ОЧІ ЗАКРИЙ І ЛЕТИ...

Історія ніколи не була обділеною любов’ю з мого боку. Але чомусь тема дисидентського руху пройшла повз мене. Чому так сталося?

Будучи першокурсницею, як ніколи усвідомила одну річ: «Забудьте все, чому вас навчали у школі».  Про таку історію не розкажуть в інших начальних закладах і не напишуть у більшості книг. У цьому і є вся суть та задоволення відкриттів – закохуватися в інтригу та безнадійно розчинятися у пошуках власної істини.

Перш за все слід розібратися із терміном «дисидентство».  Слово «дисидент» походить з латинської мови і  означає відступник або  незгодний. Інакше кажучи, це та людина, котрій не подобаються процеси суспільно-політичного життя в  її країні, і котра своїми діями протестує проти дій державно-політичного апарату.  Якщо читати про це у науковій літературі, то доводиться сильно напружувати мозок ,аби зрозуміти про що йде мова. Адже виходить, що якась купка людей у часи Хрущова була там чимось незадоволена і постійно щось там робила. А для чого українці цим займалися, кому це потрібно, хто ті люди, чиї прізвища стоять напроти графи «шістдесятники»? 

Слід розібратися з причинами. Перш за все це фіктивна автономність. Формально Україна була однією з радянських республік , а фактично – псевдокерівники виконували накази з Московського центру. Наша країна була сировинним придатком до Росії, тому будь-які прояви самостійності чи непослуху жорстоко придушувалися. Окрім цього слід згадати і про неефективну планову економіку, чий механізм працював далеко не ідеально. Вже, як мінімум, дві вагомі причини: колонізаторська політика російської метрополії та відсутність самостійної незалежної держави.

 Рухаємося далі – якщо СРСР було невигідно тримати під боком ( та і зараз якось не дуже хочеться) незалежну сильну державу, то потрібно придушувати і проукраїнські настрої шляхом ліквідації революційних жовто-блакитних живих елементів. Людське зростаюче невдоволення було черговим вибухом акумульованої національної енергії як реакції на жорстоке ставлення.

Прекрасною передумовою для реалізації задумів і планів талановитою сміливою молоддю було часткове відмирання клітин страху.  «Хрущовська відлига» знаменувала про зміну вождя і ,разом з тим, подарувала надію на примарну свободу слова. Як же інакше можна було пояснити розвінчування міфу про Сталіна, реабілітацію деяких засуджених? Всі ці кроки були умисно продуманими радянською владою і не мали на меті надати українцям хоч мінімальних вольностей.

Бунтарі намагалися знайти істину у безкінечному потоці правди та брехні. Численні обмежені викриття збивали з пантелику: якщо дозволили показати жорстокість товариша Йосипа Віссаріоновича, то чому не можна голосно і чітко критикувати дії комуністів в Україні?

Сьогодні прийнято виділяти три основні течії дисидентства:

-                 правозахисне, або демократичне

-                 релігійне

-                 національно орієнтоване.

Назви говорять самі за себе. Представники першої  - це фактично члени Української Гельсінської Групи, що сприяла виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. Такі видатні діячі як Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба та багато інших ознайомлювали українське суспільство з  правами людини,  збирали факти порушення цих прав в Україні, домагалися вільного обміну інформацією та ідеями з іншими державами. Але поміркованість викладу думок та виконання поставлених задач не врятували дисидентів від полювання влади. Багато хто з них «познайомився» з тюремним життям ,більшості пощастило – дозволили виїхати за кордон.

«Воїни правди» на релігійному поприщі боролися за  відновлення українських  греко-католицької та автокефальної православної церков. Українська віра важливий чинник у формуванні національної свідомості. Цей факт прекрасно розуміли і дисиденти, і радянська влада, що негайно призначила курс  лікування у вигляді репресій та арештів.

Національно орієнтоване дисидентство рішуче засуджувало російський шовінізм та радянську політику. Вони боролися за право кожного народу на самовизначення та незалежність від імперського центру.

Окрім певних специфічних рис, цим течіям притаманні спільні риси. Перше – це національне питання , що обстоювали усі дисиденти у своїх програмах. Друге – це відсутність конкретних організаційних структур.  Проте це не завадило цій опозиційній силі спробувати сформувати новий політичний клімат в Україні.

Можливо не дуже доцільно буде стверджувати, що молода інтелігенція змогла здійснити духовну революцію. Внаслідок тривалої комуністичної деспотії людям прищепили пасивність та безініціативність. Однак дисидентам вдалося зробити одну дуже важливу річ – переосмислити життя у радянській Україні. І нехай вони були ніби далекими «робінзонами», але натхненна робота вилилась у численних працях, творчих зустрічах та мітингах.  Однією з таких статей праць була книжка літературознавця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».  Вона містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог, доводила моральну відповідальність  національного керівництва за приниження України у складі СРСР.

А те, про що вам навряд розкажуть навіть у стінах рідного університету, ще цікавіше. Першим дисидентом був студент факультету журналістики Київського Національного Університету імені  Тараса Шевченка Борис Маріан.  Юнак розробив  програму оптимізації радянської України, що через відповідні канали потрапила до рук НКВД. 1957 року Бориса арештували і ув’язнили на 5 років за його політичні погляди.

Ось так сьогодні одна молодь пише про «героїчні» діяння іншої. Сьогодні важко уявити, що саме стане історією для наших нащадків. Який факт хтось грубо вирве із контексту і подасть сирим своїм читачам. Однак, щоб нас не чекало, твердо переконана в одному – історія українського народу не завершиться на даті «2014 рік». Адже, по суті, до цього дуже довго вчилися літати і лише зараз розправляємо крила для першого впевненого польоту…