Джейсон Бреннан «Проти демократії»

ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО ВИДАННЯ 2017 РОКУ

2016 рік був поганим для демократії. Натомість це був хороший рік для її критиків. Судіть самі:

• Я написав близько дев’ятнадцяти полемічних статей на замовлення редакцій, в яких звертав увагу на недоліки демократії. Такого інтересу не було ще три-чотири роки тому, коли я про це писав.

• Також, коли на суспільному радіо я обговорював свою тезу про те, що деякі виборці не повинні голосувати, слухачі телефонували, щоб підтримати: «Я знаю! Що ж нам робити?»

Коли я рік тому приходив на ту ж програму з тією ж темою обговорення, слухачі вимагали пояснення: «Як ти смієш?»

• З жовтня по грудень мені надходило кілька запитів з боку мас-медіа на день.

• Книга «Проти демократії» набула широкого медійного розголосу в США, Канаді, Великій Британії, Німеччині, Ірландії, Франції, Швеції, Норвеґії, Швейцарії, Нідерландах та інших країнах. Вона вже була перекладена на шість мов.

Це не просто мої хвастощі (добре, можливо, є трохи). Скоріше, це про щось свідчить. Я пишу книги та статті, що ставлять під сумнів наші найсвятіші ідеї щодо політичної участі, починаючи з 2009 року. Але саме 2016 року читачі були надзвичайно схильні до них прислухатися. Вони можуть не погоджуватися, але тепер набагато більш готові їх розглядати.

На референдумі про вихід Британії з Європейського Союзу пункт «Вийти» переміг з незначною перевагою. За місяць до голосування про «Брекзіт» передвиборче опитування компанії «Іпсос МОРІ» виявило, що британська громадськість була систематично дезінформована про факти, що мають відношення до рішення. Наведу приклад. Виборці, котрі підтримували вихід, вважали, що імміґранти з країн ЄС складають 20% населення Великої Британії. Виборці, котрі не підтримували, оцінили їх кількість у 10%. Вони всі помилялися, хоча виборці, котрі підтримували вихід, помилялися більше: правдива цифра ближча до 5%. У середньому як виборці, котрі виступали за те, щоб залишитися, так і виборці, котрі виступали за вихід, переоцінювали в 40–100 разів розмір фінансової допомоги для дітей в інших країнах. Обидві категорії опитаних значно недооцінювали обсяг іноземних інвестицій з боку Європейського Союзу і значно переоцінювали обсяг інвестицій з Китаю. Це, звичайно, не доводить, що варіант «За лишитися» був би правильним рішенням. Але, безумовно, виглядає підозріло, що чим більше людина помилялася з відповідними фактами, тим було більше шансів, що вона голосувала за вихід з ЄС.

У Сполучених Штатах танцювали свій власний танок телепнів. Я скептичний щодо того, що Дональд Трамп обернеться цілковитою катастрофою, як передбачають мої знервовані колеґи. Але не про те мова. Початкова підтримка Трампа під час праймеріз була з боку виборців з надзвичайно низьким рівнем поінформованості. Він виграв у номінації частково тому, що на республіканських праймеріз голоси краще поінформованих виборців розділилися. Після того, як він став кандидатом на посаду, взяв гору партійний трайбалізм, що його я описав у другому і третьому розділах цієї книги; багато хто з республіканців, котрі раніше заявляли, що ніколи не голосуватимуть за Трампа, затиснули носи й проголосували за нього.

В американських лівих був свій власний порочний приклад дезінформуючого економічного популізму. Берні Сандерс проштовхував приблизно такий же протекціоністський, антиімміґрантський порядок денний, як і Трамп. Економіст Бред Делонґ прокоментував це так:

Політична правдивість стрімко випаровується на цій темі вже кілька десятиліть. Політики роблять заяви, що дуже слабо зв’язані з економічною реальністю, — заяви, що здаються правдивими, — і балотуються з ними, інколи з незнання, інколи з цинічного розрахунку.

...Трамп і Сандерс були апокаліптичні у своїх висловлюваннях на тему торгівлі, а потім Клінтон також відкинула правду.

Як я розглядаю в розділі 2, висунуті Трампом і Сандерсом економічні ідеї не просто суперечать сотням років економічних досліджень та горам емпіричних свідчень. Крім цього, економічні ідеї, що підтримують протекціонізм і сприяють ворожості до імміґрантів, неґативно корелюють з політичною інформацією. У середньому виборці з високим рівнем поінформованості, незалежно від демографічних обставин або їхньої політичної приналежності, підтримують вільну торгівлю та збільшення імміґрації.

Деякі мої рецензенти з популярних видань відзначили, що «Проти демократії» не містить жодних посилань на Трампа чи «Брекзіт». Коли я здав остаточний рукопис, Трамп уже здобував лідерство, але він ще не був номінований кандидатом, а референдум про вихід Британії з ЄС ще не відбувся. Я не передбачав жодної з цих подій.

«Проти демократії» — це не відповідь на перемогу Трампа або «Брекзіт», хоча обидві події ілюструють мої занепокоєння. Моя критика демократії ґрунтується на довготривалих, систематичних емпіричних тенденціях. Близько 65 років тому в США почали вимірювати рівень обізнаності виборців. Тоді результати були пригнічуючими, пригнічують вони і тепер. На протязі всього часу вимірювань середній, модальний і медіанний виборець були дезінформованими або незнаючими щодо основної політичної інформації; ще менше вони знали про передові досягнення суспільних наук.

Незнання та дезінформація змушують їх підтримувати політику та кандидатів, котрих вони не підтримали б, якби були більш поінформованими. Як наслідок, ми одержуємо менш оптималь ні, а інколи й досить погані політичні результати. Оскільки, як я стверджую в четвертому і п’ятому розділах, демократія і рівне право голосу не мають притаманної цінності, ми повинні бути відкритими для експериментів з іншими формами урядування. Справедливість вимагає додержуватися правила «одна особа — один голос» тільки у випадку, коли емпірично виявляється, що таким чином досягаються суттєво кращі результати, ніж при інших формах урядування.

Я критик демократії, але я також її шанувальник. У роботі «Демократія і свобода», що вийде незабаром в «Оксфордському довіднику про свободу», я стверджую, що, по суті, демократія позитивно корелює з низкою важливих результатів, і це, здається, не є просто кореляцією, а причинно-наслідковим зв’язком 3. Демократичні країни краще захищають економічні та громадянські свободи, ніж недемократичні, а також демократичні країни, як правило, заможніші. В сучасному світі найкращі місця для життя зазвичай цілком демократичні. Але, враховуючи те, що ми знаємо про систематичні недоліки демократії, ми повинні бути відкритими для дослідження і, можливо, експериментування з іншими альтернативами.

У цій книзі я пропоную експериментувати з тим, що більшість людей вважатиме найбільш образливою альтернативою, — з епістократією. Епістократичні форми урядування зберігають більшість звичайних особливостей республіканського представницького урядування. Політична влада широко поширена, а не зосереджена в руках небагатьох. Гілки влади розділені. Є стримування та противаги. Але за законом епістократії не розподіляють основоположну політичну владу рівномірно. Скоріше, за законом більш компетентні й знаючі громадяни так чи так мають дещо більшу політичну владу, ніж менш компетентні чи незнаючі.

У першому розділі я наводжу три моделі поведінки виборців. Хоббіти — малопоінформовані громадяни з незначною зацікавленістю і низьким рівнем участі в політиці. Хоббіти, як правило, мають нестійку або лише слабку ідеологічну відданість. Натомість хуліґани — це більш поінформовані громадяни, котрі мають сильну відданість політиці і своїй політичній ідентичності. Вони затиснуті коґнітивними упередженнями, такими як упередження підтвердження (confirmation bias) або груповий фаворитизм (intergroup bias). Для них політика це переважно командний спорт. (Я забув висловити подяку Дрю Стоунбрейкеру в першому виданні; це Дрю запропонував мені вжити означення «хуліґан».) Вулканці є ідеальним типом — досконало раціональні, поінформовані, думаючі, без неналежних лояльностей до своїх переконань.

У розділі 2 я стверджую, що майже всіх громадян можна розділити на хоббітів та хуліґанів. Пересічний неголосуючий у Сполучених Штатах це хоббіт, а пересічний виборець — хуліґан. Але проблема в тому, що багато філософських теорій демократії припускають, що громадяни будуть поводити себе як вулканці. Філософи припускають або сподіваються, що залучення громадян до політики перетворить їх з хоббітів на вулканців. Але, як я стверджую в розділі 3, наші найкращі дані свідчать на користь того, що політичне залучення, як правило, перетворює хоббітів на хуліґанів і робить хуліґанів іще гіршими хуліґанами. Демократія — це правління хоббітів та хуліґанів.

Та чи буде епістократія правлінням вулканців? Я повинен тут чітко відповісти — ні! Вдаючись до метафори вулканців, я не мав на увазі, що вулканці повинні правити, або що епістократії будуть успішно наділяти вулканців владою над хуліґанами й хоббітами. І взагалі, у світі існує, мабуть, надто мало вулканців.

Крім того, хоча порівняно легко розрізняти виборців з високим і низьким рівнем поінформованості, значно важче виявляти коґнітивні упередження у великих масштабах. Це не означає, що неможливо. Ми справді могли б створити такий тест, котрий одночасно досліджував би, скільки знає людина, а також виявляв, чи вона упереджено інтерпретує дані. Наприклад, у другому розділі я розглядаю дослідження Дена Кахана про коґнітивні упередження. Ми могли б використовувати його варіанти запитань, щоб відрізнити поінформованих вулканців од поінформованих хуліґанів.

Утім, моя думка менш амбітна: насправді епістократія була б правлінням хуліґанів, але це була б краща група хуліганів, ніж те, що ми маємо при демократії. Одна з моїх альтернативних епістократичних пропозицій — котру я називаю урядуванням за допомогою імітації всезнаючого оракула — використовує і хуліґанів, і хоббітів, щоб оцінити те, чого хотіли б вулканці.

Багато журналістів задавали мені запитання: оскільки існує мало шансів, що будь-яка країна впровадить епістократію в короткостроковій перспективі, який практичний результат цієї книги? Чи існує що-небудь, що ми можемо робити зараз? Наприклад, Брайан Каплан запропонував проводити національний іспит на визначення рівня знань виборців. Кожного року (або, можливо, перед виборами) уряд пропонує пройти добровільний тест, що охоплює основні політичні відомості та основні суспільно-наукові питання. Громадяни, котрі складуть іспит, одержать грошову винагороду, при пустимо, тисячу доларів за 90–100% правильних відповідей, п’ять сотень доларів за правильних 80–89%, сто доларів за 70–79%, і жодної винагороди за все, що менше4. Уряд міг би зробити це замість фінансування громадянської освіти; зрештою, громадянська освіта не працює, тому вилучення її з навчального плану не матиме неґативних наслідків. (Причина, чому вона не працює, пояснюється в другому розділі: раціональне незнання. Більшість громадян не мають стимулів пам’ятати інформацію про громадянські справи, яку вони вчать у школі.) Ця пропозиція не суперечить конституції США. Як додає Каплан, це «дешевий, необразливий спосіб зробити демократію кращою»5.

Інша ідея: ми повинні змінити свою громадянську культуру. Я доводжу з того часу, як в 2009 році було опубліковано статтю «Забруднення голосувань», що мантра «Голосуйте! Кожний голос значить!» — небезпечна. Більшість громадян, голосуючи, не роблять нам жодної послуги. Закликати кожного голосувати — це як закликати смітити.

Книга «Проти демократії» була опублікована наприкінці серпня 2016 року. Я знаю, що деякі симпозіуми ще попереду, але до лютого 2017 року, коли я пишу ці рядки, не з’явилося ще жодних серйозних рецензованих статей, де її критикували б. У філософських та політологічних дисциплінах завжди повільний зворотний зв’язок. Тому мені ще не відомо, якими будуть основні критичні зауваження до книги, хоча я впевнений, що вони надійдуть.

Проте з тих тридцяти публічних обговорень, що їх я вже мав з приводу цієї книги, виявилося, що найбільше турбує аудиторію те, що я називаю «демографічним запереченням епістократії». Зауважу, це не нове заперечення, що з’явилося після публікації, а, скоріше, одне з відомих заперечень, уже обговорене в розділі 8, і з ним часто доводиться знайомити публіку. Демографічне заперечення говорить наступне:

Більшість епістократичних систем надають більш знаючим громадянам більшу політичну владу, ніж менш знаючим. Однак дослідження основних політичних знань зазвичай демонструють, що політичні знання не розподіляються однаково між членами всіх демографічних груп. Деякі демографічні групи, особливо привілейовані, як правило, мають більше політичних знань, ніж інші, знедолені групи. Зокрема, білі, як правило, знають більше, ніж чорношкірі, заможні більше, ніж зубожілі, працюючі більше, ніж безробітні, а чоловіки більше, ніж жінки 6. Таким чином, епістократичний електорат, як правило, буде більш білим, заможнішим, краще працевлаштованим і включати більший відсоток чоловіків, ніж демократичний.

Це заперечення не повне. Існують два способи зробити його завершеним. Один із способів говорить, що сам факт, що епістократія може призвести до нерівного демографічного представництва, є нечесним і несправедливим, незалежно від того, чи призводить це, своєю чергою, до погіршення результатів. Другий, на мою думку, більш тривожний варіант, говорить, що оскільки епістократія могла б мати такі демографічні нерівності, епістократія забезпечуватиме, як правило, суттєво погані результати, зокрема такі результати, що сприяють привілейованим і завдають шкоди знедоленим.

Я підготував до друку статтю, в якій надав більш ґрунтовну й суттєву відповідь на демографічне заперечення, ніж та, що викладена в розділі 8. (Див. додаток 1 до цього видання. — Прим. перекл.) Кожний, кого зацікавить, може надіслати мені електронний лист з проханням вислати копію. Тут я просто перекажу одну історію.

У провідному університеті студенти поставили мені питання про демографічне заперечення. Питання було наступним. Якщо члени деяких знедолених груп голосують, то чи не буде влада належним чином реаґувати на їхні інтереси? Якщо вони не зможуть проголосувати, чи не буде уряд іґнорувати їхні інтереси?

Я відповів приблизно так. Уявимо, що я маю чарівну паличку. Якщо я нею змахну, це спонукатиме, скажімо, кожну чорношкіру людину голосувати. Але всі вони голосуватимуть за Дональда Трампа, а не за Хілларі Клінтон, і за республіканців, а не за демократів. Фактично, відтепер це призведе до того, що чорношкірі завжди голосуватимуть за еквівалент Дональда Трампа або за кандидатів, котрі підтримують політичні стратегії, що вам не подобаються, такі як скорочення програм соціальної допомоги, скорочення фінансування освіти і збільшення витрат на «війну з наркотиками». Чи бажаєте, щоб я змахнув цією чарівною паличкою?

Відповідь була: ні, звісно ні! Ба більше, всі, кому я ставив це питання, також відповідали: ні, звісно ні! Це показує, що люди, котрі запитували про демографічне заперечення, погоджуються зі мною — важливо те, як голосують, а не тільки те, що голосують. Коли члени групи голосують, якщо вони дезінформовані, то можуть не допомагати собі, а замість цього стріляють собі в свою колективну ногу. Насправді студенти, про яких іде мова (та інші), навіть погодилися, що Дональд Трамп не виявився особливо хорошим для провінційних білих американців, його основної демографічної групи.

Те, що ми можемо назвати «наївною теорією демократії», стверджує, що якщо ви (і такі люди, як ви) голосуєте, то уряд буде підтримувати ваші об’єктивні інтереси, незалежно від того, як саме ви голосуєте. Згідно з цією наївною теорією, ви можете проголосувати за те, щоб вистрілити собі в голову, але з тієї причини, що ви проголосували, уряд замість цього вам допоможе. Емпіричної підтримки для наївної теорії не існує. За останні шість місяців я дізнався, що мало хто справді в неї вірить.

Хоча ця книга зосереджується на епістократії як альтернативі демократії, це, звичайно, не єдина її альтернатива. Моя глибша думка полягає в тому, що оскільки демократія не є справедливою за своєю суттю, ми повинні шукати краще працюючі альтернативи. Філософи Бен Сондерс і Алекс Ґерреро захищали жеребкування та лотократію — системи, в яких владу розподіляють випадково, — на тій підставі, що певні видозміни таких систем, імовірно, будуть розумнішими й справедливішими, ніж демократія. Економіст Робін Хенсон і професор права та економіки Майкл Абрамович стверджували, що ми повинні використовувати спеціалізовані ринки ставок для визначення політики. Можна назвати їхню улюблену форму правління «футархією» або «предиктократією». Ринки ставок мають більшу прогностичну точність, ніж опитування експертів або обивателів, а також існують способи використання таких ринків для вибору політики. Теоретик права Ілля Сомін стверджує, що ми повинні мати більш децентралізований уряд і більше способів «голосувати ногами». Якби люди могли легко переходити з однієї політії до другої, це одночасно а) дало б їм сильний стимул бути поінформованими і вибирати, де розумно жити і б) дало б урядовим лідерам стимул до вироблення кращої політики. Я формально не пристаю тут на жодну з цих ідей, але мене приваблює кожна з них, особливо футархія.

Демократія — це інструмент, не більше. Якщо знайдемо кращий інструмент, ми повинні відчувати себе вільними його використати. Насправді, як я стверджую в розділі 6, ми маємо обов’язок його використати. Справедливість так справедливість. Погані рішення не повинні затверджуватися просто політичним приписом. Політичні рішення це висока відповідальність. Як сміє хтось приймати такі рішення некомпетентно?

________________________________________

ББК 87.6

УДК 141.7:321.7:342.8

Бреннан, Джейсон. Проти демократії / Пер. з англ. М. Є. Бистрицького. —

К.: Дух і Літера, 2020. — 464 с. — Бібліогр.: 431–451 с.

ISBN 978-966-378-728-2

Перекладено за виданнями:

Brennan, Jason. Against Democracy. Princeton, NJ: Princeton University Press,

2017. ISBN: 978-0-691-17849-3. © 2016 by Princeton University Press.

Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг© Дух і Літера, 2020

ISBN 978-966-378-728-2

© Український філософський фонд, 2020

Б877

Джерело: https://duh-i-litera.com/bookstore/proti-demokrati