Окремі проблемні аспекти встановлення неповного робочого часу

В даній статті з'ясовується правомірність встановлення робочого часу, який є неповним, шляхом одночасного зменшення тривалості робочого дня та тривалості робочого тижня.

    У відповідних випадках наймані працівники виконують трудові обов’язки, які покладені на них, протягом робочого часу, що в свою чергу є неповним. Чи може він встановлюватися шляхом зменшення тривалості робочого тижня та тривалості робочого дня одночасно?

   Правовому регулюванню вказаного питання притаманні певні особливості. Зокрема юридична регламентація трудових правовідносин, які функціонують стосовно чіткого встановлення можливих способів правомірного зменшення охопленої вітчизняним законодавством тривалості неповного робочого часу, здійснюється: Головним законом Українського народу (Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (надалі по тексту – Конституція України)), звичайними законами  (Кодекс  законів про працю України від 10.12.1971р. № 322-VIII (надалі по тексту – КЗпП України), а також листом, яке написало Міністерство праці і соціальної політики від 29.03.2007 року № 713/19/71-07 (надалі по тексту – Лист Міністерство праці і соціальної політики).

   Працівники є одними з найголовніших учасників трудових правовідносин. Тобто, вказані особи, працюючи за трудовим договором, водночас приносять істотну користь своїй вітчизні, що трансформується в демократичну державу, а також її народу, який еволюціонує в громадянське суспільство.

    Правовий статус, гарантований таким учасникам трудових правовідносин, будучи багатогранним, водночас включає в себе майнові чи немайнові права, окремим з яких в свою чергу притаманний соціально-економічний характер. Скориставшись вищезгаданими можливостями, наведені особи забезпечують пристойний рівень матеріального і духовного добробуту своїх дружніх сімей.

   Одним з найвизначніших соціально-економічних прав є право на працю. Вищезазначену юридичну можливість вітчизняним законодавцем закріплено в ч. 1 ст. 43 Конституції України та в ч. 2 ст. 2 КЗпП України.

   Чинне законодавство передбачає, що вказане право може реалізовуватися певні проміжки календарного часу. Зокрема згідно з ч. 1 ст. 56 КЗпП України за угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом може встановлюватися як при прийнятті на роботу трудівника, так і згодом неповний робочий день чи неповний робочий тиждень.

   Як бачимо, існуючий зміст згаданої норми не врегульовує окремі питання. Наприклад, в ч. 1 ст. 56 КЗпП України відсутня безпосередня вказівка про те, що робочий час, який за своєю сутністю є неповним, може встановлюватися зменшенням тривалості одночасно двох юридичних фактів, якими зокрема є: робочий тиждень та робочий день. 

   Вищезазначену прогалину частково заповнюють обґрунтовані роз’яснення, які надаються уповноваженими на те органами державної виконавчої влади. Зокрема згідно з абз. Листа неповний робочий час може встановлюватися зменшенням тривалості робочого дня і тривалості робочого тижня водночас.

   Національне законодавство про сумлінну працю вміщує в собі істотні вади. Зокрема треба наголосити на тому факті, що в КЗпП України не передбачено прямої вказівки про те, що неповний робочий час може встановлюватися шляхом зменшення тривалості робочого тижня і робочого дня одночасно.

    На мою думку, вищезазначена проблема потребує ефективного вирішення. Тому, враховуючи згадані доводи, я рекомендую вітчизняному законодавцю прямо закріпити в ч. 1 ст. 56 КЗпП України юридичну норму такого змісту: «робочий час, який є неповним, може встановлюватися шляхом зменшення тривалості робочого тижня і/або тривалості робочого дня водночас».