторингу. І це середнє підприємство, не маленьке.

Ефективна автоматизація — це не коробка з обладнанням. Це коли людина на місці розуміє, що вона бачить на екрані, чому система сигналізує саме зараз, і що треба зробити, аби не сталося зупинки. У цьому — суть моєї роботи з командами: передати не просто інструмент, а спосіб мислення, заснований на точності, діагностиці й передбаченні.

Бізнес і виші не можуть існувати окремо

Існує ілюзія, що це лише справа університетів — мовляв, нехай вони готують. Але насправді саме бізнес знає, кого йому потрібно. І якщо цього не донести до освітньої системи — вона й далі працюватиме наосліп.

Вихід — у партнерствах. Підприємства можуть:

• створювати інтернатурні програми для студентів;
• брати участь у розробці навчальних курсів;
• відкривати навчальні лабораторії на своїй базі або спільно з вишами;
• делегувати інженерів як гостьових викладачів.

А виші повинні переглянути пріоритети. Робототехніка, автоматизація, аналіз технічних даних — це вже не вузькоспеціалізовані напрями, а основа для конкурентоспроможного виробництва. Якщо студенти не мають доступу до сучасного ПЗ, не вміють працювати з реальними кейсами — вони не готові до ринку.

Що далі?

Ми перебуваємо в критичній точці: підприємства хочуть автоматизуватись, фахівці готові вчитися. Але якщо ми зараз не створимо інфраструктуру для цієї зустрічі — через п’ять років будемо імпортувати не лише обладнання, а й інженерів.