Неповний робочий час для інваліда III групи

В даній статті з’ясовується правомірність обов’язкового встановлення неповного робочого часу для фізичної особи, яка визнана інвалідом III групи, на її прохання.

    На працедавця покладено різні за своєю суттю обов’язки, яким властивий майновий або немайновий характер. Чи повинна наведена особа встановити неповний робочий час фізичній особі, визнаній інвалідом III групи?

    Правове регулювання вищевказаного питання відбувається за допомогою різноманітних нормативно-правових актів. Зокрема юридична регламентація трудових правовідносин, функціонуючих стосовно неповного робочого часу, який в свою чергу хоче отримати фізична особа, визнана інвалідом III групи, здійснюється: Головним законом Українського народу (Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (надалі по тексту – Конституція України)) звичайними законами  (Кодекс  законів про працю України від 10.12.1971р. № 322-VIII (надалі по тексту – КЗпП України), Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 06.10.2005 року № 2961-IV (надалі – ЗУ «Про реабілітацію інвалідів в Україні»)), а також підзаконними актами (Наказ Міністерства охорони здоров’я України  «Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності» від 05.09.2011 року № 561 (надалі по тексту - Інструкція)). 

     Трудові правовідносини є непростими явищами довколишньої дійсності. Вони посідають почесні місця в злагодженій системі суспільних стосунків, які в свою чергу функціонують в багатогранній сфері трудового права.

    Наймані працівники – це одні з основних учасників трудових відносин. Сумлінна праця наведених осіб, будучи здійсненою за трудовим договором, водночас створює блага, що, будучи майновими чи немайновими, приносять істотну вигоду незалежній Україні, яка трансформується в правову державу, та її вмілому народу, що перетворюється в громадянське суспільство.

   Трудове законодавство гарантує найманим працівникам правовий статус, що, будучи вельми багатогранним, водночас включає в себе всілякі елементи, одними з яких є різні за своїм юридичною суттю соціально-економічні права. Кожна зі згаданих можливостей, будучи закріпленою відповідним законом, водночас повинна забезпечити повну економічну свободу зазначених осіб.

    Право на працю визнано одним з визначних соціально-економічних прав, реалізовуючи яке найманий працівник може забезпечити пристойний рівень матеріального і духовного добробуту своєї дружньої та трудолюбивої сім’ї. Наведену можливість вітчизняний законодавець закріпив у правових нормах, охоплених ч. 1 ст. 43 Конституції України та ч. 1 ст. 2 КЗпП України.

     Чіткий та недвозначний зміст такої юридичної норми в частині з’ясування  суб’єктного складу найманих працівників, для кожного з яких за їх просьбою в обов’язковому порядку працедавцем застосовується неповний робочий час, конкретизують інші нормативно-правові акти. Згаданому судженню властиве своє обгрунтовуюче пояснення.  

    На прохання, що викладене в письмовій формі окремими працівниками, працедавець зобов’язаний встановити для них робочий час, який є неповним. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 172 КЗпП України одним зі згаданих трудівників є фізична особа, що визнана інвалідом.

    Соціальна недостатність є дуже пекучим явищем навколишньої дійсності. Одним з її різновидів визнано інвалідність, що в свою чергу підкріплюється абз. 3 ст. 1 ЗУ «Про реабілітацію інвалідів в Україні»

   Чинне законодавство передбачає, що така недостатність має різні ступені. Зокрема абз. 23 п. 2.2. Інструкції закріплено, що особі, визнану інвалідом, залежно від доведеного ступеня розладу функцій органів і систем організму та обмеження її життєдіяльності за відповідною процедурою встановлюється I, II чи III група інвалідності.

   В наведеному випадку жінка має дитину, яка визнана інвалідом III групи. Тому, враховуючи вищезгадані судження, згаданому працівнику гарантовано право на неповний робочий день чи неповний робочий тиждень.