Нотатки з приводу науково-методичного семінару, присвяченого проблемі використання музичної терапії у клінічній психіатрії.
Проживаючи протягом останніх кількох місяців у Вроцлаві, я помітив певну досить цікаву для наших українських реалій закономірність. Отримавши звання «столиці європейської культури 2016 року», міська адміністрація активно займається залученням у культурну, освітню, наукову інфраструктуру все більшого числа інвестицій. Цьому сприяють не лише такі значущі акції як міжуніверситетський обмін студентами чи популяризація місцевих вищих навчальних закладів на загальноєвропейському рівні, але й проведення серйозних академічних конференцій (зокрема, і за участю студентів), запрошення великої кількості зарубіжних лекторів. На мою думку, не буде перебільшенням зазначити, що протягом одного тижня у Вроцлаві проводиться не менше 5-10 науково-методичних семінарів для науковців, студентів, молодих вчених, які охоплюють не лише різноманітні галузі наукового знання, але й учасників із найбільш різноманітних країн. Так, нещодавно, беручи участь в ряді семінарів Інституту міжнародних відносин Вроцлавського університету на тему сучасної варіативності капіталізму, я познайомився із учасниками з Індії, Італії, Німеччини, Австрії, Швеції, Великобританії. Повертаючись до вищезгаданих українських реалій, ми безумовно ніколи не зустрінемо такої серйозної, в тому числі і туристичної популяризації міста, країни, власних культурних пам’яток через створення широкої міжнародної науково-освітньої інфраструктури. А це, на мій погляд, визначальний фундамент для створення цілісної системи залучення інтелектуальних інвестицій (ресурсів) у нашу країну. Втім, ми вдало навчились імітувати діяльність такого типу, а ще вдаліше залучати західні грантові програми в цю імітацію…
Так чи інакше, але протягом 14-15 травня мені випала нагода взяти участь в одному з таких заходів. 14 травня о 9.30 ранку в камерній залі Вроцлавської Музичної Академії ректором і керівництвом цього закладу був відкритий науково-методичний семінар «Музична терапія у психіатрії», в рамках якого запрошений професор Університету Міннесоти (США) Майкл Сільверман прочитав дві грунтовні лекції на тему «Музична терапія як психіатричний підхід».
Даний захід є типовим прикладом створення у польському Вроцлаві осередку міжнародної наукової комунікації. При цьому, в даному контексті, предметом такої комунікації стає порівняно нове для науки явище – музична терапія.
Семінар і відкриті лекції професора Сільвермана були повністю профінансовані адміністрацією міста Вроцлава в рамках спеціальної грантової програми Visiting Professors. Також було заявлено про використання коштів міського фонду підтримки наукової комунікації Scientiae Wratislavenses.
Місце проведення заходу також не було випадковим. Музична Академія міста Вроцлав імені Кароля Ліпінського – один із найсерйозніших центрів теоретико-музичних досліджень у Польщі. Вона була заснована у 1981 році на базі (відкритої ще в листопаді 1948 року) Державної Вищої Музичної Школи. Остання від самого початку мала лише музично-педагогічний нахил, але в процесі післявоєнної відбудови міста, змінювалась та збільшувалась структура Школи. Зокрема, в 1949 році було відкрито факультет вокалу, у 1950 році – факультет теорії музики та диригентури. З часом, факультет теорії музики був поповнений напрямом композиції. У 1972 році було відкрито Заклад загальної та прикладної музикотерапії. З 2001 року в Музичній Академії функціонує також спеціалізований, високопрофесійний Заклад Джазової Музики.
З часом, відокремлений Заклад музикотерапії було передано у склад факультету композиції, диригентури, теорії музики та музичної терапії. Сьогодні, напрямок «музикотерапія» в Академії складається з бакалаврської програми «методологія музичної терапії» та магістерської програми з організації музикотерапевтичних наукових досліджень. При цьому, якщо навчальна програма бакалаврату розроблена із підвищеним акцентуванням на вивченні студентом теорії музики, то магістеріум ставить навчальні вимоги вже цілком гуманітарно-психологічного характеру.
Вроцлавська Музична Академія – один із небагатьох європейських вищих навчальних закладів, який розробив систему змішаної освіти в галузях теорії музики і психології. Так, місцева дворічна післядипломна освіта з напрямку «музична терапія» взагалі пропонує систему взаємоінтегрованого викладання музики і психології. При цьому, акцент у психологічних студіях робиться на соціальній та клінічній психології.
Такий освітній феномен для мене особливо цікавий. Маючи базову музичну освіту та декілька університетських курсів медичної психології за плечима, я в багатьох власних наукових дослідженнях опираюсь саме на психологічну методологію. Нагадаю також своїм читачам, що велика кількість моїх наукових праць присвячена спеціалізованим соціально-психологічним, етнопсихологічним проблемам. Ось чому я вирішив прийняти участь у цьому семінарі. Крім того, зізнаюсь, що було цікаво подивитися на представника сучасної американської школи психологів-клініцистів – професора Сільвермана. Його підхід до застосування клініко-психологічної корекції та реабілітації хворих в умовах психіатричної клініки вирізняється підвищеним інтересом до впровадження мистецько-терапевтичних методик. Крім того, погляди Сільвермана на клінічний стан психічно хворих лежать у площині соціального детермінізму.
Звісно, що я проблемами мистецької, а тим паче музичної терапії, поки що не займався. Однак, такі мої статті як Психоантропологічні методи в клінічній психології (Український Науково-Медичний Молодіжний Журнал: науково-практичне видання. ІV Міжнародний науково-практичний конгрес студентів та молодих вчених «Актуальні проблеми сучасної медицини». – №3. – 2012. – С. 132) чи Етнопсихологічна проблематика мовлення та досвіду мислення у клінічній психології (Сучасні наукові дослідження представників медичної науки – прогрес медицини майбутнього. – К.: Київський медичний науковий центр, 2013. – С. 7-10) багато в чому висвітлюють питання переходу соціального детермінізму в етносоціальний у контексті визначення предметної структури клінічної психології у її компаративному (порівняльному) відношенні до клінічної психіатрії. Враховуючи також, що проблематика мистецтва як вищої форми прояву досвіду мислення конкретного індивіда перетворюється в один із базових дослідницьких об’єктів психологічної антропології, я вирішив, що участь в науково-методичному семінарі Вроцлавської Музичної Академії, піде лише на користь для уточнення ареалу моїх подальших досліджень «на межі» психологічної антропології і клінічної психології.
Майкл Дж. Сільверман отримав титул доктора в Університеті Флориди (2007 рік). Нині він є керівником всього навчального напрямку «музикотерапії» в Університеті Міннесоти. Цей напрямок, на його думку, був створений для того, щоб об’єднати наукові потуги музичної теорії, клінічної психології та мистецтвознавства у процесі реабілітації та допомоги людям, котрі страждають на психічні розлади і захворювання. Разом із тим, цей дійсно міждисциплінарний освітній напрямок є достатньо цікавим з експериментальної точки зору. Саме на експериментальній суті музичної терапії професор зупинявся під час характеристики власного кола пацієнтів. Останнє складають: різні групи дорослих із психічними та розумовими розладами, особи залежні від психоактивних речовин, аутисти. Слід також підкреслити, що М. Сільверман – член наукової колегії Медичного центру Університету Міннесоти.
Під час публічної лекції, професор поділився досвідом з аудиторією у справі організації психотерапії в США та окреслив головні аспекти власної терапевтичної практики. В свою чергу, камерна зала Музичної Академії була заповнена фахівцями в галузі психіатрії, клінічної психології, філософії, мистецтвознавства, студентами і викладачами закладу та навіть представниками місцевого католицького духовенства. У цікавій і нестандартній роботі дводенного семінару взяло участь близько 100 чоловік. Нестандартність цієї роботи, на мій погляд, полягала саме в обширній інтердисциплінарності підходу до тлумачення пацієнта.
Наприкінці наукової дискусії, мною було підготовлено ряд висновків цієї зустрічі. Зокрема, їх можна класифікувати наступним чином: 1) методологічні, 2) клінічні та 3) соціально-культурні.
Перша група полягає у визначених нашою аудиторією базових музикотерапевтичних підходах: «психоедукаційному», «біхевіоралістичному» та діалектико-біхевіоралістичному. Було визначено, що музична терапія – це методологічна форма клініко-психологічної допомого пацієнту психіатричної клініки, яка покликана займається психологічною корекцією та реабілітацією індивіда через засоби експериментально-музичного характеру. По суті, це різновид клініко-психологічного експерименту в умовах клініки психіатричного типу. Сільверман у своїй публічній лекції (у перший день роботи семінару) зазначив, що психоедукація – це базова платформа всієї клінічної психології і психотерапії, оскільки робота терапевта з пацієнтом чи групами пацієнтів відбувається у системі координат «вчитель-учні». Зокрема, було зазначено, що психоедукація – це навчальний концепт у психотерапії, який є визначальним для всього клініко-психологічного втручання. Тобто, формулюючи для себе специфіку роботи клінічного психолога або психотерапевта ми повинні зрозуміти, що він, по суті, займається щоденним навчанням пацієнта. Однак, не слід забувати і про експериментальний характер такого навчання, відображений у щоденному наукоподібному моніторингу стану хворого. При цьому, головною методологічною проблемою, котра заважає повноцінній інтеграції музичної терапії у клінічну психологію, на мою думку, є питання: чи звичайне слухання музичного твору можна вже назвати терапією? Разом із тим, роль музичних терапевтів у «англосаксонських країнах» здебільшого і виконують професійні музиканти, а не клінічні психологи. У зв’язку з цим, М. Сільверман особливо підкреслив, що у США не вистачає професійних музичних чи мистецьких терапевтів (професійних – з психологічною або міждисциплінарною музикотерапевтичною освітою). Такий професійний характер терапевта визначається, перш за все, наявністю ґрунтовного педагогічного таланту. Психотерапевт – це, головною мірою, вчитель.
Друга група висновків зустрічі: а) музична та будь-яка інша мистецька терапія орієнтована на формування терапевтом у пацієнта навичок до саморегуляції власної хвороби і здатності розуміти її суть; б) набуття музичною терапією у США статусу клінічної форми психотерапії визначається посиленням в американських психіатричних колах ідеї про необхідність вивчення пацієнта в умовах поетапної соціалізації; в) клінічна психіатрія в США продовжує мати фармакологічний характер, при цьому музична і мистецька терапія також базується на попередній фармакотерапії; експериментальне вивчення соціалізації людей із психічними розладами та захворюваннями відбувається в умовах збереження посиленого фармакологічного втручання, що не дозволяє проводити якісний моніторинг впливу мистецької терапії на здатність хворого до саморегуляції власної хвороби; г) виходячи з попереднього пункту, мистецька терапія перетворюється у банальну підтримку традиційної психофармакотерапії, єдиною її дійсно підтвердженою позитивною рисою для динаміки стану пацієнта можна назвати формування мотивації вживати ліки; професор Сільверман навіть називає це головною метою музичної терапії, забуваючи про можливі психологічні та психіатричні відкриття в експериментально-дослідницькому контексті музичної чи мистецької терапії; д) музична терапія – це різновид психотерапії і в умовах психіатричної клініки вона має вигляд короткотермінових, переважно групових сесій.
М. Сільверман також підкреслив, що, на його думку, найбільш вдалим різновидом музичної психотерапії є «родинний сеанс». Він був розроблений самим професором і досить яскраво представлений нашій аудиторії. Правильною і показовою особливістю музичної терапії у США, на наш погляд, залишається практика залучення пацієнтів психіатричної клініки у роботу хору, створення театральних гуртків. Серед пацієнтів постійно проводяться опитування щодо їхньої думки про компетенцію психотерапевта.
Важливо зрозуміти, що понад 90% часу взаємодії клініки та пацієнта лежить саме на плечах клінічних психологів. Роль самого психіатра в американській системі організації психіатричної допомоги практично повністю зосереджується навколо підбору ліків.
День пацієнта в американській психіатричній клініці характеризується щогодинними зустрічами із психотерапевтом. М. Сільверман розглядає це як дієвий інструмент соціалізації пацієнта. На його думку, цей інструмент допомагає пацієнтові перейти на якісно новий рівень «самотерапії». Останнє слід вважати головною метою будь-якого психотерапевтичного сеансу.
Музична терапія – явище, котре не прийшло в психіатричну клініку «з вулиці», адже потяг до творчості серед пацієнтів такого типу, на думку Сільвермана, «явище надто поширене». В контексті «музичної терапії», як мистецького різновиду психотерапії, мова часто йде саме про терапію написанням текстів. На мою думку, це означає, що даний метод реабілітації потрібно називати не стільки музичною, скільки творчою терапією.
Практику власних музикотерапевтичних сеансів професор Сільверман описав достатньо структуровано. Вона полягає у: постановках пацієнтами невеликих сценок, навчанні пацієнтів гри на музичних інструментах, написанні пацієнтами авторських текстів чи навіть авторської музики, проведенні терапевтом позитивно орієнтованих текстологічних аналізів авторських творів. Одночасне застосування всіх цих терапевтичних практик у США іменують «Активною музичною терапією». Важливим наслідком активної музичної терапії є формування у кожного окремого пацієнта індивідуальної та соціальної мотивації. Мотивація будь-якого типу – найголовніший феномен у процесі психологічної або психіатричної реабілітації людини.
Для клініко-психологічного експерименту цікавим аспектом є вивчення реакції пацієнта на музичні твори, пов’язані з його минулим. Таким чином, можна сформулювати цілу теорію про вплив мистецьких явищ на психічне життя конкретного індивіда. Разом із тим, М. Сільверман вказав: «Мушу зазначити, що музика є субстанцією досить своєрідною в контексті психічного здоров’я людини. Вона може як допомогти, так і дуже нашкодити під час реабілітації».
Отже, сенс психотерапії (зокрема, і музикотерапії) для пацієнта – у формуванні індивідуальної мотивації жити своїм власним, але соціальним майбутнім. Весь же сенс психотерапії та її різновидів для науковця ґрунтується на вивченні результатів індивідуальних чи групових експериментів. Таким чином, музична терапія – це форма психологічного наукового експерименту. Однак, істинні можливості її застосування в умовах психіатричної клініки так і не осмислені вченими до кінця, навіть американськими. На мій погляд, справжнє значення музичної терапії для науки полягає в її нейропсихологічних результатах. Втім, фундаментальне вивчення впливу музичних творів на людський мозок, людську психіку, людське мислення вимагає не лише величезних коштів, але й десятків років експериментальних блукань.
Третій контекст моїх висновків – соціально-культурний. Будучи все ж таки, соціокультурним антропологом, я не можу відходити від своїх головних акцентів. Таким є, зокрема, осмислення величезної ментальної різниці у психіатрії американській та психіатрії українській. Ми – різні, а коли народи різні, коли їхня психологія відрізняється хоч найменшим чином – їхня психіатрія, відповідно, стає кардинально протилежною в усьому. Особливо це стосується такого різновиду психотерапії як терапія мистецька. Мислення та сприйняття у пацієнтів абсолютно інакше. Саме тому, слухаючи досвід іноземних спеціалістів-психологів чи фахівців-психіатрів, ми не можемо цей досвід повноцінно реалізувати в українських умовах (головним чином, коли йдеться про комунікацію між лікарем і пацієнтом).
Так, наведу декілька типових (у психоантропологічному контексті) прикладів. По-перше, сам же професор, головний доповідач і ведучий цього семінару, підкреслив, що в США більше акцентується на економічній складовій збитків, яких завдають країні все більш прогресуючі психічні захворювання. Тобто, базовою категорією виступає необхідність допомогти не стільки людині, скільки її економічному відновленні у суспільстві. В цьому базова, я б сказав, етнопсихологічна відмінність між етичною направленістю «нашої» медицини та медицини «західної». По-друге, лектор вказав на фундаментальний етнопсихологічний феномен, який, на мій погляд, не потребує окремих коментарів: «Сьогодні я усвідомив, що в Європі люди набагато краще знають музику, особливо класичну, ніж загалом у США. Наприклад, більшість американців ніколи нічого не чули про Шопена чи Брамса. Саме тому для музичної терапії ми використовуємо виключно найпростішу і популярну музику. Класичної наші громадяни просто не знають».
Завершуючи свій короткий екскурс у два дні із свого «вроцлавського» життя, хочу сказати, що, на жаль, сьогодні ми не бачимо жодних перспектив для української психотерапії, для розвитку психологічної науки у нашій державі (не слід забувати, що успіх розвитку саме цього напрямку досліджень може породити небувалі «пускові майданчики» для інновацій). В свою чергу, радянська система організації психіатричної допомоги переживає нині повний крах. Існуючі незначні (хоч і не без певного ентузіазму) намагання фахово розвивати в Україні психотерапію, клінічну психологію, наштовхуються на західний досвід і «грузнуть» в ньому, без жодного усвідомлення первинності етнопсихологічної детермінації взаємодії між психологом чи терапевтом – з одного боку і пацієнтом – з іншого.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.