Здавалося, ще вчора країна перебувала у вирі першовересневих свят, з трибун різної висоти лунали головні меседжі дня: «Перший раз у перший клас», «Знання - це сила», «Право на освіту має кожна дитина»
Святкові гасла вересня передали вербальну естафету жовтню. На цей раз День Вчителя увімкнув зелене світло на континуум гучних промов та пасажі гарних слів на адресу освітян, про рівень освіти в Україні тощо. Календар швидко перегортає свої сторінки, відкриваючи перспективи для нового, та тільки проблеми все частіше залишаються старими,посивілими. А ви замислювалися над тим, де в нашій країні навчаються діти з ДЦП, із вадами слуху та зору, діти-аутисти. Зазвичай, їх не зустрінеш в загальноосвітніх школах. Так, вони не такі, як всі, та попри вади і порушення діяльності емоційної сфери, в них зберігається інтелектуальна складова мислення. Сьогодні, коли драматичні реалії буття, які засвідчили жорстокість цього світу, все частіше йдеться про побудову якісно нового суспільства, яке повинно будуватися на толерантності, ми вкрай потребуємо морального суспільства, з його авторитетною силою і традиційними підвалинами життя. І сьогодні кожна доросла людина усвідомлює, що все починається з дитинства. Терпимість, небайдужість, людяність, в кінці кінців, – все це треба культивувати, пророщувати до неабиякої плідності. В контексті сказаного саме час актуалізувати інклюзію. Згадайте дорожній рух на вулиці. Так, він двосторонній і має свої чіткі правила. Так само і в інклюзивній формі навчання: діти з особливими потребами вимагають рівних можливостей і адекватної соціалізації і таку можливість їм надає інклюзія. Здорові діти за таких умов призвичаюються сприймати фізичні вади однокласників спокійно, адекватно, відчувати свого ближнього як рівного, допомагати йому, і через емпатійність ставати чуйнішими та людянішими. Ось воно: природнє,в умовах 100% реальності, без бравади, без патетики виховання моральності. Так, в Європі та світі емпіричним шляхом доведено успішність результатів інклюзії. Що маємо ми? Дума, не важко здогадатися, що це суцільні проблеми. Безумовно, що це питання фінансування, яке потребує детального аналізу та обговорення. На мою думку,варто запустити загальний проект під неймінгом «інклюзія»,визначити стандарти і обчислити бюджет. В Україні поки що немає стратегії розвитку інклюзії. А для того, щоб перейти до стратегії, спочатку треба класифікувати психо-фізичні порушення, з якими діти можуть приступити до навчання у школі. Я як людина, яка має першу освіту медичну, а за другою − психолог, і хоч спеціалізуюся на політичній психології, та все ж розумію, наскільки важлива така класифікація, адже, коли в інклюзивну школу підуть діти з психічними порушеннями й розумовою відсталістю, це створить неймовірну проблему для всіх учасників подій. Доречі, такі випадки вже фіксуються, і саме зараз треба максимально пришвидшити процес генерування відповідної класифікації, бо маємо всі шанси і ризики отримати масовість подібного явища.
Говорячи про інклюзію в Україні і проблематику, варто зазначити, що самі батьки дітей із порушеннями майже хронічно не визнають хворобу своєї дитини, а це ще додатково породжує низку проблем, серед яких - упереджене ставлення до психолого-медико-педагогічної комісії, бо зазвичай спеціалісти радять відправляти дитину у спеціальний навчальний заклад.Та у батьків негативне відношення до спецшкіл, що не виправдано, адже ці школи вже давно не інтернати, але стереотип живе і досі. Так, батьків теж можна зрозуміти, бо для них цілком природньо бачити тільки позитивне у своїх чадах, для них краще вважати свою дитину унікальною. Може тому в інформаційному просторі все частіше циркулюють такі визначення: аутисти – "діти індиго", "вундеркінди"; діти із синдромом Дауна – "діти-янголи", "діти сонця". Звичайно, ідентифікувати унікальність своєї дитини – це добре та головне, вивчити і недоліки, а що ще важливіше - не нашкодити. Бо дуже часто така містифікація понять нічого конструктивного не передбачає: ані в соціальному сенсі, ані в науковому. А ще, саме в таких випадках діти, через своїх батьків ризикують не отримати кваліфіковану допомогу.
Ще одна проблема: наші загальноосвітні школи не готові: ні технічно, ні методично, ні психологічно, ні кадроводо запровадження інклюзії. Тому серед освітян стільки противників інклюзивного навчання, бо вони свідомі і розуміють, що все це для них ще одна важка ноша, бо держава, яка хронічно не забезпечує їх рівень життя, а дешево відкупляється мізерною зарплатнею, не буде фінансувати, контролювати систему надбавок за інклюзію. Немає на сьогодні і методичних матеріалів для різних нозологій. Наразі, Інститутом спеціальної освіти НАПН України розробляються методичні посібники шляхом адаптування тих напрацювань, що були створені для спеціальних шкіл з активним залученням західного досвіду, та коли вони досягнуть читацької аудиторії – питання складне, бо це також додаткові видатки.
Але, якщо вчителі та батьки готові і вже об’єднують зусилля заради загальної мети - суспільство про інклюзію фактично нічого не знає, а ставлення до таких дітей у нашій морально-етичній системі координатмає свою специфіку. Так, багато хто продукт синтезу гуманізму та філантропії спрямовує на таких дітей через те, що це є правильним, але це не є рівність умов у західному розумінні.
Не є таємницею, що активна діяльність громадських організацій – тренд. Наразі, у мейнстрімі опікуватися дітьми, особливо тими, хто потребує допомоги понад усе. Та навіть профільні, пов’язані з освітою, дитинством, далеко не всі знають про інклюзію і її специфіку, а ті, що виявилися обізнаними, переважно відпрацьовують гранти. Я зараз навіть не хочу обговорювати, та можна тільки уявити, скільки коштів "пролетіло"повз проблем, а головне − дітей, і осіло в великих кишенях "грантоїдів", які, як правило, втілюють освітньо-наукові програми на рівні "поговорили та розійшлись"…
Можна нескінченно довго вести мову про проблеми української інклюзії, але я хочу саме зараз поставити крапку. А продовжити в іншому дусі, бо нарешті побачила конкретні дії, а головне - людей, які стали справжніми локомотивами для впровадження інклюзивної освіти в Україні. Саме тому я пристала на пропозицію «Інституту реабілітації та соціальних технологій» взяти участь у всеукраїнському (національному) круглому столі на тему: «Удосконалення законодавства про освіту дітей з вадами: національний та міжнародний досвід». Два дні роботи не пройшли даремно. Адже на «круглому столі», організованому «Інститутом реабілітації та соціальних технологій», дирекцією загальноосвітньої школи №281, за підтримки Уповноваженого Президента України з прав дитини, Міністерства соціальної політики України, Фонду соціального захисту інвалідів України, Фонду соціального захисту інвалідів у м. Києві, факультету правничих наук НАУКМА, Навчально-наукового інституту права ім. І. Малиновського Національного університету «Острозька академія», Педагогічного інституту СНУ імені Лесі Українки, Центру проблем імплементації європейського соціального права, кафедри трудового права та права соціального забезпечення КНУ імені Тараса Шевченка, Київського коледжу та Київського інституту, Інституту інтелектуальної власності в м. Києві Національного університету «Одеська юридична академія», ВГО «Майбутнє країни», УАФТП, ВГО «Всеукраїнське об’єднання інвалідів постраждалих від мін та учасників АТО», інших партнерських організацій та установ, відбулася презентація і обговорення законопроекту про стимулювання розвитку в Україні інклюзивної (спеціальної) освіти. Я вкотре аплодувала стоячи професору кафедри муніципального права та адміністративно-правових дисциплін Навчально-наукового інституту права ім. І. Малиновського, Національного університету «Острозька академія», професору НаУКМА, професору КНУ імені Тараса Шевченка, д.ю.н., доценту , і заступник голови Святошинської РДА Гусєва Н.Г., яка поінформувала учасників про розвиток інклюзивної (спеціальної) освіти у Святошинському районі м. Києва, і директор загальноосвітньої школи №281 (м. Київ) Цимбал Л.Я., і професор Вишновецька С.В., і доцент кафедри трудового права та права соціального забезпечення Київського національного університету імені Тараса Шевченка, к.ю.н., доцент Сіроха Д.І., і доцент Інституту інтелектуальної власності Національного університету «Одеська юридична академія» в м. Києві, к.ю.н., доцент Павлов Д.М., численні експерти,представники громадських організацій, зарубіжні колеги, батьки інклюзивних дітей. Проте, на превеликий жаль, я не побачила тих, хто має бути серед головних учасників, тих, власне від кого залежать реальні зрушення та конкретні дії, співробітників відповідних міністерств (не кажучи про профільних міністрів). Хочеться вірити, що "слуги народу" відому фразу на латині «Salus populi suprema lex» будуть використовувати не тільки для гравірування на подарунках колегам, а зроблять своїм життєвим кредо. Поки що, це область футурологічного, а інклюзія, як і багато іншого, залишається в нашій країні черговим трендом, ширмою, якою можна прикрити інші зіяючі діри перед Заходом та показати процес реформ у галузі освіти та інших соціальних сферах.
Чи пройде законопроект, який презентовано і детально обговорено у парламенті, чи будуть враховані зміни, наразі невідомо, проте, я розумію, що законотворення - складний процес, що потребує чималих зусиль та компетенції, але те, що до нього можна залучитися не під головним куполом країни - я переконалася, та і мандат не добавляє розуму, головне - бажання.
P.S. … Ідеї гуманізації освіти й пріоритети особистості – сьогодні ці тези стали телеономними концептами, а хочеться, щоб це стало реальністю. І кожен із нас став свідком справжньої трансформації, де на зміну державоцентристській освітній системі прийде дітоцентристська, в якій буде домінувати орієнтація на інтереси дитини, на задоволення її потреб і, нарешті, буде діяти принцип «держава для людини», а не навпаки.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.