Частина 3: Кінець Протекторату Богемії і Моравії - Кошицький уряд та відновлення Чехословацької республіки - Підготовка депортації - Етнічні чистки німців - Декрети Е. Бенеша - Перші підсумки акції.
Продовження статей "Німецьке населення на території Чехословаччини" (опублікована 4 червня) та "Німці в Чехословаччині: Судетенланд і Протекторат Богемії та Моравії" (опублікована 9 червня).
На початку 1945 року, шестирічна історія протекторату Богемії та Моравії поступово наближалася до свого кінця. 19 січня 1945 року, головою уряду протекторату, з подання Вільгельма Фріка, було призначено міністра внутрішніх справ у кабінеті Я. Крейчі, Ріхарда Бієнерта (1881-1949). Уряд протекторату під його керівництвом пропрацював аж до 5 травня 1945 року, коли розпочалось Празьке повстання (Churan M., Kdo byl kto v nasich dejinach ve 20 stoleti, tom 1, Praha: Libri, 1998, 467 s., s. 47-48). На наш погляд, варто особливо підкреслити, що Бієнерту вдавалось утримати спокій на території Богемії і Моравії до травня 1945 року, навіть в умовах, коли Словацька республіка впала, а в Угорщині йшли кровопролитні бої з радянськими військами.
Вже 4 квітня 1945 року у місті Кошице, на території Словаччини, під контролем радянських військ, було сформовано уряд «Національного фронту», до складу якого було інкорпоровано чеських і словацьких комуністів, словацьких соціалістів, чеських соціал-демократів, а також представників всіх великих екзильних (у вигнанні) чехословацьких організацій, які претендували на державну владу. Таким чином, після тривалих переговорів у Москві, новий кошицький уряд очолив колишній президент Чехословаччини (1935-1938) – Едвард Бенеш (1884-1948). До цього, Бенеш очолював у Лондоні так званий «уряд Чехословаччини у вигнанні», прем’єр-міністром якого від 21 липня до 5 квітня 1945 року був його близький соратник, католицький священник Ян Шрамек. Протягом 1941-1942 років еміграційний уряд Бенеша-Шрамека зумів домогтися повного визнання своєї організації єдиним законним урядом на території Чехословаччини. Значним дипломатичним успіхом «лондонців» стало анулювання всіх положень та умов Мюнхенського договору Великобританією, США, Францією (також еміграційним урядом) і СРСР. Всі країни антигітлерівської коаліції офіційно задекларували визнання за колишньою ЧСР права на відновлення свого державного організму в кордонах 1937 року. Таким чином, союзники вважали Судетську область територією майбутньої Чехословаччини вже від 1942 року. Бенешу вдалося налагодити хорошу взаємодію між всіма добровольчими чехословацькими частинами, котрі воювали проти німців у складі британських і радянських військ. Однак, найбільшим успіхом, котрий закріпив Бенеша у статусі керівника усіх антинімецьких чеських організацій, стало підписання «Договору про дружбу та союзницькі відносини» між еміграційним урядом та СРСР (Zbynek Z., Klimek A., The Life of Edvard Benes 1884-1948: Czechoslovakia in Peace and War, Oxford: Oxford University Press, 1997).
Цьому договору передувала тривала полеміка з приводу так званого «німецького питання». Вперше, на серйозному рівні чеські політичні емігранти заговорили про необхідність виселення німців ще в 1941 році. С. Сумлєнний з цього приводу зазначає: «Саме в Лондоні чеський уряд у вигнанні вперше сформулював плани масової депортації етнічних німців після закінчення війни. Хуберт Ріпка, найближчий радник президента Едварда Бенеша, мріяв про масове вигнання німців уже в 1941 році, роздумуючи на шпальтах газети Cechoslovak – офіційного органу чеського уряду у вигнанні – про “організоване застосування принципу переселення народів”» Нижче він пише: «Погляди свого радника повністю поділяв і президент Бенеш. Восени 1941 і зимою 1942 року Бенеш опублікував дві статті в журналах The Nineteenth Century and After i в Foreign Affairs, де розвивав концепцію “переміщення населення”, котре покликане допомогти впорядкувати післявоєнну Європу. Не будучи впевненим, що вдасться переконати англійців у необхідності реалізації планів депортації трьохмільйонного німецького населення, чеський уряд у вигнанні на всякий випадок розпочав аналогічні переговори з представниками радянського керівництва» (Сумленный С., Изгнаны и убиты, 28 июля 2008 года, http://expert.ru/expert/2008/30/izgnany_i_ubity/).
Лише в березні 1943 року, Бенеш домігся зустрічі з О. Богомоловим (радянським послом), на якій представив детальний план лондонського уряду. Згідно з цим планом, 3,5 мільйона «чистих» німців і фольксдойче пропонувалось переселити в Баварію і Саксонію протягом року-двох з моменту звільнення Чехословаччини союзниками. Керівництво СРСР вагалося з відповіддю до червня 1943 року, коли під час поїздки Бенеша в Сполучені Штати, представниками американського, британського та радянського МЗС, було погоджено «план Бенеша».
В листопаді 1944 року був готовий меморандум Бенеша для представників союзних держав, в якому представлялась детальна картина майбутніх етнічних чисток проти німецького населення Чехословаччини. Згідно з ним, масштабна депортація мала розпочатись одразу після звільнення території ЧСР на всіх землях, де загальний відсоток етнічних чехів складав менше 67%. «Інтенсивне» виселення з нанесенням максимальної майнової, моральної та фізичної шкоди повинно було закінчитись тоді, коли відсоток німців не зменшиться до 10-15%. Тоді потрібно було перейти до організованої фази виселення залишків німецького населення. Протягом року на території Богемії та Моравії німців не повинно було залишатись взагалі, тоді як на території Судетської області повне виселення всіх німців пропонувалося здійснювати до двох років. Здійснення етнічних чисток покладалося передусім на 1-ий чехословацький армійський корпус генерала Людвіка Свободи, особовий склад якої характеризувався антинімецькими настроями.
Говорячи вже про час формування уряду «Національного фронту», Петер Гостоні характеризує його наступним чином: «Новий уряд опублікував в Кошице свою програму, котра представляла собою корінний поворот внутрішньої та зовнішньої політики відносно довоєнного періоду. Називались умови для (майбутнього) вигнання німців і угорців, існуючі органи управління доповнювались створенням національних революційних комітетів, проголошувалась майбутня земельна реформа, говорилось про покарання колабораціоністів шляхом передачі їх суду особливих трибуналів, про конфіскацію майна німців та угорців і чеських фашистів. У всьому іншому кошицький уряд був типовим коаліційним урядом з лондонських і московських емігрантів, на чолі якого стояв Бенеш в якості президента країни. Як гарант демократичних основ держави, він у всьому світі користувався хорошою репутацією і як для Лондона, так і для Вашингтона був важливою передумовою того, що Чехословаччина, хоч і буде знаходитися під радянським впливом, збереже західні демократичні традиції» (Гостони Петер, Кровавый Дунай. Боевые действия в Юго-Восточной Европе. 1944-1945, М.: Центрполиграф, 2013, 416 с.).
Підпорядкування уряду армійського корпусу Л. Свободи розв’язувало Бенешу руки в справі антинімецьких етнічних чисток. По суті, дії корпусу не зупинялися радянським командуванням. Ряд серйозних каральних операцій проти карпатських і братиславських німців був розвернутий ще в середині квітня 1945 року.
Здавалося б: населення протекторату Богемії та Моравії було повністю лояльним до німецької адміністрації; чехи зберегли в умовах військової окупації власну державність і свій уряд; в Чехії продовжувало бурхливо розвиватись культурне життя; більша частина молоді та робітників, завершила свою середню освіту саме в епоху протекторату; чехи не знали голоду і в плані соціального забезпечення жили на такому ж високому рівні, як і всі інші провінції Третього Рейху. Розвиток антинімецьких настроїв здавався прямо таки неможливим явищем.
Однак, тут зіграла свою роль саме німецька внутрішня політика, як це не парадоксально. На наш погляд, всебічна ідеологічна підтримка німецькими націонал-соціалістами, чеського фашизму, призвела до неспрогнозованого зростання популярності «великочеських» ідей серед народних мас.
У квітні 1945 року, рейтинг німецької адміністрації залишався в протектораті ще достатньо високим. Німецькі війська вміло підтримували порядок і не допускали розгортання радянськими диверсійними групами справжньої партизанської війни, як це сталося в Словаччині. Для поповнення особового складу дивізій СС «Богемія і Моравія» та «Лютцов» пройшла мобілізація добровольців.
Проте, після розповсюдження новини про створення нового чехословацького уряду в Кошице та поступового звільнення радянськими військами Словаччини, по мірі їх наближчення до кордонів протекторату, бажання місцевого населення продовжувати підтримувати німців наближалося до нульового. Навіть у середовищі фашистських організацій Праги почали вестися розмови про те, що «німці не змогли захистити Чехію від більшовицької навали» і, що «опиратися на німців в умовах відновлення чехословацької державності чехи більше не мають потреби».
Чехи не мали жодного бажання опиратися радянським військам, за винятком тих 7-10 тисяч чоловік, котрі служили у лавах військ СС. Крім того, не додавали мужності розповіді майже 1,5 мільйона німецьких біженців із Сілезії, які протягом лютого-березня заполонили територію протекторату (Васинкевич О., Чешские фашисты в роли участников движения сопротивления, 19.02.2011, http://www.radio.cz/cheshskie-fashisty-v-roli-uchastnikov-dvizheniya-soprotivleniya).
Наприкінці квітня 1945 року радянські війська повністю звільнили Словаччину та зайняли Остраву і Брно – серйозний промисловий центр Чехії. Станом на 1 травня 1945 року війська 4-х Українських фронтів зайняли рубежі на лінії «Вурцен-Каменц-Штригау-Крнов-Штернберк-Брно-Штоккерау-Глогніц». Здавши Моравію радянським військам, армійські групи «Центр» (під командування фельдмаршала Ф. Шернера) і «Австрія» (командуючий – генерал Л. Рендулич) закріпились в Богемії. Остання булла перетворена у справжню фортецю. Адміністрація протекторату і празький уряд вирішили обороняти Богемію до підходу американських військ (Маковский В. Б., Малоизвестные операции советских войск по освобождению Чехословакии (январь-май 1945г.), Вестник МГИМО-Университета, №2 (41), 2015, с. 45-54).
Війна не оминула Чехію. Повномасштабні бойові дії на території Богемії продовжувались протягом всієї першої половини травня, навіть незважаючи на повну і безумовну капітуляцію всіх німецьких військ 8-9 травня. При цьому, американські війська, зайнявши рубежі коло Пльзеня, перестали наступати на схід. Для всього німецького населення стало цілком зрозуміло, що Чехія у повному складі буде зайнята радянськими військами. Це спричинило появу масових хвиль цивільних біженців поряд із відступаючими частинами вермахту.
30 квітня – 1 травня 1945 року розпочались перші масові акції чеського терору по відношенню до німецького мирного населення. Стосувались вони передусім біженців із Силезії та Судетської області на території Моравії. Зокрема, розпочались перші стихійні пограбування та масові вбивства німців у районі Брно (Брюн), Острави (Острау), Оломоуца (Ольмюц).
5-8 травня 1945 року, в ході боїв між німецьким гарнізоном Праги і 1-ю дивізією РОА (Російської Визвольної Армії) генерал-майора Буняченка, протекторат Богемії і Моравії припинив своє існування. 9 травня 1945 року в Прагу вступили 3-я і 4-а гвардійські танкові армії 1-го Українського фронту.
16 травня 1945 року в Прагу урочисто прибув Едвард Бенеш, за яким із Кошице переїхали також і чехословацькі органи державної влади. Період німецької окупації закінчився. Окупація закінчилася для чехів, але для німців вона лише розпочалась.
Головним завданням демократичного чехословацького уряду стала ідеологічна переорієнтація населення Богемії та Моравії. Зокрема, одразу була організована кампанія з тиражування «німецьких злочинів». Урядові агітатори вели відчайдушну антинімецьку пропаганду. Зокрема, чехословацькій владі було передано матеріали плану «Ост», у відповідності з яким, все населення протекторату Богемії і Моравії підлягало германізації.
«Остаточне вирішення чеського питання в Рейху» було доручене Генріху Гіммлеру ще 7 жовтня 1939 року. Також план повної германізації населення Чехії був написаний генералом Е. Фрідеріком ще в 1939 році. Остаточним документом, який свідчив проти німців, був меморандум Карла Франка, який 28 серпня 1940 року затвердили Гейдріх і Гіммлер.
Однак, варто зазначити, що більшість рішень відносно асиміляції чехів у Третьому Рейху приймалися на рівні функціонерів СС і формулювались у декларативному порядку. Урядової програми відносно депортацій чехів та їхньої асиміляції так і не було затверджено. В 1940-1941 роках підрозділи СС провели відносно мирну операцію з переселення 18 тисяч чехів Босковицького, Вишковського і Бланенського районів вглиб Богемії та Моравії. При цьому, це переселення відбувалось організовано, із створенням відносно нормальних умов для переселенців. Справа змінилася лише в 1942 році. Тоді, після вбивства Гейдріха було виселено 65 територіальних громад із Бенешівського, Невеклівського та Седлчанського районів. Загалом, протягом 1939-1944 років німці депортували вглиб Богемії і Моравії майже 50 тисяч чехів з прикордонних адміністративних районів.
На початку 1944 року, практика організованих депортацій сільського населення булла припинена адміністрацією протекторату. Також, керівництво СС було змушене забути про реалізацію плану «Ост» та меморандуму Франка. Наближалася війна, а, отже, Чехія з її робочим і мобілізаційним потенціалом залишалася стратегічним південно-східним форпостом рейху.
СС-івські акції переселення чехів з прикордонних районів стали хорошим пропагандистським матеріалом для бенешівського уряду «Національного фронту» в Кошице. Відповідна ідеологічна робота була проведена і серед бійців 60-тисячного армійського корпусу генерала Свободи. Так, у своєму виступі в Пльзені, президент Бенеш зазначив: «Наш уряд, усвідомлюючи, що для нас означала зрада німців і угорців в 1938 році, вирішив очистити республіку від зрадницьких елементів. Це велике завдання. Ми не можемо вирішувати його виключно самостійно, ми повинні домовитися про це з Радянським Союзом, Великобританією і Сполученими Штатами. Однак, я не сумніваюсь, що відповідна домовленість між нами буде досягнута» (Шимов Ярослав, Чехи и немцы: история непростого соседства, 25.07.2009, http://www.radio.cz/ru/chexi-i-nemcy-istoriya-neprostogo-sosedstva). Наслідки дали про себе знати вже в травні 1945 року. Про це, зокрема, свідчить політичне донесення начальнику Політичного управління 1-го Українського фронту, генерал-майору Яшечкіну, «Про відношення чехословацького населення до німців». В ньому, зокрема, відзначається наступне: «Зустрічаючи наші передові танки на центральній вулиці м. Прага чехи вистроїли велику группу німців, попередньо намалювавши на їхніх лобах фашистську свастику. При підході танків змусили німців стати на коліна, а після цього лягти обличчям донизу»; «На східній стороні міста, чехами, в одному з дворів, було розстріляно до ста німців. Рострілювали німців поодинці, з малокаліберної рушниці»; «В селі Лушка з приходом наших частин, чехи вигнали всіх проживаючих тут німців (290 чоловік), а залишене ними майно конфіскували»; «В місті Рижичани, всі раніше проживаючі тут німці були зігнані в одне місце… після цього їх під конвоєм відправили в Німеччину» (Политдонесение Начальнику Политического управления Первого Украинского фронта гвардии генерал-майору тов. Яшечкину: «Об отношении чехословацкого населения к немцам», http://voprosik.net/genocid-nemcev-v-chexii/).
17 травня 1945 року, чехословацькі військові зайняли містечко Ляндскрон (в сучасній Чехії – Ланшкроун), де протягом трьох днів працював «народний трибунал», вироками якого 121 людину розстріляли. Загалом, на території Богемії і Моравії, протягом травня 1945 року через самосуди і військові трибунали було закатовано, повішено і розстріляно близько 20-и тисяч німців.
Вже 19 травня 1945 року у Празі розпочалась публікація так званих «декретів Бенеша», які створили законодавчу базу щодо переселеня німецького населення з Чехословаччини до американської і радянської зон окупації. Ось хроніка цих декретів: 19 травня – декрет про недійсність переданої власності німцям, угорцям, чеським і словацьким колабораціоністам під час окупації; 21 травня – декрет про конфіскацію сільськогосподарської власності у вказаних категорій населення та їхній розподіл між чехословаками; 19 червня – декрет про здійснення народного правосуддя щодо нацистських злочинців і чехословацьких колабораціоністів надзвичайними народними судами; 20 липня – декрет про заселення конфіскованої у німецького населення землі слов’янськими фермерами; 2 серпня – декрет про позбавлення усіх осіб німецької і угорської національності чехословацького громадянства; 25 жовтня – декрет про конфіскацію всього майна осіб німецької та угорської національності, як майна ворожого.
Узаконення практики виселення і пограбування німців відбувалося уже по слідам масових акцій, здійснених чехами проти німецького населення. Так, ще у ніч з 30 на 31 травня 1945 року все автохтонне німецьке населення міста Брно (німецька назва – Брюн), а також десяти розташованих поруч поселень, було вигнане із своїх домівок і під конвоєм (здебільшого пішки) відправлене у напрямку австрійського кордону. Всього, в «Брюнському марші смерті» брало участь від 27 до 30 тисяч німців. Чехи провели депортацію всього німецького населення містра Брно. Характерно, що спочатку радянська адміністрація моравсько-австрійського кордону відмовилась пропускати величезні колони депортованого населення. Внаслідок цього, колишніх мешканців Брно розмістили в концентраційному таборі коло Порліце (нині – Погоржеліце). Протягом трьох тижнів чехословацькі війська та парамілітарні формування знущалися над брюнськими німцями, доки радянська адміністрація не врятувала їх і не переправила в Австрію. Всього, в ході цієї акції чехами було замучено 5200 осіб (Das Deutsche Brunn und sein Ende, 2004, http://todesmarsch.bruenn.org/PDF/btm-doku-avt.pdf).
Вже починаючи від 10 травня 1945 року, відносно німців було введено ряд дискримінаційних заходів, на кшталт тих, які організовувалися відносно євреїв. Так, німці було зобов’язані носити на руці пов’язку із зображенням свастики або пришивати букву «N» – «німець»; всі велосипеди, автомобілі, мотоцикли та будь-які засоби транспорту, котрі належали особам німецької національності, підлягали конфіскації; німцям заборонялось відвідувати публічні місця і ресторани; німці підлягали обов’язковій регулярній реєстрації у районних органах внутрішніх справ і позбавлялись права на свободу пересування країною; за користування радіо і телефоном німці підлягали розстрілу; для відвідування магазинів німцям відводились окремі години; розмови німецькою мовою на вулицях каралися смертним вироком; німці позбавлялися права ходити на вулицях по тротуарам (Stanek Tomas, Perzekuce 1945. Perzekuce tzv. statne nespolehliveho obyvatelstva v ceskich zemich (mimo tabory a veznice) v kvetnu – srpnu 1945, Praha: Institut pro stredoevropskou kulturu a politiku, 1996, 231 s.).
Від 3 до 7 червня 1945 року чехи проводили засідання «народних трибуналів» у містечку Постельберг (Постолопрти). За 4 дні, там було розстріляно і замучено близько 1 тис. німців.
Червень-серпень 1945 року, на територіях колишнього протекторату і Судетської області стали кривавими літніми місяцями. Чехословацькі органи внутрішніх справ у своїх донесеннях називали антинімецький терор «спонтанними акціями відплати». Так, згідно з чеськими підрахунками, в Доупові було замучено 24 людини, у Тоцові – 32, в Подборжанах – 68. В ході депортації німців із Хомутова, було вбито також не менше 150 чоловік. Німецькі дослідники множать ці офіційні цифри принаймні на десять.
Протягом 31 травня – 15 червня 1945 року у місті Сааз (Жатець) було замучено, розстріляно, в багатьох випадках спалено заживо, майже 2 тисячі німців. До гибелі цих німців, як і до трибуналу в Постельберзі, були причетні бійці 1-ї чехословацької дивізії генерала Спанієля. Крім того, серед вбивць була велика кількість місцевих чехів, зокрема, нещодавніх членів фашистських організацій (Hans-Ulrich Stoldt, Mord in Fasanengarten, Der Spiegel, nr. 36, 31 August, 2009, s. 67).
Не менше тисячі німців загинуло під час вигнання всього німецького населення з Йодерндорфа (тепер – Крнов) на територію Саксонії.
30 червня 1945 року, у Векельсдорфі було розстріляно 23 цивільні особи, тоді як в Таусі (сучасне Домажліце) чехословацькими військовими, при участі місцевих чехів, було замучено від 200 до 500 німців.
Спеціально для німецького населення Острави, було організовано концентраційний табір (так званий, «Ханке-табір»), в якому його чеська адміністрація знищила до 500 чоловік. Офіційні чеські дані про вбивства в Остраві, говорять про 231 замученого німця (Borak Mecislav, Internacni tabor “Hanke” v Moravske Ostrave v roce 1945, Ostrava: Prispevky k dejinam a soucasnosti Ostravy a Ostravska, 18 (1997), s. 88-124).
В колишньому місті Постельберг також було організовано концентраційний табір. У Федеральному архіві в Кобленці збереглися спогади Фердинанда Мартіна, яка дають типову картину взаємовідносин між чехами і німцями на початку літа 1945 року: «В неділю 3-го червня у містечку Заац було оголошено, що все чоловіче населення у віці від 13 до 65 років має негайно з’явитися на міській площі. Чеські солдати зганяли народ, били людей прикладами і нагайками, стріляли в натовп. Через деякий час, всіх хто зібрався, а їх було не менше 5 тисяч, вибудували в шеренги по 6 рядів. Чех, який мав ім’я Марек, котрого пізніше прокликали катом Постельберга, оголосив, що ми повинні кудись йти пішки, але куди – не сказав. Нам заборонили озиратися і розмовляти один з одним, так як той, хто порушить ці правила, за словами Марека, буде розстріляний на місці. Під жарким сонцем ми йшли близько 5 годин. Під час коротких зупинок нам наказали здавати всі свої цінності, годинники і гроші. До вечора ми прийшли в Постельберг. Місто здавалось безлюдним. Ми ще не знали, що все населення містечка – близько 1300 німців було декілька днів тому розстріляне з кулеметів. Нас зігнали у двір колишньої кавалерійської казарми і розмістили в конюшнях, де навіть стоячи не всім вистачало місця. У подальші дні нас сортували за ознакою, хто був членом нацистської партії, хто служив у поліції чи вермахті і так далі. Весь цей час чехи били людей нагайками, а тих, хто служив в СС і політичних активістів забивали до смерті резиновими палицями, рідше – розстрілювали. З понад 5 тисячі ув’язнених концтабору, більше двох тисяч було знищено. Декілька сотень кудись вислали, серед них був і мій тесть. Зазначу, що ані про нього, ані про когось з цих кількох сотень чоловік, так і досі нічого не відомо. Цей жах продовжувався дев’ять днів. Потім тих, хто залишився серед живих, відіслали у збірні табори, де, як з’ясувалося, ми повинні були чекати депортації за межі Чехословаччини. Там ми вже зустріли наших дружин і дітей. 9 місяців ми провели під охороною в концентраційному таборі, постійно потерпали від знущань, побоїв. Про втрати мені важко говорити, дуже багато дітей померло. Наші будинки в цей час були повністю розграбовані і зайняті чехами» (Агаев В., Депортация: история изгнаний и изгнанный, часть 2, 17.01.2004, http://www.dw.de).
Протягом червня-липня 1945 року було порівняно організовано здійснене переселення карпатоукраїнських і словацьких німців. Однак, у ніч з 18 на 19 червня у моравському містечку Прерау (тепер – Пшерів) бійці 17-го піхотного полку армійського корпусу генерала Свободи, зупинили потяг із депортованими словацькими німцями і розстріляли 265 чоловік (з них: 120 жінок, 74 дитини). Варто зазначити, що командуючий розстрілом, лейтенант контррозвідки К. Пазур був арештований радянською комендатурою.
31 липня, після вибуху складу з боєприпасами коло міста Усті над Ельбою, відбулись масові вбивства і знущання над німцями, яких було звинувачено в диверсійній акції. Всього, за даними німецьких істориків, було замучено більше 8000 чоловік (Franzel Emil, Die Sudetendeutschen, Munchen: Aufstieg Verlag, 1980).
До 10 серпня 1945 року, з території Чехословаччини було примусово переселено, переважно в Австрію і Баварію, понад 800 тисяч німців. Такі цифри вже у 1960-1980-х роках надала створена у Західній Німеччині Наукова комісія з розслідування геноциду німців. Вона характеризувала легалізовану декретами Бенеша етнічну дискримінацію німців наступним чином: «Ці дискримінаційні та принизливі заходи, які були направлені проти німців, виходили з ідеї колективної вини та відповідальності. Більшу частину цих заходів було запозичено у нацистської політики відносно євреїв. Нею ж вони і виправдовувались»; «Радикальні закони про відчуження власності написані мовою комуністичної революції. Тільки направлені вони були не протии класового ворога, а в дусі крайнього націоналізму – протии національного ворога. Німців потрібно було знищити економічно. В перші місяці після миру навряд чи могла йти мова про організоване і контрольоване чехами нове заселення Судетської області хоча б тому, що більша частина перших чеських переселенців не хотіла залишатися на постійному місці проживання в прикордонних районах. Адміністративні заходи, приватне самоуправство, пограбування і розбої не особливо чимось відрізнялися один від одного». Більша частина тих німців, яких не вдалося депортувати з території північної і західної Богемії одразу, вже на початку осені 1945 року знаходилося в концентраційних таборах. Так західнонімецька наукова комісія охарактеризувала їхній стан: «Через переповненість таборів, примітивну санітарію, яка не піддається опису, відустність умов для гігієни, розпочались епідемії, які забрали дуже багато життів серед ослаблених в’язнів. Тут особливо високою була смертність серед новонароджених дітей, дітей молодшого віку і серед літніх людей. Їх не посилали на роботи поза табором, тому можливість добути для себе додаткове харчування була відсутня». (Изгнание немцев с территории Судетской области, http://www.otvoyna.ru/sudet.htm).
Літом 1945 року, в процесі формування Міністерства внутрішніх справ «демократичної» ЧСР було створено відділ із організаційного забезпечення вигнання німців. Чехословацька преса охрестила депортацію німецького населення «одсуном» – «звільненням віковічних чеських земель від німецької навали». Згідно з серпневими, найбільш жорсткими, декретами Бенеша територію ЧСР було розділено на 13 депортаційних районів. Для перетворення процесу депортації в систему, кожен район отримав 5-10 уповноважених із здійснення «одсуну».
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.