Як все починалось, або економіка України 23 роки тому

Борімося й поборемо

     Сьогодні всі і кожен говорять про розвал національної економіки, про неймовірні перепони, що не дають країні розвиватися і рухатись далі. Так, все страшно. Так, все жахливо. Але…Чи злякає це нас? Нас, українців. Пропоную коротенький екскурс в історію, аби побачити з чим довелося боротися Україні на самому початку, на початку її становлення як держави.

      Надзвичайно складні процеси відбувалися у економічному розвитку пострадянських республік. Російський уряд на чолі з Є.Гайдаром, маючи негативний досвід поступової перебудови централізованої російської економіки часів М.Горбачова, почав здійснювати з січня 1992 р. так звану «шокову терапію» - стрімкий демонтаж радянської командно-адміністративної системи. Першим кроком у її здійсненні стало скасування державного контролю за ціноутворенням, що привело до значного злету цін у 10-12 разів. Усе це наклалося на загальну стагнацію економіки України та неспроможність уряду В.Фокіна зупинити сповзання країни до краху.

     У результаті відбулося різке падіння рівня життя більшості населення, було завдано удару по заощадженнях громадян, значно знецінилися трудові накопичення. Багато підприємств опинилися на межі краху, почався обвальний розрив економічних зв’язків між Україною та Росією. Посилилася інфляція та дестабілізація фінансово-грошової системи. Економічна криза розтягнулася на всі 90-ті роки.

    Уряд В.Фокіна, захищаючи внутрішній ринок України, увів з 10 січня 1992 р. купони багаторазового використання. У середині 1992 р. Україна вийшла з карбованцевої зони. Однак це лише ненадовго стримало шалене зростання цін. Інфляція переросла у гіперінфляцію: за 1992 р. купоно-карбованці знецінилися у 21 раз, за 1993 р. – у 103 рази. В обігу з’явилися 500-тисячні купюри, а у 1995 р. – мільйонні.

    2 вересня 1996 р. було запроваджено національну грошову одиницю – гривню. Однак грошова реформа супроводжувалась встановленням дуже високого курсу гривні щодо американського долара та інших валют. Восени 1998 р., під впливом кризових явищ в російській фінансовій системі, гривня наполовину знецінилася.

    Лібералізація торгівлі привела у широких масштабах до «первісного нагромадження капіталу». Якщо у країнах Заходу цей процес відбувався поступово протягом життя кількох поколінь, то на долю населення пострадянської України випало бути свідками, як у короткий час в руках колишньої партійно-радянської номенклатури опинилася «прихватизована» державна власність. Власність, створена важкою працею не одного покоління радянських людей.

     Величезні прибутки, зростання оборотів «тіньової економіки» виникли за рахунок використання різниці між державними закупівельними цінами та цінами вільно регульованого ринку. Значні грошові маси опинилися поза сферою оподаткування, що призвело до значного знищення доходної частини бюджету. Почався відплив капіталів закордон. (Наприкінці 1992 р. у вітчизняних власників в Україні зберігалося 2-4 млрд, а поза її межами – 10-12 млдр дол. США). У той же час виникла гостра проблема зростання заборгованості держави з виплат заробітної платні працівникам бюджетної сфери, пенсій, стипендій тощо та взагалі зубожіння значної частини населення. Такою була ціна, яку суспільство платило за руйнування неефективної одержавленої економіки та соціально-економічні зрушення у напрямі до соціально орієнтованої ринкової економіки.

     В умовах масового страйку шахтарів Донбасу у червні-липні 1992 р. почалася криза уряду В.Фокіна. Уряд, який фактично не здійснив справжніх ринкових реформ, взяв курс на більш консервативну модель розвитку економіки під жорстким державним контролем. Та під тиском гострої критики з боку Верховної Ради та загального невдоволення населення Кабінет Міністрів Фокіна на початку жовтня 1992 р. змушений був піти у відставку.

      Новий уряд Л.Кучми намагався поєднати посилення ролі держави в економіці з розвитком ринкових відносин. Але стабілізувати народногосподарський комплекс країни, спираючись на державний сектор, не вдавалося. В Україні продовжувала загострюватися економічна криза: спад виробництва у 1993 р. склав 20%. Продовжував істотно знижуватися життєвий рівень більшості населення: майже наполовину у 1992-1994 рр. Внаслідок непродуманих, «варварських» форм введення ринкових відносин продовжувався стрімкий процес розшарування суспільства. Різке розшарування між багатством і бідністю було нічим не краще від радянської зрівняйлівки. Українські «ринкові відносини» не створювали умов для появи соціальної опори демократії – середнього класу.

     Руйнівні процеси відбувалися і на селі. Колгоспно-радянський лад був нездатен протягом існування Радянського Союзу стабільно забезпечувати населення продуктами харчування та промисловість сировиною. Незважаючи на прийняті протягом 1991-1992 рр. закони («Про селянське (фермрське) господарство», «Про форми власності на землю», «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» та інші), реформування відносин власності на селі відбувалося дуже повільно, було поверховим, що поглиблювало деструктивні процеси в аграрному секторі.

    Тільки за 1996-1998 рр. валова продукція сільського господарства за обсягом дорівнювала валовій продукції 1958-1961 рр. У 2005 р. імпорт сільгосппродукції зріс на 35,9%, а продукції харчової промисловості – на 44,8%. Характерними явищами на селі стали значне загострення  демографічної ситуації, перетворення більшості господарств у фінансових боржників, скорочення витрат на соціальний розвиток, відсутність нового ефективного господаря.

    У квітні 2006 р., коли Україна пережила чергові вибори до Верховної Ради, у її органі «Голос України» було надруковано листа від  Юлі Вдович, учениці 6-го класу с. Кантівка Стярокостянтинівського району Хмельницької області: «Село наше Кантівка забуте Богом та людьми. Раніше у цьому селі було багато людей. Але люди почали шукати іншого, кращого життя…Тепер живе тут 20 людей, в тому числі є 2 школярі і 2 людини, яким до пенсії ще далеко. А то всі люди, які, не покладаючи рук, працюють на землі влітку і взимку.

     Я  сподіваюся, що зостануся в цьому селі, і у нас буде газ, може, прийдуть які-небудь толкові інвестори та побудують давно обіцяний цегельний завод, де буде робота для мене та інших людей.

    Можливо, буде, як і колись, працювати школа, фельшерсько-акушерський пункт, буде магазин. А також буде будинок культури, в якому, може, я зіграю на бандурі не одну мелодію, та вона розвеселить душу старим людям».

     У цьому листі – не тільки правда про багатостраждальне українське село, а й свята наївна віра та надія у людське щастя на цій землі. Надія та віра, якими жило не одне покоління українців…