Роздуми про потенціал та роль української науки

Останні декілька днів лунає критика окремих  можновладців щодо діяльності та фінансування Національної академії наук, та науки взагалі.

В радянські часи позиція (рекомендація) того чи іншого науково-дослідного інституту була вирішальна при ухваленні окремих державних рішень, що впливають на цілі галузі, життя людей. Думка науковця була важлива у різних сферах (від будівництва, сільського господарства та закінчуючи законодавчим процесом).
Останні декілька десятиріч вага наукової думки була зневільована.
Ігнорується думка дослідників при ухваленні законодавчих змін, оскільки думка науковця може зруйнувати плани того чи іншого лобі чи йти в розріз з політичною позицією «владного керманича». Останні роки, в Україні з’явилась мода обговорювати проекти нормативно-правових актів з експертами (в т.ч. з «самопроголошеними»), особливо, з інших країн. В свою чергу, національний науковий потенціал у більшості використовується не повністю. Наприклад, останнє обговорення новаторської позиції можновладців щодо скасування Господарського кодексу, вчені-господарники не були запрошені).
 Хоча Влада інколи і «запитує» у науковців, запрошує на «круглі» столи, наради  щодо наслідків ухвалення рішень, прогнозів розвитку секторів економіки, але в більшості не прислуховується до їх рекомендацій. В свою чергу, іноді Влада хоче і заручитись підтримкою науковців при ухваленні суспільно-важливих рішень  (наприклад, судової реформи, конституційної реформи, адміністративно-територіальної реформи тощо).
Влада повинна створити умови розвитку науки – надати всебічну підтримку та «навчитись» використовувати величезний науковий потенціал нації (не обмежуючись запрошеннями на наради та зустрічі, а вміти «слухати» та прислуховуватись думки науковців).
В свою чергу, саме наукова спільнота повинна взяти на себе обов’язок  продукувати підґрунтя та обґрунтування  змін у державі, змін на краще.